Класичний хіп-хоп альбом, та шедевральний лірика. Квінтесенція реп музики 90-х

Класика Southern Rock. Раніше не слухав цей альбом. Найбільше виділяються блюз рокові треки - Simple Man та Free Bird, що за роки існування стали визнаними шедеврами. Решта треків мають більше впливу кантрі та рок-н-ролу і деякі з них мені було слухати трохи нуднувато. Найгарніший з них - Gimme Three Steps Але навіть не дивлячись на це, хіти альбому перекривають усі його недоліки. А що стосовно впливовості, якщо взяти метал сцену, то без цієї роботи, швидше за все, не існувало б таких гуртів як Down, Black Label Society чи Clutch

Враховуючи попередні альбоми Соніків, на яких було безліч карколомних експериментів, розумієш, що на Daydream Nation вони, нарешті, устаткувались із своїм звучанням. І якщо на попереднику Sister (1987), матеріал вже був не настільки складним та експериментальним, то на Daydream Nation, баланс нойзових, атональних елементів та більш зрозумілого пост-панку вже став ідеальним. Слухати це неймовірно цікаво і приємно. Кожен риф звучить унікально, та навіть зараз виглядає як щось новаторське. Чітко відчувається, що цей альбом вже не просто експресивне висловлювання, а навпаки, чітко вивірена та продумана до дрібниць робота. Щодо впливу: цей альбом вивів подібний нойзовий звук у мейнстрім і став одним із тих альбомів, що сформував звук альтернативного року 90-х

Я не є фанатом кантрі і часто воно для мене нуднувате. І цей альбом не виключення, тут не буде якихось прогресивних та технічних моментів, а вокал дуже простий, і здебільшого представляє собою швидше "приговорювання" тексту, аніж спів. Але, якщо відкинути упередженість і спробувати "зрозуміти смак" цієї роботи, стає зрозумілим, чому її настільки полюбили. І це - якась "магічна" здатність Johnny Cash передавати емоції через свою музику, в притаманній тільки йому манері. Це альбом, на якому більшість пісень це кавери, як на старі пісні самого Джонні, так і на пісні інших відомих виконавців: - Hurt від Nine Inch Nails - Bridge Over Troubled Water від Simon and Garfunkel - I Hung My Head від Sting - Personal Jesus від Depeche Mode - In My Life від The Beatles - Desperado від Eagles Всі вони перероблені майже до невпізнаваності, і відчуваються як власні пісні Кеша. Тим паче, що всі вони, як лірично, так і за настроєм, дуже гарно поєднуються між собою єдиною концепцією - рефлексією автора с приводу прожитого життя. Саме через це, альбом не відчувається "фан сервісом", а перетворюються на "особисту", сповнену душі роботу. Я не слухав інші альбоми із серії "American", але тепер, обов'язково це зроблю.

Непоганий арт-поп альбом, хтось вважає його кращим у Пітера - я ні, мій фаворит це нью вейвовий однойменний альбо 1980-го року. Слухати було приємно та інколи навіть цікаво. Але, як на мене, весь шарм перебиває продакшн від якого прямо "тхне" типовим для арт-попу звучанням 80-тих. До речі, пісня Don't Give Up виконана у дуеті із іншою дівою арт-попу Kate Bush

Beastie Boys це унікальне явище в хіп-хопі. Хлопці починали з хардкор-панку і цю енергію перенесли в хіп-хоп, більш того, тут навіть є декілька пісень у вищезазначеному жанрі. Це той хіп-хоп, який може і не виділяється багатою та складною лірикою, але це повністю перекривається "технічною" складовою - розйобний флоу, потужний фанковий біт, енергійна подача та використання "живих" інструментів. Та і загалом - це дуже еклектична, експерементальна робота в якій, окрім класичного звучання олдскульного хіп-хопу, знайшли собі місце фанк, джаз та альтернативний рок. І в, моєму улюбленому, Hello Nasty (1998) вони підуть ще далі, але це вже інша історія

Що я нового можу сказати про The Marshall Mathers LP. Це вже сучасна класика, яка і зараз звучить "свіжою". Хоча, лірична складова може багато кому не подобатись в наші часи, в 2000-х це, взагалі, був "шок контент" якого пересічні люди лякались та звинувачували у всіх проблемах "тодішнього покоління". Але, що на мій погляд, по-справжньому, відокремлює цей альбом, як, в принципі, і попередній The Slim Shady LP - це те як, надихаючись спадщиною хардкорного хіп-хопу минулого, Ем зміг його переосмислити і подати у новому, досі не баченому раніше, вигляді. І при цьому - продемонструвати "новий рівень" технічності. Не без допомоги блискучого продакшену від Dr.Dre, звісно. Далі буде альбом, що задумувався як Magnum opus Маршала - The Eminem Show, який ще буде на рівні, а потім якість кожного наступного альбому Ема буде падати все нижче..., але це вже інша історія

Напевно найвідоміший альбом ABBA. І що я хочу сказати - як альбом він немає жодного сенсу. Тут не відчувається якоїсь загальної концепції, або ідеї, окрім того, що усі треки, так чи інакше, можна назвати "Диско". Безумовно, ABBA вміють робити хіти, і тут, на мій погляд, такими є "Dancing Queen" та "Knowing Me, Knowing You", але окрім них на альбомі ще ПОВНО філерів. Нехай гарно спродюсованих, але все ж філерів, з доволі "нудним", сірим аранжуванням, ніж іншим. Тому, якщо вам хочется послухати ABBA у "всій красі", щоб зрозуміти за що їх, насправді, люблять - послухайте краще ABBA Gold: Greatest Hits (1992). Бо слухати цей гурт "альбомами", як мене, є просто втратою часу. Тому як альбом - ні, додати пару синглів в плейлист, однозначно - так. P.S: Я, бляха, всім серцем ненавиджу пісню Money, Money. Просто терпіти її не можу.

