Я ніколи не був великим фанатом Muse. Для мене вони завжди були якоюсь «недо-версією» Radiohead, але з більш шумними distorted гітарами. І коли я послухав Black Holes and Revelations зараз, моя думка не дуже то і змінилась. Так, це все ще доволі гарний «космічний» #alternativerock , який став для гурту «магнум опусом» у час свого виходу. Тут Muse перейшли до більш еклектичного звучання, інкорпоруючи просто безліч елементів різних жанрів електронної музики минулого - від диско до синтіпопу. Композиції через це стали більш прогресивними, та атмосферними. Але чим альбом відділяється найбільше, так це потужними вокальними гармоніями, які прийнято порівнювати із Queen. І в цілому, я згоден із цим порівнянням, адже діапазон який тут видає Matt Bellamy, і справді вражає. У своїй основі, Black Holes and Revelations це доволі простий та зрозумілий «поп альбом»з чипляючими приспівами, що як і попередні альбоми Muse, в значній мірі, покладається на #spacerock минулого. Проте, той самий, Origin of Symmetry (2001) хоча і був не такий «амбітний» - відчувався значно більш драйвовим та автентичним ніж цей реліз. І нехай Black Holes and Revelations, хоч і вважається, багатьма фанатами Muse їх найкращим, найбільш прогресивним та «артовим» альбомом. Саме він, за іронією долі, визначив напрямок майбутніх альбомів гурту, які були, щонайменше, посередніми, а часом навіть - «до смерті нудотними».

Класичний хіп-хоп альбом, та шедевральний лірика. Квінтесенція реп музики 90-х

Класика Southern Rock. Раніше не слухав цей альбом. Найбільше виділяються блюз рокові треки - Simple Man та Free Bird, що за роки існування стали визнаними шедеврами. Решта треків мають більше впливу кантрі та рок-н-ролу і деякі з них мені було слухати трохи нуднувато. Найгарніший з них - Gimme Three Steps Але навіть не дивлячись на це, хіти альбому перекривають усі його недоліки. А що стосовно впливовості, якщо взяти метал сцену, то без цієї роботи, швидше за все, не існувало б таких гуртів як Down, Black Label Society чи Clutch

Враховуючи попередні альбоми Соніків, на яких було безліч карколомних експериментів, розумієш, що на Daydream Nation вони, нарешті, устаткувались із своїм звучанням. І якщо на попереднику Sister (1987), матеріал вже був не настільки складним та експериментальним, то на Daydream Nation, баланс нойзових, атональних елементів та більш зрозумілого пост-панку вже став ідеальним. Слухати це неймовірно цікаво і приємно. Кожен риф звучить унікально, та навіть зараз виглядає як щось новаторське. Чітко відчувається, що цей альбом вже не просто експресивне висловлювання, а навпаки, чітко вивірена та продумана до дрібниць робота. Щодо впливу: цей альбом вивів подібний нойзовий звук у мейнстрім і став одним із тих альбомів, що сформував звук альтернативного року 90-х

Я не є фанатом кантрі і часто воно для мене нуднувате. І цей альбом не виключення, тут не буде якихось прогресивних та технічних моментів, а вокал дуже простий, і здебільшого представляє собою швидше "приговорювання" тексту, аніж спів. Але, якщо відкинути упередженість і спробувати "зрозуміти смак" цієї роботи, стає зрозумілим, чому її настільки полюбили. І це - якась "магічна" здатність Johnny Cash передавати емоції через свою музику, в притаманній тільки йому манері. Це альбом, на якому більшість пісень це кавери, як на старі пісні самого Джонні, так і на пісні інших відомих виконавців: - Hurt від Nine Inch Nails - Bridge Over Troubled Water від Simon and Garfunkel - I Hung My Head від Sting - Personal Jesus від Depeche Mode - In My Life від The Beatles - Desperado від Eagles Всі вони перероблені майже до невпізнаваності, і відчуваються як власні пісні Кеша. Тим паче, що всі вони, як лірично, так і за настроєм, дуже гарно поєднуються між собою єдиною концепцією - рефлексією автора с приводу прожитого життя. Саме через це, альбом не відчувається "фан сервісом", а перетворюються на "особисту", сповнену душі роботу. Я не слухав інші альбоми із серії "American", але тепер, обов'язково це зроблю.

