Класичний хіп-хоп альбом, та шедевральний лірика. Квінтесенція реп музики 90-х

Класика Southern Rock. Раніше не слухав цей альбом. Найбільше виділяються блюз рокові треки - Simple Man та Free Bird, що за роки існування стали визнаними шедеврами. Решта треків мають більше впливу кантрі та рок-н-ролу і деякі з них мені було слухати трохи нуднувато. Найгарніший з них - Gimme Three Steps Але навіть не дивлячись на це, хіти альбому перекривають усі його недоліки. А що стосовно впливовості, якщо взяти метал сцену, то без цієї роботи, швидше за все, не існувало б таких гуртів як Down, Black Label Society чи Clutch

Враховуючи попередні альбоми Соніків, на яких було безліч карколомних експериментів, розумієш, що на Daydream Nation вони, нарешті, устаткувались із своїм звучанням. І якщо на попереднику Sister (1987), матеріал вже був не настільки складним та експериментальним, то на Daydream Nation, баланс нойзових, атональних елементів та більш зрозумілого пост-панку вже став ідеальним. Слухати це неймовірно цікаво і приємно. Кожен риф звучить унікально, та навіть зараз виглядає як щось новаторське. Чітко відчувається, що цей альбом вже не просто експресивне висловлювання, а навпаки, чітко вивірена та продумана до дрібниць робота. Щодо впливу: цей альбом вивів подібний нойзовий звук у мейнстрім і став одним із тих альбомів, що сформував звук альтернативного року 90-х

Я не є фанатом кантрі і часто воно для мене нуднувате. І цей альбом не виключення, тут не буде якихось прогресивних та технічних моментів, а вокал дуже простий, і здебільшого представляє собою швидше "приговорювання" тексту, аніж спів. Але, якщо відкинути упередженість і спробувати "зрозуміти смак" цієї роботи, стає зрозумілим, чому її настільки полюбили. І це - якась "магічна" здатність Johnny Cash передавати емоції через свою музику, в притаманній тільки йому манері. Це альбом, на якому більшість пісень це кавери, як на старі пісні самого Джонні, так і на пісні інших відомих виконавців: - Hurt від Nine Inch Nails - Bridge Over Troubled Water від Simon and Garfunkel - I Hung My Head від Sting - Personal Jesus від Depeche Mode - In My Life від The Beatles - Desperado від Eagles Всі вони перероблені майже до невпізнаваності, і відчуваються як власні пісні Кеша. Тим паче, що всі вони, як лірично, так і за настроєм, дуже гарно поєднуються між собою єдиною концепцією - рефлексією автора с приводу прожитого життя. Саме через це, альбом не відчувається "фан сервісом", а перетворюються на "особисту", сповнену душі роботу. Я не слухав інші альбоми із серії "American", але тепер, обов'язково це зроблю.

Непоганий арт-поп альбом, хтось вважає його кращим у Пітера - я ні, мій фаворит це нью вейвовий однойменний альбо 1980-го року. Слухати було приємно та інколи навіть цікаво. Але, як на мене, весь шарм перебиває продакшн від якого прямо "тхне" типовим для арт-попу звучанням 80-тих. До речі, пісня Don't Give Up виконана у дуеті із іншою дівою арт-попу Kate Bush

Beastie Boys це унікальне явище в хіп-хопі. Хлопці починали з хардкор-панку і цю енергію перенесли в хіп-хоп, більш того, тут навіть є декілька пісень у вищезазначеному жанрі. Це той хіп-хоп, який може і не виділяється багатою та складною лірикою, але це повністю перекривається "технічною" складовою - розйобний флоу, потужний фанковий біт, енергійна подача та використання "живих" інструментів. Та і загалом - це дуже еклектична, експерементальна робота в якій, окрім класичного звучання олдскульного хіп-хопу, знайшли собі місце фанк, джаз та альтернативний рок. І в, моєму улюбленому, Hello Nasty (1998) вони підуть ще далі, але це вже інша історія

Що я нового можу сказати про The Marshall Mathers LP. Це вже сучасна класика, яка і зараз звучить "свіжою". Хоча, лірична складова може багато кому не подобатись в наші часи, в 2000-х це, взагалі, був "шок контент" якого пересічні люди лякались та звинувачували у всіх проблемах "тодішнього покоління". Але, що на мій погляд, по-справжньому, відокремлює цей альбом, як, в принципі, і попередній The Slim Shady LP - це те як, надихаючись спадщиною хардкорного хіп-хопу минулого, Ем зміг його переосмислити і подати у новому, досі не баченому раніше, вигляді. І при цьому - продемонструвати "новий рівень" технічності. Не без допомоги блискучого продакшену від Dr.Dre, звісно. Далі буде альбом, що задумувався як Magnum opus Маршала - The Eminem Show, який ще буде на рівні, а потім якість кожного наступного альбому Ема буде падати все нижче..., але це вже інша історія