Як як вже казав на стімі - у блюзі та джазі я розбираюсь не дуже. Тож цей альбом є гарною нагодою щоб ознайомитись з блюзом ближче. Першим, що стало для мене цікавим: "Чому live альбом?" Навіщо редактори обрали саме live альбом, а не студійний? І якщо подивитись на інші джазові і блюзові альбоми у цій книзі - то там чимало "живих" записів. Коли ж починаєш слухати цей альбом з цією думкою, то все стає зрозумілим. Блюз та джаз це доволі складні для виконання жанри, і для того щоб все вийшло гарно, музиканти повинні, як ніколи, "відчувати" один одного. Тільки тоді можна буде досягти "ідеальної музичної панорами". І Live At The Regal є, чи не найкращим, прикладом подібного виконання. Адже при уважному прослуховуванні, буквально помічаєш, як музиканти "підхватують" один одного. Іншим визначним моментом є те, що на цьому альбомі, ми можемо почути чудові партії на електрогітарі, яку Кінг, дбайливо, називав Lucille. Вони дуже гарно вписуються в загальний антураж, та, ні в якому разі, не конфліктують з іншими "не-електричними" інструментами. І, якщо зараз, вас це може, взагалі, не дивувати, то раніше Блюз який виконували із використанням електрогітари та підсилювачів для інших інструментів, виділяли в окремий під-жанр, що називався - Electric Blues. Завдяки "підсиленню", невеликі Electric Blues колективи, нарешті, могли грати на більших майданчиках для більшої аудиторії. І одним із таких майданчиків, як раз став Regal Theater, де і був записаний цей феноменальний виступ. Який стане "стандартом якості" для живих виступів, і на який, пізніше, будуть посилатись інші відомі виконавці, накшталт Eric Clapton, але це вже зовсім інша історія...

Loveless - це не просто альбом, який породив #shoegaze. Для мене це, в першу чергу, «особистий гіпнотичний сеанс» Але, що найголовніше - від цього альбому отримуєш справжній «естетичний кайф». Адже він являє собою, абсолютно унікальний, досвід спостереження. Коли музика відчувається немов невловимі «різнобарвні хвилі», що утворюють собою, неймовірної краси малюнки. Ти не можеш навіть чітко пояснити собі «що це». Але чи потрібно щось, взагалі, пояснювати, коли цей «потік звуку» просто підхоплює і повільно несе тебе у «країну кольорових мрій»? А, ледь чутний, схований під багатьма іншими шарами, «сновидінковий» вокал - «підкладає під голову мʼяку подушку» та тільки поглиблює відчуття цього чарівного трансу. Не намагайтесь якось особливо «зрозуміти» цей альбом, вам варто просто «плисти разом з ним». Абсолютний шедевр

Визначальний альбом у жанрі #britpop. Що є, чи не найкращою, ілюстрацією цього "руху" у музиці 90-х. Саме за це його і прийнято любити. Він буквально "просочений" британським духом і має в соби такі хіти як "Girls And Boys", "To The End" та "This Is a Low" ("Parklife" мені не подобається). І саме ці треки, на мою думку, є найбільш визначними у контексті розвитку самих Blur. Але якщо відкинути його історичну важливість і оцінювати його як цільний твір - він далекий від ідеалу. Тут цілих 16 треків більшість із яких доволі "бліді" та "болюче рівні" і на фоні, вищезазначених хітів (особливо "This Is a Low") виглядають не інакше як філери. І хоча, в цілому, я отримав задоволення від альбому - дослухати його від початку до кінця і справді було важкувато. І тут можливо люди які чули на стрімах, що я вважаю Blur недооціненими у порівнянні з Oasis здивуються. Але коли я це кажу, я, здебільшого, маю на увазі їх феноменальний альбом 13 (1999), про який говорять меньше ніж про Parklife, але який є куди більш експерементальний та цікавий..., але це вже зовсім інша історія.

Я не слухав другий альбом The Cure ну прямо дуже довгий час. І коли послухав вчора - зрозумів чому. Цей альбом є першим і найслабшим альбомом у трилогії Seventeen Seconds (1980), Faith (1981), Pornography (1982). І це не дивно, адже на ньому гурт ще "розкачується" і тільки обережно робить спробу у створенні меланхолійно-болісної готичної атмосфери. Ці намагання найкраще відчуваються у, найбільш виразному на цьому альбомі, треку - A Forest. І хоча пісні Play for Today та In Your House мають певну виразність - все інше звучить "усереднено" та дуже рівно, тому не дивно, що на фоні подальших, більш потужних творів - ця робота просто меркне. Безумовно, ця робота має цінність і вплив на подальший розвиток #postpunk - у, але нажаль, не більше ніж музейний експонат. Наступні роботи будуть, все далі, відходити від класичного пост-панк звучання та ставати все краще і краще. А у висновку, ми спочатку отрмаємо неймовірний Pornography (1982), а потім шедевральний Disintegration (1989)..., але це вже зовсім інша історія.

Ice-T мені ніколи не подобався, але це тому, що я чув більш піздні його альбоми, що м'яко кажучи, далекі від ідеалу. Але цей альбом, справді, став для мене "прихований діамантом". І хоча лірично цей альбом не відчувається як щось особливо, то "технічно" - це чистий "естетичний кайф". Він сповнений просто блискучими семплами. Такими, за які я і обожнюю олдскульний хіпхоп, адже зараз не часто зустрінеш такий прискіпливий підхід до продакшену. Тут ми чуємо винахідливі скретчі, використання звуків з "живих" джазових композицій, качаючі фанкові біти, та навіть семпли Black Sabbath у треку "Midnight". Тобто, як ви вже зрозуміли, альбом вийшов неймовірно "еклектичним", адже тут, Ice-T, взагалі, не притримувався ніяких жанрових обмежень. А на треку BodyCount - ми можемо почути, тих самих Body Count) Та і загалом, треки дуже гарно запам'ятовуються і весь альбом не відчувається затягнутим. Та що казати, якщо навіть "скіти" тут зроблені винахідливо і не відчуваються як філери. І якщо ви завжди думали, що "хіп-хоп це не моє" - вам, однозначно, варто послухати цей альбом.

На початку 90-х, альтернативний рок стрімко набирав обертів, тож Морріссі також вирішив "застрибнути на цей потяг". І цей альбом - це дійсно "гарний" альтернативний рок. Але кажучи "гарний", я маю на увазі не "дуже гарний" чи "крутезний", а швидше - "непоганий". В тому числі, тут можна почути елементи глем року, що додає композиціям більш яскравого звучання. Звісно, сольній творчость Морріссі далеко до шедеврів The Smiths, проте, навіть відкидаючи це порівняння - його дебютник Viva Hate (1988) мені сподобався більше. Відокремлю трек We Hate It When Our Friends Become Successful - він мені прямо дуже сподобався і піде в "улюблені" окремо від альбому.