Непоганий арт-поп альбом, хтось вважає його кращим у Пітера - я ні, мій фаворит це нью вейвовий однойменний альбо 1980-го року. Слухати було приємно та інколи навіть цікаво. Але, як на мене, весь шарм перебиває продакшн від якого прямо "тхне" типовим для арт-попу звучанням 80-тих. До речі, пісня Don't Give Up виконана у дуеті із іншою дівою арт-попу Kate Bush

Beastie Boys це унікальне явище в хіп-хопі. Хлопці починали з хардкор-панку і цю енергію перенесли в хіп-хоп, більш того, тут навіть є декілька пісень у вищезазначеному жанрі. Це той хіп-хоп, який може і не виділяється багатою та складною лірикою, але це повністю перекривається "технічною" складовою - розйобний флоу, потужний фанковий біт, енергійна подача та використання "живих" інструментів. Та і загалом - це дуже еклектична, експерементальна робота в якій, окрім класичного звучання олдскульного хіп-хопу, знайшли собі місце фанк, джаз та альтернативний рок. І в, моєму улюбленому, Hello Nasty (1998) вони підуть ще далі, але це вже інша історія

Що я нового можу сказати про The Marshall Mathers LP. Це вже сучасна класика, яка і зараз звучить "свіжою". Хоча, лірична складова може багато кому не подобатись в наші часи, в 2000-х це, взагалі, був "шок контент" якого пересічні люди лякались та звинувачували у всіх проблемах "тодішнього покоління". Але, що на мій погляд, по-справжньому, відокремлює цей альбом, як, в принципі, і попередній The Slim Shady LP - це те як, надихаючись спадщиною хардкорного хіп-хопу минулого, Ем зміг його переосмислити і подати у новому, досі не баченому раніше, вигляді. І при цьому - продемонструвати "новий рівень" технічності. Не без допомоги блискучого продакшену від Dr.Dre, звісно. Далі буде альбом, що задумувався як Magnum opus Маршала - The Eminem Show, який ще буде на рівні, а потім якість кожного наступного альбому Ема буде падати все нижче..., але це вже інша історія

Напевно найвідоміший альбом ABBA. І що я хочу сказати - як альбом він немає жодного сенсу. Тут не відчувається якоїсь загальної концепції, або ідеї, окрім того, що усі треки, так чи інакше, можна назвати "Диско". Безумовно, ABBA вміють робити хіти, і тут, на мій погляд, такими є "Dancing Queen" та "Knowing Me, Knowing You", але окрім них на альбомі ще ПОВНО філерів. Нехай гарно спродюсованих, але все ж філерів, з доволі "нудним", сірим аранжуванням, ніж іншим. Тому, якщо вам хочется послухати ABBA у "всій красі", щоб зрозуміти за що їх, насправді, люблять - послухайте краще ABBA Gold: Greatest Hits (1992). Бо слухати цей гурт "альбомами", як мене, є просто втратою часу. Тому як альбом - ні, додати пару синглів в плейлист, однозначно - так. P.S: Я, бляха, всім серцем ненавиджу пісню Money, Money. Просто терпіти її не можу.

Як як вже казав на стімі - у блюзі та джазі я розбираюсь не дуже. Тож цей альбом є гарною нагодою щоб ознайомитись з блюзом ближче. Першим, що стало для мене цікавим: "Чому live альбом?" Навіщо редактори обрали саме live альбом, а не студійний? І якщо подивитись на інші джазові і блюзові альбоми у цій книзі - то там чимало "живих" записів. Коли ж починаєш слухати цей альбом з цією думкою, то все стає зрозумілим. Блюз та джаз це доволі складні для виконання жанри, і для того щоб все вийшло гарно, музиканти повинні, як ніколи, "відчувати" один одного. Тільки тоді можна буде досягти "ідеальної музичної панорами". І Live At The Regal є, чи не найкращим, прикладом подібного виконання. Адже при уважному прослуховуванні, буквально помічаєш, як музиканти "підхватують" один одного. Іншим визначним моментом є те, що на цьому альбомі, ми можемо почути чудові партії на електрогітарі, яку Кінг, дбайливо, називав Lucille. Вони дуже гарно вписуються в загальний антураж, та, ні в якому разі, не конфліктують з іншими "не-електричними" інструментами. І, якщо зараз, вас це може, взагалі, не дивувати, то раніше Блюз який виконували із використанням електрогітари та підсилювачів для інших інструментів, виділяли в окремий під-жанр, що називався - Electric Blues. Завдяки "підсиленню", невеликі Electric Blues колективи, нарешті, могли грати на більших майданчиках для більшої аудиторії. І одним із таких майданчиків, як раз став Regal Theater, де і був записаний цей феноменальний виступ. Який стане "стандартом якості" для живих виступів, і на який, пізніше, будуть посилатись інші відомі виконавці, накшталт Eric Clapton, але це вже зовсім інша історія...