Напевно найвідоміший альбом ABBA. І що я хочу сказати - як альбом він немає жодного сенсу. Тут не відчувається якоїсь загальної концепції, або ідеї, окрім того, що усі треки, так чи інакше, можна назвати "Диско". Безумовно, ABBA вміють робити хіти, і тут, на мій погляд, такими є "Dancing Queen" та "Knowing Me, Knowing You", але окрім них на альбомі ще ПОВНО філерів. Нехай гарно спродюсованих, але все ж філерів, з доволі "нудним", сірим аранжуванням, ніж іншим. Тому, якщо вам хочется послухати ABBA у "всій красі", щоб зрозуміти за що їх, насправді, люблять - послухайте краще ABBA Gold: Greatest Hits (1992). Бо слухати цей гурт "альбомами", як мене, є просто втратою часу. Тому як альбом - ні, додати пару синглів в плейлист, однозначно - так. P.S: Я, бляха, всім серцем ненавиджу пісню Money, Money. Просто терпіти її не можу.

Як як вже казав на стімі - у блюзі та джазі я розбираюсь не дуже. Тож цей альбом є гарною нагодою щоб ознайомитись з блюзом ближче. Першим, що стало для мене цікавим: "Чому live альбом?" Навіщо редактори обрали саме live альбом, а не студійний? І якщо подивитись на інші джазові і блюзові альбоми у цій книзі - то там чимало "живих" записів. Коли ж починаєш слухати цей альбом з цією думкою, то все стає зрозумілим. Блюз та джаз це доволі складні для виконання жанри, і для того щоб все вийшло гарно, музиканти повинні, як ніколи, "відчувати" один одного. Тільки тоді можна буде досягти "ідеальної музичної панорами". І Live At The Regal є, чи не найкращим, прикладом подібного виконання. Адже при уважному прослуховуванні, буквально помічаєш, як музиканти "підхватують" один одного. Іншим визначним моментом є те, що на цьому альбомі, ми можемо почути чудові партії на електрогітарі, яку Кінг, дбайливо, називав Lucille. Вони дуже гарно вписуються в загальний антураж, та, ні в якому разі, не конфліктують з іншими "не-електричними" інструментами. І, якщо зараз, вас це може, взагалі, не дивувати, то раніше Блюз який виконували із використанням електрогітари та підсилювачів для інших інструментів, виділяли в окремий під-жанр, що називався - Electric Blues. Завдяки "підсиленню", невеликі Electric Blues колективи, нарешті, могли грати на більших майданчиках для більшої аудиторії. І одним із таких майданчиків, як раз став Regal Theater, де і був записаний цей феноменальний виступ. Який стане "стандартом якості" для живих виступів, і на який, пізніше, будуть посилатись інші відомі виконавці, накшталт Eric Clapton, але це вже зовсім інша історія...

Loveless - це не просто альбом, який породив #shoegaze. Для мене це, в першу чергу, «особистий гіпнотичний сеанс» Але, що найголовніше - від цього альбому отримуєш справжній «естетичний кайф». Адже він являє собою, абсолютно унікальний, досвід спостереження. Коли музика відчувається немов невловимі «різнобарвні хвилі», що утворюють собою, неймовірної краси малюнки. Ти не можеш навіть чітко пояснити собі «що це». Але чи потрібно щось, взагалі, пояснювати, коли цей «потік звуку» просто підхоплює і повільно несе тебе у «країну кольорових мрій»? А, ледь чутний, схований під багатьма іншими шарами, «сновидінковий» вокал - «підкладає під голову мʼяку подушку» та тільки поглиблює відчуття цього чарівного трансу. Не намагайтесь якось особливо «зрозуміти» цей альбом, вам варто просто «плисти разом з ним». Абсолютний шедевр

Визначальний альбом у жанрі #britpop. Що є, чи не найкращою, ілюстрацією цього "руху" у музиці 90-х. Саме за це його і прийнято любити. Він буквально "просочений" британським духом і має в соби такі хіти як "Girls And Boys", "To The End" та "This Is a Low" ("Parklife" мені не подобається). І саме ці треки, на мою думку, є найбільш визначними у контексті розвитку самих Blur. Але якщо відкинути його історичну важливість і оцінювати його як цільний твір - він далекий від ідеалу. Тут цілих 16 треків більшість із яких доволі "бліді" та "болюче рівні" і на фоні, вищезазначених хітів (особливо "This Is a Low") виглядають не інакше як філери. І хоча, в цілому, я отримав задоволення від альбому - дослухати його від початку до кінця і справді було важкувато. І тут можливо люди які чули на стрімах, що я вважаю Blur недооціненими у порівнянні з Oasis здивуються. Але коли я це кажу, я, здебільшого, маю на увазі їх феноменальний альбом 13 (1999), про який говорять меньше ніж про Parklife, але який є куди більш експерементальний та цікавий..., але це вже зовсім інша історія.