Ніколи в житті не цікавився "танго музикою" і на свій сором не знав про Астора П'яццоллу — видатного аргентинського композитора, що у свій час, перевернув традиційне уявлення про танго. Але, чесно, я не те щоб колись отримував якесь "особливе задоволення" від подібної музики. Для мене вона завжди "просто звучала приємно". Але чим же видатний саме цей "живий" альбом? Альбом The New Tango зберігає живий запис результату спільної роботи Астора із геніальним американським джазовим композитором - Гарі Бертоном. Це просто вражаючі, складні, але дуже приємні композиції в яких "багатошаровість" джазової музики поєднується із тендітними та трохи меланхолійними танго елементами. А із додаванням незвичних ритмів та, характерних для джазу, дисонансів - створюють абсолютно унікальний досвід прослуховування. І якщо ви, як і я, вважаєте себе справжнім "гурманом", що любить "випробовувати" себе незвичною та новою для вас музикою - вам, неодмінно, варто ознайомитись із цією роботою. Адже подібного, ви точно не чули ніколи, та і навряд колись почуєте знов.

Назва дебютного альбому R.E.M. перекладається як «бормотання». І вона, насправді, дуже гарно описує те чим є цей альбом, та що є його головною «фішкою». Дійсно унікальна, «містичність, вокалу Michael Stipe у поєднанні із, фолко-пост-панковими гітарними партіями - справді вирізняє альбом серед робіт інших гуртів, що грали подібну музику у ті часи. В кінці кінців це ледь не найкраща робота, у такому жанрі як #junglepop, що фактично «канонізує» його звучання. Але попри усі лаври, що має цей альбом, та попри те, що він має величезний вплив на розвиток такого жанру як #alternativerock Сказати, що він мені «прямо дуже сильно» подобається, я не можу. Адже після того як я почув інші #junglepop гурти, такі як The Smiths та The Stone Roses - дебютник R.E.M. виглядає для мене «бліднуватим», та навіть трооохи нудненьким) І справжні R.E.M «розкриються» для мене «майже через десять років». Та Automatic For The People (1992) стане одним із найулюбленіших альбомів у альтернативному року… але це вже зовсім інша історія

Із всіх класичних концертних альбомів про які я тут писав - цей, безперечно, є найкращим. Адже на ньому ти, дійсно, відчуваєш як «теплота» яку випромінюють виконавці - «запалює» людей, що прийшли насолодитися найвишуканішим #soul та #rhythmandblues, який я тільки чув у своєму житті. А їх щира радість, справді, дарує «відчуття присутності». У результаті, завдяки поєднанню чутливого виконання та бурхливої реакції публіки, що навіть часом дуже влучно підспівує. Утворюється, не з чим незрівнянна, атмосфера «магічної пристрасті», яку просто можливо створити у студії.

На перший погляд, на цьому альбому є все, що потрібно для успіху. Гарний мікс джазу, хіп-хопу та R&B, гангстерська атмосфера, та «качовість». Більш того, все це подано під іронічним соусом. Але навіть після 3-го прослуховування, я спіймав себе не думці, що лише жартівливий трек - Scooby Snacks, хоч трохи бадьорить. Окрім цього - це ще та «нудистика», що є типовим представником #hiphopy -у кінця 90-х, коли замість новаторства - почала «квітнути» коньюктура, та однотипне дратуюче звучання. Поняття не маю, що цей альбом робить у цій книзі, напевно, це guilty pleasure когось із авторів😄

Буде в відео в ТТ

Це доволі цікавий #synthpop / #newwave альбом, що є одним із найбільш визначальним в жанрі. Це був перший альбом у сольній кар'єрі Gary Numan після покидання Tubeway Army - дуже схожого за концепцією нью-вейв гурту з більшим впливом #postpunk та "живих" інструментів. І забігаючи наперед, альбом їх Replicas (1979), як на мене, куди більш багатогранний ніж The Pleasure Principle. Але, втім, хочется віддати Гері належне за бажання експерементувати і видати щось, по-справжньому, особливе. Чи вийшло у нього? На мою думку - не дуже, але назвати цей альбом "поганим" я також ніяк не можу, адже чіпляючі моменти в ньому є та їх, насправді, не мало (одна Cars чого тільки варта). Але попри це, альбом все ще дуже довгий. І його монотоність - зовсім не йде йому на користь. Безумовно, ця робота мала свій вплив, на #synthpop та вын був чималий. Але якщо подивитись на інший, напевно, найвпливовіший альбом, що вийшов роком раніше, мова, звісно, про Die Mensch-Maschine від Kraftwerk, той він був куди більш концептуальним, простим та лаконічним, ніж дебютник Ньюмана. Саме тому його пам'ятають, та постійно згадують, а про The Pleasure Principle чути значно меньше. Проте за звуком, настроєм та загальною атмосферою - альбоми абсолютно різні і якщо ви не чули The Pleasure Principle, то для "культурного збагачення" - це, однозначно, варто зробити

Перед нами напевно найуспішніший та найвідоміший альбом Harry Nilsson На якому він, як ніколи, продемонстрував свій талант та креативність. Це дуже «мʼякий», розслабляючий, та сповнений «тендітних нюансів», альбом, який так і проситься щоб його слухали сидячи в затишному кріслі. Щоб вас ніхто не дратував і не відволікав, і ви змогли, попиваючи каву (або щось міцніше, якщо бажаєте), повність в ньому «розчинитись». Адже хоч музика тут, на перший погляд, легка, щоб «розсмакувати» цю роботу, ви маєте поринути в саму її сутність і тоді для вас розкриється весь смак прекрасного #baroquepop звучання, що підкріплене, вельми прогресивним, та навіть трохи блюзовим #pianorock - ом. Особливою родзинкою альбому став кавер на Without You гурту Badfinger, що здобув найбільшого успіху та навіть займав перше місце у чартах. І хоча, загалом, цей альбом, що Harry так дбайливо для нас «вибудовував», досягнув успіху - сам Harry, нажаль, так і залишився «невизнаним генієм», що мав би здобути значно більшої популярності. В кінці кінців, John Lennon та Paul McCartney не називали б «аби кого» своїм улюбленим американським виконавцем.