Loveless - це не просто альбом, який породив #shoegaze. Для мене це, в першу чергу, «особистий гіпнотичний сеанс» Але, що найголовніше - від цього альбому отримуєш справжній «естетичний кайф». Адже він являє собою, абсолютно унікальний, досвід спостереження. Коли музика відчувається немов невловимі «різнобарвні хвилі», що утворюють собою, неймовірної краси малюнки. Ти не можеш навіть чітко пояснити собі «що це». Але чи потрібно щось, взагалі, пояснювати, коли цей «потік звуку» просто підхоплює і повільно несе тебе у «країну кольорових мрій»? А, ледь чутний, схований під багатьма іншими шарами, «сновидінковий» вокал - «підкладає під голову мʼяку подушку» та тільки поглиблює відчуття цього чарівного трансу. Не намагайтесь якось особливо «зрозуміти» цей альбом, вам варто просто «плисти разом з ним». Абсолютний шедевр

Визначальний альбом у жанрі #britpop. Що є, чи не найкращою, ілюстрацією цього "руху" у музиці 90-х. Саме за це його і прийнято любити. Він буквально "просочений" британським духом і має в соби такі хіти як "Girls And Boys", "To The End" та "This Is a Low" ("Parklife" мені не подобається). І саме ці треки, на мою думку, є найбільш визначними у контексті розвитку самих Blur. Але якщо відкинути його історичну важливість і оцінювати його як цільний твір - він далекий від ідеалу. Тут цілих 16 треків більшість із яких доволі "бліді" та "болюче рівні" і на фоні, вищезазначених хітів (особливо "This Is a Low") виглядають не інакше як філери. І хоча, в цілому, я отримав задоволення від альбому - дослухати його від початку до кінця і справді було важкувато. І тут можливо люди які чули на стрімах, що я вважаю Blur недооціненими у порівнянні з Oasis здивуються. Але коли я це кажу, я, здебільшого, маю на увазі їх феноменальний альбом 13 (1999), про який говорять меньше ніж про Parklife, але який є куди більш експерементальний та цікавий..., але це вже зовсім інша історія.

Я не слухав другий альбом The Cure ну прямо дуже довгий час. І коли послухав вчора - зрозумів чому. Цей альбом є першим і найслабшим альбомом у трилогії Seventeen Seconds (1980), Faith (1981), Pornography (1982). І це не дивно, адже на ньому гурт ще "розкачується" і тільки обережно робить спробу у створенні меланхолійно-болісної готичної атмосфери. Ці намагання найкраще відчуваються у, найбільш виразному на цьому альбомі, треку - A Forest. І хоча пісні Play for Today та In Your House мають певну виразність - все інше звучить "усереднено" та дуже рівно, тому не дивно, що на фоні подальших, більш потужних творів - ця робота просто меркне. Безумовно, ця робота має цінність і вплив на подальший розвиток #postpunk - у, але нажаль, не більше ніж музейний експонат. Наступні роботи будуть, все далі, відходити від класичного пост-панк звучання та ставати все краще і краще. А у висновку, ми спочатку отрмаємо неймовірний Pornography (1982), а потім шедевральний Disintegration (1989)..., але це вже зовсім інша історія.

Ice-T мені ніколи не подобався, але це тому, що я чув більш піздні його альбоми, що м'яко кажучи, далекі від ідеалу. Але цей альбом, справді, став для мене "прихований діамантом". І хоча лірично цей альбом не відчувається як щось особливо, то "технічно" - це чистий "естетичний кайф". Він сповнений просто блискучими семплами. Такими, за які я і обожнюю олдскульний хіпхоп, адже зараз не часто зустрінеш такий прискіпливий підхід до продакшену. Тут ми чуємо винахідливі скретчі, використання звуків з "живих" джазових композицій, качаючі фанкові біти, та навіть семпли Black Sabbath у треку "Midnight". Тобто, як ви вже зрозуміли, альбом вийшов неймовірно "еклектичним", адже тут, Ice-T, взагалі, не притримувався ніяких жанрових обмежень. А на треку BodyCount - ми можемо почути, тих самих Body Count) Та і загалом, треки дуже гарно запам'ятовуються і весь альбом не відчувається затягнутим. Та що казати, якщо навіть "скіти" тут зроблені винахідливо і не відчуваються як філери. І якщо ви завжди думали, що "хіп-хоп це не моє" - вам, однозначно, варто послухати цей альбом.