Я не слухав другий альбом The Cure ну прямо дуже довгий час. І коли послухав вчора - зрозумів чому. Цей альбом є першим і найслабшим альбомом у трилогії Seventeen Seconds (1980), Faith (1981), Pornography (1982). І це не дивно, адже на ньому гурт ще "розкачується" і тільки обережно робить спробу у створенні меланхолійно-болісної готичної атмосфери. Ці намагання найкраще відчуваються у, найбільш виразному на цьому альбомі, треку - A Forest. І хоча пісні Play for Today та In Your House мають певну виразність - все інше звучить "усереднено" та дуже рівно, тому не дивно, що на фоні подальших, більш потужних творів - ця робота просто меркне. Безумовно, ця робота має цінність і вплив на подальший розвиток #postpunk - у, але нажаль, не більше ніж музейний експонат. Наступні роботи будуть, все далі, відходити від класичного пост-панк звучання та ставати все краще і краще. А у висновку, ми спочатку отрмаємо неймовірний Pornography (1982), а потім шедевральний Disintegration (1989)..., але це вже зовсім інша історія.

Ice-T мені ніколи не подобався, але це тому, що я чув більш піздні його альбоми, що м'яко кажучи, далекі від ідеалу. Але цей альбом, справді, став для мене "прихований діамантом". І хоча лірично цей альбом не відчувається як щось особливо, то "технічно" - це чистий "естетичний кайф". Він сповнений просто блискучими семплами. Такими, за які я і обожнюю олдскульний хіпхоп, адже зараз не часто зустрінеш такий прискіпливий підхід до продакшену. Тут ми чуємо винахідливі скретчі, використання звуків з "живих" джазових композицій, качаючі фанкові біти, та навіть семпли Black Sabbath у треку "Midnight". Тобто, як ви вже зрозуміли, альбом вийшов неймовірно "еклектичним", адже тут, Ice-T, взагалі, не притримувався ніяких жанрових обмежень. А на треку BodyCount - ми можемо почути, тих самих Body Count) Та і загалом, треки дуже гарно запам'ятовуються і весь альбом не відчувається затягнутим. Та що казати, якщо навіть "скіти" тут зроблені винахідливо і не відчуваються як філери. І якщо ви завжди думали, що "хіп-хоп це не моє" - вам, однозначно, варто послухати цей альбом.

На початку 90-х, альтернативний рок стрімко набирав обертів, тож Морріссі також вирішив "застрибнути на цей потяг". І цей альбом - це дійсно "гарний" альтернативний рок. Але кажучи "гарний", я маю на увазі не "дуже гарний" чи "крутезний", а швидше - "непоганий". В тому числі, тут можна почути елементи глем року, що додає композиціям більш яскравого звучання. Звісно, сольній творчость Морріссі далеко до шедеврів The Smiths, проте, навіть відкидаючи це порівняння - його дебютник Viva Hate (1988) мені сподобався більше. Відокремлю трек We Hate It When Our Friends Become Successful - він мені прямо дуже сподобався і піде в "улюблені" окремо від альбому.

Ніколи в житті не цікавився "танго музикою" і на свій сором не знав про Астора П'яццоллу — видатного аргентинського композитора, що у свій час, перевернув традиційне уявлення про танго. Але, чесно, я не те щоб колись отримував якесь "особливе задоволення" від подібної музики. Для мене вона завжди "просто звучала приємно". Але чим же видатний саме цей "живий" альбом? Альбом The New Tango зберігає живий запис результату спільної роботи Астора із геніальним американським джазовим композитором - Гарі Бертоном. Це просто вражаючі, складні, але дуже приємні композиції в яких "багатошаровість" джазової музики поєднується із тендітними та трохи меланхолійними танго елементами. А із додаванням незвичних ритмів та, характерних для джазу, дисонансів - створюють абсолютно унікальний досвід прослуховування. І якщо ви, як і я, вважаєте себе справжнім "гурманом", що любить "випробовувати" себе незвичною та новою для вас музикою - вам, неодмінно, варто ознайомитись із цією роботою. Адже подібного, ви точно не чули ніколи, та і навряд колись почуєте знов.