Багато хто вважає #hiphop доволі примітивною музикою де головними цінностями виступають дівчата та гроші. Проте дует Guru та DJ Premier вважали зовсім інакше та намагались передати сутність цього жанру повертаючись до його «коренів». Тому вони вирішили робити доволі «мінімалістичний» хіп-хоп де головним був «мікрофон» та вінілові програвачі для створення скретчів. Щодо текстів, то хоч куплети від Guru і сповнені, характерного для хіп-хопу, «пафосу» - спрямовані вони, здебільшого, на розкриття «болючого вуличного життя». Особливо порадувала наявність джазових семплів. І як я дізнався, DJ Premier був одним із перших хіп-хоп продюсерів, що почав додавати джаз у свою музику. Звісно, зараз всі перераховані речі вже не дивують і часто є стандартними інгредієнтами гарної та «розумної» сучасної #rap музики. Проте, я б не сказав, що альбом зістарився погано, та зараз його не цікаво слухати. Коли безліч сучасних реперів випускають жахливі “overproduced” трекі, що сповнені автотюном та «ніякими» аранжуваннями - подібний олдскульний хіп-хоп відчувається просто як «бальзам на душу». Загалом, альбом мені сподобався - проте йому, все ж, далеко до інших шедеврів 90-х.

Для мене це, напевно, найбільш «складний», альбом Zeppelin. І я зараз маю на увазі навіть не «технічність», а загальну атмосферу «містичності», загадковості та «оккультності», що присутня у більшості пісень. Для побудови якого, гурт використовував, найбільш доречні, елементи із таких жанрів, як #blues, #folk та #psychodelic рок. І головною «спіритичною» піснею тут, безумовно, є всім відомий хіт - Stairway To Heaven. Гітарні соло якого надихнуть просто безліч майбутніх рок та метал виконавців. Це дуже гарний альбом, що дозволяє, завдяки своїй «медитативності» поринути глибоко в себе, спостерігати за своїми відчуттями, та насолоджуватися просто шикарною музикою. Більш того, цей альбом є найбільш популярним в карʼєрі Led Zeppelin, та на думку багатьох, є їх «піком» розвитку, як музикантів. Проте для мене, цей альбом відчувається надто «епічним», та в якійсь мірі, занадто “замудреним», як для Led Zeppelin. Хоча, не зважайте, це я просто намагаюсь так виправдати свою безмежну любов до Led Zeppelin III)

Що я знаходжу для себе цікавого у старому американському #folkrock -у, так це приємну, та якусь, «транквільну гіпнотичність». І цей альбом не став виключенням. Він дозволяє, по-справжньому, розслабитись та просто тихо насолоджуватись. Але, що цікавого та особливого в цьому альбомі, так це те, що Fred Neil, напевно і придумав цю саму «гіпнотичність». Саме Fred є ключовою фігурою, що почав додавати до традиційного фолку, той самий, рок та джаз, а також використовував електричні інструменти разом із акустичними. Крім цього, зі слів інших музикантів, цей альбом, має чи не найбільший вплив на, так званих, singer-songwriter-ів. Для прикладу, вже відомий нам, Harry Nillson робив кавер на Everybody’s Talkin’, що разом із Sweet Cocaine є моїми найулюбленішими піснями на цьому альбомі.

альбом, став «класикою» #garagerock - у, напевно до того, як, це поняття почало широко використовуватись. Адже саме він став джерелом натхнення для таких відомих панк гуртів 70-х на кшталт MC5 або The Stooges. Також він сильно надихався тогочасною хіппі музикою, від якої і успадкував «психоделічні» елементи. Загалом, альбом зустріли дуже тепло і, на початку, він продавався не гірше ніж інші «психоделічні майстри» того часу - Jefferson Airplane. Проте феноменального успіху, альбом все ж не мав. І це насправді не дивно, бо як на мене, він хоч і гаурно звучить, та має багато прикольних моментів - все ж виглядає «недоробленим». І тому насолодитися їм в повній мірі, мені все ж не вдалось. Він постійно, «кудись тікає» та якось сам «виштовхує» тебе із атмосфери, яку ж сам і намагається створити. Таке враження, що музиканти на ньому ще до кінця не визначилися із тим, що вони хочуть нам продемонструвати. А от вже їх другий альбом Underground, що вийшов в тому ж році (ото раніше була продуктивність), це вже зовсім інша справа. Він куди більш експериментальний, сміливий, та навіть більш «психоделічний» ніж попередник. І через це його значно цікавіше слухати…але це вже зовсім інша історія.

Насправді, щоб повноцінно розуміти David Bowie, його альбоми варто слухати у порядку їх виходу. Адже тоді, його творчій шлях та трансформація як музиканта розкривається повністю. Ви починаєте розуміти всі посилання та натяки на минулу творчість, та вчитесь «відчувати» разом із Девідом. Але навіть якщо слухати цю роботу у відриві від попередньої творчості - це все ще дуже гарна, концептуальна музика, яка зроблена на найвищому рівні. І це не дивно, адже тут він показує нам, що він вже сформований музикант, що вміє робити доволі цілісні та сильні альбоми, які будуть існувати «поза часом». Якщо говорити про музику, то цей альбом, вочевидь, чи не найбільше черпає натхнення із #funkrock музики, та все ж, на ньому трохи залишається впливу #soul, якого було дуже багато на попереднику - Young Americans. Окрім цього, на відкриваючому треку, ми можемо почути доволі відчутний вплив німецької авангард музики по типу Kraftwerk. І те як Бові переосмислює фанк - це шикарно, мені навіть важко підібрати слова щоб це якось описати - це просто варто послухати. Хоча альбом і слухається, на диво, легко - він, насправді пронизаний відчуттям наркотичної параної та тривожності. І це не дивно, адже саме в той час Девід переживав чи не найважчий період своєї кокаінової залежності. Проте саме цей альбом надихнув його позбавитись від залежностей та розпочав новий період у його творчості.

Чесно кажучи, багато про цей другий альбом k. d. lang писати не хочеться. Це просто гарна поп музика, із додаванням #country елементів. Що у порівнянні із дебютним «веселим»альбомом -звучить більш вишукано та спокійно. Але сказати, що вона є прямо «шикарною», та переосмислює кантрі музику - я нажаль, не можу. Ось її четвертий альбом Ingénue - це вже зовсім інша справа, бо тут ми вже чуємо доволі зрілий #baroquepop та, можна сказати, #altcountry із додаванням «спокійного» #jazz - у. І на «потрійному» альбомі case / lang / veirs де вона співає разом із Neko Case та Laura Veirs - її талант розкриється на повну…проте, це вже зовсім інша історія.

Як я вже писав вчора, як на мене цей альбом найменш цікавий із творчості Orange Juice. Дебютник був більш лоуфайним,та душевним, а однойменний третій альбом віддавав легким готичним вайбом. Проте це не означає, що цей альбом гірший. Навпаки, в багатьох аспектах він навіть кращий. Динаміка самих пісень має дуже цікавий розвиток, зʼявилось навіть щось схоже на фанк, ударні партії, часом, звучать чудернацьки і по своєму екзотично. І якщо б мене попросили описати Rit It Up одним словом, то я б, однозначно, назвав його «яскравим». Саме таким, напевно і задумувався #junglepop - оптимістична, яскрава та, на відміну від агресивного та «мачиського» панку , елегантна та романтична музика, що часом дозволяє собі трохи «мінорної» меланхолії. І цьому контексті - альбом виконує свою роботу на всі 100 відсотків. Тому і не дивно, що саме він став найбільш комерційно успішним альбомом гурту, та саме він доданий до цієї книги Але я, все ж, більш схиляюсь до «сирих»та експериментальних речей, що справді прагнуть дивувати.

Slayer це, однозначно, найкращий #thrashmetal гурт усіх часів. А якщо говорити про екстремальну важку музику загалом - то і найвпливовіший. Адже саме їм ми маємо, в першу чергу, дякувати за народження такого жанру як дез метал. Що найменш, без Slayer він звучав би зовсім інашке. Slayer завжди були максимально «щирими» у підході до створення своєї музики. У них ми не чуєм оверпродʼюснутого звучання як це, наприклад, було у Metallica, та вони не намагаються вражати нас технічністю як Megadeth. І якщо говорити про конкретний альбом, що найкраще характеризує Slayer як гурт, то Reign In Blood (1986) - це якраз «той самий альбом». На ньому вони «видали максимум» та створили «есенцію» для майбутнього розвитку екстремальної музики. Звісно, почали вони це робити ще на Hell Awaits (1985). Але він відчувається ще дуже «сирим» та недоробленим. А ось вже на Reign In Blood (1986), не без допомоги блискучого Ріка Рубіна, вони досягли свого ідеального звучання. І що для мене є найбільш феноменальним у цьому альбомі, так це його спроможність залишатись таким само «сирими» та злими як і Hell Awaits, але при цьому мати гарне та «чисте» звучання. Також вражає ідеальний «таймінг» - кожна пісня тут закінчується саме тоді коли потрібно і встигає показати все, що в ній задумувалось. І як на мене, гітарні соло на цьому альбомі, якщо їх звісно можна так назвати, це ідеальний приклад того, якими вони мають бути в треш металі. Проте справжня перлина цього альбому - це його «енергетика». Вона тут, прямо «первисно-агресивна» і знаходиться на піку, який це жанр може подарувати. Адже щоб іти далі та, справді, експериментувати із «важкістю» - потрібно грати #deathmetal. А якщо хочеться більш «сирої» та «холодної» злості, то #blackmetal. І в цьому полягає проблема треш металу, як такого. Для мене він завжди залишався «перехідним жанром» між класичним хеві та спід металом та більш екстремальною важкою музикою. Навіть сучасні, найбільш цікаві треш метал виконавці, постійно інкорпорують якійсь елементи із блеку або дезу в свою музику, щоб надати їй додаткової потужності, атмосферності та цікавості. Є ще шлях більш «прогресивного трешу», але давайте не будемо про погане (пробачте мене Voivod). І цим всім, я хотів сказати, що «справжній сирий треш» на Reign In Blood і закінчився. Він став «фатально неповторним» альбомом, який багато хто намагався копіювати, і у багатьох виходило, навіть не погано. Але при цьому - це завжди було «щось не те». Ніби музично гарно, але саме тих емоцій - подарувати не взмозі. Між іншим, це розуміли і самі Slayer, та не намагались більше робити щось подібне. Той самий South of Heaven (1988) - це вже зовсім інша, в багатьох аспектах, музика. Коротше кажучі, Reign In Blood - це унікальна та неповторна робота, що зробила Slayer справжніми «зірками» мейнстріму, остаточно сформувала жанр і тим самим, фактично, «прикінчіла» йога. І якщо провести аналогію із відео іграми, то я би назвав Reign In Blood - Diablo 2 від світу важкої музики

Альбом від колишнього учасника The Beatles, якій вважається його найкращою сольною роботою, та і взагалі кращім альбомом серед усіх, які випустила легендарна «ліверпульська четвірка» після розпаду. Альбом просто величезний і у свій час виходив аж на трьох платівках. На ньому ми чуємо як пісні, що Harrison писав для The Beatles, так і його власні роботи. Ну і також, тут просто безліч гостьових учасників, яких лінь перераховувати, скажу, що серед них був Eric Clapton. Коротше кажучи, легендарний альбом по всім параметрам. Проте «регалії» мене, чесно кажучи, мало цікавлять, адже найголовнішим для мене було зрозуміти, чи зможе він мені сподобатись через багато років. Адже вперше я його почув ще у шкільному віці, і для мене підлітка, що фанатів тоді від перших альбомів Hypocrisy та пізнавав страшний світ «чорного металу», він здався «страшною нудятиною». Звісно, зараз його було слухати куди цікавіше. «Слайд» гітара Джорджа, звучить шикарно, а фолкові елементи - створюють відповідний «духовний»настрій. Та і загалом тема «духовності» є провідною на цьому альбомі, і щоб це зрозуміти варто просто подивитись на назви пісень) Вокальні акомпанементи також вражають і додають звуку «щільності». Та і загалом саме звучання тут вельми «насичене», та часом складається враження, що слухаєш якусь «оркестрову музику». Тож альбом мене вразив, та що найголовніше, подарував приємне відчуття усвідомлення, наскільки, з роками, збагатився мій музичний смак. Ще був би він трохи коротший - ціни б йому не було)

Якщо я не помиляюсь, то це вже 4-й Live альбом який я слухаю в рамках цієї рубрики. І що хочу сказати, мене приємно дивує наскільки всі вони цікаві та кожен має свою "магію", хоча раніше, я б і не подумав слухати саме живий альбом, аби ознайомитись з чиєюсь творчістю. І цей альбом Johnny Cash не є вийнятком. Цей запис, який Джонні давав у в'язниці San Quentin, є послідовником попереднього, більш відомого, концертного альбому At Folsom Prison (1968). Як і попередник, цей альбом цікавий не стільки самою музикою, яка, між іншим, чудово виконана та записана, скільки відчуттям "живої енергії" та щирості яку випромінює Джонні. І по реакції публіки, ми відчуваємо, що вона насправді його люблять. Навіть не дивлячись на те, що публіка на цьому концерті є "доволі специфічною", навіть з ними Cash знаходить спільну мову. І особливо гарно це відчувається у промовах між піснями. Особливим моментом на цьому концерті, безумовно є виконання пісні San Quentin, в який іде мова про те наскільки це лайняне місце та як герой пісні його ненавидить. Якщо говорити про чисто "музичну сторону", то головною, на мою думку, причиною чому ці два "в'язничних" альбоми Кеша так сильно цінуються, є настрій та душевність з яким виконані самі пісні. Саме це робить їх унікальними та особливими, адже відтворити "це саме відчуття" просто неможливо, його можна тільки закарбувати. Просто послухайте виконання A Boy Named Sue і зрозумієте про що я говорю.

Я нормально ставлюсь до New York Dolls та своєрідного «гламуру», який вони привнесли в рок музику. Більш того, їх «контроверсійність», фактично, породила панк як такий, адже їх перший альбом вийшов у 73-у році, а натхнений ними, дебютник Sex Pistols побачив світ тільки у 77-у. Але чому я взагалі про них згадав? Справа у тому, що Hanoi Rocks фактично є продовжувачами їх ідей, як візуально, так і музично, хоча тут вже і відчувається очевидний вплив #heavymetal. Тож перед нами, насправді, доволі чипляючий #glamrock, або навіть #glampunk, що нагадує навіть більше гаражний рок 70-х ніж hair metal, який я терпіти не можу. Це гарний альбом, не більше, не менше. Його було приємно і цікаво послухати, та він здобув певний комерційний успіх. Саме завдяки цьому альбому Hanoi Rocks отримали контракт із мейджор лейблом та випустили ще один, на мою думку, більш кращий альбом Two Steps From the Move (1984) І можливо, якщо б не трагічна автокатастрафа, що забрала життя їх барабанщика Razzle, та призвела до розпаду гурту, вони б стали значно «більшими». А популярний у 80-х #glammetal, був би геть іншим, та вочевидь, кращим жанром.

Доволі цікава поп музика із Бразилії, що привносить особливий колорит, та навіть трохи переносить у атмосферу теплого літа. Окрім цього, можна сказати, що виконавці, вочевидь, надихались The Beatles, а якщо конкретніше, то їх психоделічною творчістю на Sgt.Pepper. І з таким гарним джерелом натхнення музика вийшла відповідна. Це доволі своєрідний мікс із #psychedelicpop / #psychedelicrock у дусі вищезгаданих The Beatles із додаванням джазу, #bossanova та бразильської народної музики, який створює доволі унікальні звукові пейзажі, які дуже і дуже цікаво споглядати. На жаль, я не володію португальською, щоб сприймати тексти «на льоту», але почитавши переклад доволі сюрреалістичних текстів стає зрозуміло, що головною ідеєю цієї роботи є «свобода» І це не дивно, адже Clube da esquina це рух бразильських музикантів, що зʼявився у 60-х, а в 70-х постійно піддавався цензурі диктаторського режиму. І це, неодмінно, додає альбому ще і великої «культурної ваги». Проте сказати, що я полюбив цю роботу, я також не можу. Якось не «відгукується» вона у мені на 100%, хоча можливо, їй просто потрібен час щоб «розкритись» як треба.

Зроблю відео в ТТ)

Найбільш комерційно успішний альбом ZZ Top, примітною рисою якого є перехід гурту до більш "сучасного" #hardrock - ового звучання. Не втрачаючи при цьому всьому свій #bluesrock - овський шарм. Проте, на мій погляд, він не стільки важливий для самого гурту, скільки для такого явища, як #southernrock в цілому. Для тих хто не в курсі, Southern Rock - це жанр, що зародився на півдні США та в значний мірі покладався на блюз рок до якого додавались елементи кантрі та фолк року. Не без участі Lynyrd Skynyrd, жанр набув популярності у 70-х, але у 80-х його популярність пішла на спад. І саме на Eliminator, ZZ Top, фактично, "перевинайшли" його звучання, та повернули цікавість до подібної музики. Щодо вражень, то цей доволі енергійний хард/блюз рок, просякнутий південним духом Техасу, "заходить" на диво гарно. Проте, це тільки в тому випадку, якщо вам справді подобається блюз роковий гітарний саунд під доволі бадьору ритм-секцію. І якщо вам довподоби звучання таких гуртів як Clutch чи Black Label Society, то вам, щонайменше, буде цікаво повернутись до "першоджерела". Але наскільки б цей альбом не був "важливий", їх більш блюзовий Tres Hombres (1973) мені подобається набагато більше.

Це справжня класика каліфорнійського #hardcorepunk. І якщо вам не знайомий цей гурт, то ви 100% знаєте про його видатного учасника - вокаліста Keith Morris, що покинув Black Flag та фактично сформував The Circle Jerks. Чим для мене найбільш примітний цей альбом, так це те, що тут присутня не тільки сира «пубертатна» агресія, але і доволі фановий, веселий вайб, що пізніше перекочує в Bad Religion разом із гітаристом Greg Hetson, і надихне майбутні каліфорнійські панк гурти, на кшталт NOFX та The Vandals. Хоча за рівнем енергії та хаосу, що тут присутні, альбом не поступається тому ж легендарному Damaged від, вищезгаданих, Blag Flag. Той хто все ж наважиться послухати цю роботу, то неодмінно зверне увагу, що продакшн на альбомі залишає бажати кращого, тому, загально, все відчувається немов каша. Але, на мій погляд, це грає альбому тільки на руку. Я взагалі фанат lo-fi звучання, коли за цим стоїть цікава концепція і коли це створює відповідну атмосферу. І якщо зараз таке звучання часто роблять спеціально, то в цьому випадку вони вийшло таким бо інакше зробити у музикантів просто не було можливості - вони відштовхувались від того, що є. Тому в умовах обмежень, вони спромагаються брати не «масним» та «жирним» звуком, а особливим «фановим» настроєм та шаленою енергією. І цьому, насправді, варто повчитись багатьом новим гуртам, що грають подібну музику, бо часто ми чуємо вельми непогане звучання, але напрочуд «блідий» матеріал.

1969 рік був для Елвіса не найкращим. Більшу частину 60-х він займався тим, що знімався в лайняному кіно і випускав до них саундтреки відповідної якості. Більш того, в другій половині 60-х, актуальною була зовсім інша музика - це був самий розквіт культури хіппі та «золотий» період психолелічного року. І сказати, що Елвіс був «неактуальним» це не сказати нічого. Він став пародією на самого себе, та ніхто від нього вже і не очікував ніякого прориву. Проте, це не означає, що ніхто не бажав почути «того самого» Елвіса, що став королем рок-н-ролу у 50-ті. І саме це ми і отримали на From Elvis in Memphis. Зігравши у 68-му пісні своє #RnB юності для спецвипуску на ТБ, натхнений Елвіс вирішив переїхати до свого рідного міста Memphis, аби записати там нові пісні. І вийшло дуже гарно, альбом виглядає напрочуд цілісним, та сконцентрованим навколо «оксамитового» #soul - звучання, що так і просить тебе сісти у затишне крісло, відпустити усі тривоги, та просто «розчинитися» на деякий час. Але головною «перлиною» тут, безсумнівно, є вокал. Пісні, на кшталт, Long Black Limousine, Any Day Now та In The Ghetto, якнайкраще демонструють нам найбільш чутливий та емоційний вокальний перформанс, що Елвіс коли-небудь видавав. Альбом був прийнятий доволі непогано, а сингл Suspicious Mind, знову вивів «короля» в топ.

Як я вже казав, Garbage, я не слухав вже дуже довгий час. А у той час коли слухав їх вперше, мене цікавила зовсім інша, та набагато важча музика. Лише трохи згодом, почалося моє знайомство із альтернативною музикою 90-х, але навіть тоді, Garbage я чомусь завжди оминав. І відбувалось так, бо у моїй голові цей гурт, чомусь, завжди асоціювався із, помилко навішеним на нього, ярликом «типовий поп рок». Але переслухавши його зараз, я впевнено можу сказати, що він став для мене одним із найулюбленіших альбомів 90-х. Цей багатошаровий мікс різних семплів у поєднанні із шумним звуком гітари та «звабливим» вокалом Шерлі Менсон, на мою думку, є квінтесенцією музики 90-х. Адже тут поєдналися альтернативні жанри, що «розквітали» у ті часи та фактично «живили» найкращу музику того періоду - #noisepop та #alternativerock. І все це подавалось із темною #industrial атмосферою, що ніби прийшла напряму із Nine Inch Nails. Хоча насправді, це не те щоб було дуже унікальним в ті часи, адже багато гуртів 90-х намагались робити щось подібне. Проте так органічно, вайбово та «чіпляюче» як на цьому альбомі Garbage - не вийшло не в кого.

Коли я згадую про Led Zeppelin, то мені завжди приходить на думку слово «баланс». Ті хто слідкує за цим каналом вже певний час та бував на стрімах, напевно знають, що мій найулюбленіший альбом Led Zeppelin - це їх третя робота. І причиню є саме ідеальний «баланс» у #hardrock - овій важкості гітарних рифів, #bluesrock - ової «вишуканості», та #folkrock - ової «душевності». І те як цей гурт вміє бути «потужним», та «стриманим» тоді коли потрібно, і є для мене головним показником їх геніальності. Другий альбом не є виключенням, але «баланс» тут полягає трохи в іншому. Гурт створював його на «блюзовому фундаменті» під час дуже завантаженого турне Америкою. Попри шалені графіки, вони все ж спромоглись зробити доволі вивірений, сповнений маленьких і цікавих нюансів, багатошаровий альбом. Який через обмежений час, мав не найкращий продакшн. Але саме це пішло альбому тільки на користь, адже тут ми маємо ідеальний баланс між «відполірованою» блюзовою вишуканістю та сирим, ледь не «гаражним», звуком, що наділяє пісні «живою» та «первісною» енергією, за яку я і люблю гаражний рок. Якщо говорити про хіт альбому, то це, безумовно Whole Lotta Love, яку, певно що, знає кожен, навіть якщо і не слухає Zeppelin

Я раніше ніколи не чув про цей альбом, і тому, коли трохи поглибився в те, що він із себе являє, то був приємно вражений. Це напевно останній альбом та фактично квінтесенція музики, що любило покоління хіппі. Адже Девід Кросбі, що переживав тоді важку втрату своєї дівчини, що загинула у автокатастрофі, вирішив не просто створити свій дебютний альбом самостійно, а зібрав для цього усіх своїх зіркових друзів. Зокрема, Jerry Garcia із Grateful Dead, вокалістка Jefferson Airplane - Grace Slick, та великий Neil Young. Усі вони прийняли участь у створенні цієї «психоделічної мантри», що через мелодійний та меланхолійний вокал Кросбі, та, ніби «заколисуючу», акустичну гітару, переносить тебе на якийсь пустий літній пляж прямо під час заходу сонця. Це дуже красива та сумна робота, що звучить доволі злагоджено, але водночас створює відчуття ніби слухаєш просто записану джем-сесію. Під час якої музиканти просто «чілять» та віддаються польоту фантазії. І якщо ви до цього не слухали старенький #folkrock, або психоделічну музику 60-х, то цей альбом є чудовою нагодою увійти у цей прекрасний «барвистий» світ.

Якщо мова іде про Pixies, то альбом Bossanova прийнято вважати найгіршим. І це насправді не дивно, адже концептуально, він хоч і схожий на попередник Doolittle (1989), звучанням та настроєм - відрізняється доволі сильно. Bossanova став куди більш містичним, #surfrock - овим та атмосферним. Та на відміну від Doolittle, в ньому навіть можна почути нотки #postpunk - у. І причиною таких змін, безумовно, стала творча криза колективу після неймовірного успіху. Вони дуже втомились один від одного , та перший час, займались кожен своєю творчістю - Блек Френсіс вирушив у сольний тур, а Кім Діл заснувала The Breeders, з якими згодом досягла значних успіхів. І що характерно, на цьому альбомі Кім не написала жодної пісні. Оновлене звучання Pixies прийняли далеко не всі, його вважала «безідейним» та «наспіх-зробленим» альбомом. Проте я вважаю зовсім інакше. Як на мене, він не чим не гірше за перші два альбоми, а завдяки своїй атмосферності, в чомусь навіть глибший та цікавіший. Так, в ньому дійсно менше шаленої енергії та експресивності, але її тут, певно, і не мало бути. Адже альбом інший навіть лірично. Його тексти засновані на науковій фантастиці, та замість звичних для гурту тем смерті, наркотиків та алкоголізму, розповідають про космос та прибульців. Це більш спокійна, мʼяка і «доступна» робота, яка при цьому, не позбавлена фірмової «фішки» Pixies - неймовірно влучно поєднувати чипляючі поп мелодії з «сирими» та шумними гітарними партіями. І якщо ви будете слухати цей альбом неупереджено, то неодмінно отримаєте від нього максимум задоволення.

Якщо на перших двох альбомах - Can't Buy a Thrill та Countdown to Ecstasy гурт Steely Dan тільки формували свій унікальний #jazzrock -овий саунд, що виділявся просто заворожуючим інструменталом та блискучим продакшеном. То вже по першій пісні Rikki Don't Lose That Number стає зрозуміло, що Pretzel Logic буде більш "поп орієнтованим", "м'яким" та чіловим. Альбом буквально просякнутий літнім настроєм та немов "випромінює помаранчеве сяйво каліфорнійськийського сонця". Найбільш визначною рисою цієї роботи, я вважаю його неймовірно крутий продакшн. Завдяки якому, доволі "насичені" інструментальні партії, що могли б легко перетворитись у "претензійний" прогрессів рок, відчуваються доступними та не виходять за рамки "поп звучання". І далі, Steely Dan будуть тільки покращувати свій скіл у створенні складної та цікавої, але в той самий момент, "легкої" та розслабляючої музики, піком якого, безумовно, стане їх #yachtrock шедевр - Aja (1977).

Той хто читає цей канал певний час, певно вже помітив, що я є великим поціновувачам «сирого» lo-fi звучання якщо воно іде на користь атмосфері або «підсилює» енергію як таку. І напевно найулюбленішим моїм жанром, де «сире дзижчання» гітар та «глухі» барабани перетворюються у справжнє мистецтво, є #garagerock І The Sonics є класичним його представником. Це саме той «первинний»гаражний рок, що поєднував у собі елементи #surfrock та #rockabilly із енергією класичного рон-н-ролу, який переживав у 60-х не найкращі часи. Та саме своєю нестримною, та навіть, в якійсь мірі, «істеричною» енергією цей альбом мені сподобався значно більше ніж ті самі The Electric Prunes. І щоб зрозуміти про що я, достатньо навіть послухати найяскравіший, в цьому плані, трек - Psyho. Саме такий гаражний рок, в якому відчувається дух старого доброго рок-н-ролу, який сміливо можно назвати «прототипом» для майбутнього панк року 70-х, та який став основним джерелом натхнення для ревайвлу жанру на початку нульових - дійсно має почути кожен хто, хоч трохи, цікавиться історією рок та метал музики.

Я доволі гарно відношусь як до сучасного альтернативного #country ,так і люблю, «сповнені душі», класичні композиції 50-х та 60-х від Джонні Кеша. І що мене приваблює у цьому жанрі найбільше - так це його неймовірна «чутливість» та щирість. Адже важко знайти іншу музику, яка б могла настільки ж точно передавати емоції виконавця, та налагоджувати такий самий тісний контакт зі слухачем. Але для повноцінного ефекту - дуже важливо розуміти тексти пісень, а іноді і контекст в якому вони була написані. І саме через вищезазначені причині - цей жанр є зовсім непопулярним в Україні. Проте, якщо ж, вам вдасться підійти до його прослуховування максимально серйозно та вдумливо, ви точно отримаєте дуже «автентичний» та атмосферний досвід. І цей альбом Nitty Gritty Dirt Band, між іншим, створювався з цією ж метою - довести, що кантрі все ще має вагу. Навіть сам гурт - це, фактично, збір тогочасних зірок локальної кантрі сцени Нешвіллу. Що цікаво, то тут ми чуємо кантрі у «первинному» його вигляді, яке часто називають «bluegrass». Bluegrass - це музика, що зʼявилась у результаті поєднання американської фолк музики із #blues та #gospel, та для якого характерне використання цікавих акустичних інструментів, на кшталт банджо чи фідлу. Цікавість полягає в тому, що альбом відчувається як дуже автентична американська музика минулого. Вона, неначе, переносить тебе на «дикій захід», і дарує враження які можно порівняти із переглядом гарного вестерну. Майже всі пісні тут це доволі ліричні та розслабляючі. Вони повільно та без всілякого поспіху, неначе незнайомець якого ти випадково зустрів за барною стійкою старого салуну, розповідають тобі свою, до болі щиру, історію. Із мінусів - альбом ну дуууже великий, і через свою монотонність, може з часом наскучити, тому я рекомендую слухати його, хоча б, у два заходи. Ну а після прослуховування, мені дуже захотілося пограти у Red Dead Redemption.

Багато хто говорить, що у час свого виходу, альбом зробив справжній фурор, лунав із кожної праски і всіх порядком дістав. Проте у мене подібних спогадів немає, адже в ті часи, я слухав зовсім іншу, більш важку музику. А з Oracular Spectacular познайомився вже десь у середині 2к10-х. І навіть тоді, він звучав особливо, космічно та був мало на що схожим. Створюючи цей альбом MGMT просто отримували фан та намагались створити дуже сильні поп-хіти, які при цьому будуть звучати максимально дивно. Змішуючи #indierock із #psychodelicpop їм вдалося створити музику, яка за своїм духом дуже нагадувала Talking Heads, адже була такою ж нетиповою для свого часу, але при цьому неймовірно чипляючою. Усі ці дивні «космічні» сінти та атональні гармонії, ніби і були родом із минулого, звучали настільки сучасно та стильно, що, навпаки, справляли враження «музики майбутнього». Але чим ця робота подобається найбільше, так це своєю магічною здатністю дарувати тепле почуття ностальгії за безтурботною юністю. І ця ностальгія не привʼязана до чогось конкретно, та відомого. Вона просто існує тут немов невідʼємна частина композиції. Навіть тематично, його основною ідеєю є важливість пошуку свого місця в житті. Коли фокус має бути на тому, що тобі справді подобається робити, а не на «грошах та славі». І ностальгічний настрій, як ніколи гарно, товаришує із цією тематикою.