На початку 90-х, альтернативний рок стрімко набирав обертів, тож Морріссі також вирішив "застрибнути на цей потяг". І цей альбом - це дійсно "гарний" альтернативний рок. Але кажучи "гарний", я маю на увазі не "дуже гарний" чи "крутезний", а швидше - "непоганий". В тому числі, тут можна почути елементи глем року, що додає композиціям більш яскравого звучання. Звісно, сольній творчость Морріссі далеко до шедеврів The Smiths, проте, навіть відкидаючи це порівняння - його дебютник Viva Hate (1988) мені сподобався більше. Відокремлю трек We Hate It When Our Friends Become Successful - він мені прямо дуже сподобався і піде в "улюблені" окремо від альбому.

Ніколи в житті не цікавився "танго музикою" і на свій сором не знав про Астора П'яццоллу — видатного аргентинського композитора, що у свій час, перевернув традиційне уявлення про танго. Але, чесно, я не те щоб колись отримував якесь "особливе задоволення" від подібної музики. Для мене вона завжди "просто звучала приємно". Але чим же видатний саме цей "живий" альбом? Альбом The New Tango зберігає живий запис результату спільної роботи Астора із геніальним американським джазовим композитором - Гарі Бертоном. Це просто вражаючі, складні, але дуже приємні композиції в яких "багатошаровість" джазової музики поєднується із тендітними та трохи меланхолійними танго елементами. А із додаванням незвичних ритмів та, характерних для джазу, дисонансів - створюють абсолютно унікальний досвід прослуховування. І якщо ви, як і я, вважаєте себе справжнім "гурманом", що любить "випробовувати" себе незвичною та новою для вас музикою - вам, неодмінно, варто ознайомитись із цією роботою. Адже подібного, ви точно не чули ніколи, та і навряд колись почуєте знов.

Назва дебютного альбому R.E.M. перекладається як «бормотання». І вона, насправді, дуже гарно описує те чим є цей альбом, та що є його головною «фішкою». Дійсно унікальна, «містичність, вокалу Michael Stipe у поєднанні із, фолко-пост-панковими гітарними партіями - справді вирізняє альбом серед робіт інших гуртів, що грали подібну музику у ті часи. В кінці кінців це ледь не найкраща робота, у такому жанрі як #junglepop, що фактично «канонізує» його звучання. Але попри усі лаври, що має цей альбом, та попри те, що він має величезний вплив на розвиток такого жанру як #alternativerock Сказати, що він мені «прямо дуже сильно» подобається, я не можу. Адже після того як я почув інші #junglepop гурти, такі як The Smiths та The Stone Roses - дебютник R.E.M. виглядає для мене «бліднуватим», та навіть трооохи нудненьким) І справжні R.E.M «розкриються» для мене «майже через десять років». Та Automatic For The People (1992) стане одним із найулюбленіших альбомів у альтернативному року… але це вже зовсім інша історія

Із всіх класичних концертних альбомів про які я тут писав - цей, безперечно, є найкращим. Адже на ньому ти, дійсно, відчуваєш як «теплота» яку випромінюють виконавці - «запалює» людей, що прийшли насолодитися найвишуканішим #soul та #rhythmandblues, який я тільки чув у своєму житті. А їх щира радість, справді, дарує «відчуття присутності». У результаті, завдяки поєднанню чутливого виконання та бурхливої реакції публіки, що навіть часом дуже влучно підспівує. Утворюється, не з чим незрівнянна, атмосфера «магічної пристрасті», яку просто можливо створити у студії.

На перший погляд, на цьому альбому є все, що потрібно для успіху. Гарний мікс джазу, хіп-хопу та R&B, гангстерська атмосфера, та «качовість». Більш того, все це подано під іронічним соусом. Але навіть після 3-го прослуховування, я спіймав себе не думці, що лише жартівливий трек - Scooby Snacks, хоч трохи бадьорить. Окрім цього - це ще та «нудистика», що є типовим представником #hiphopy -у кінця 90-х, коли замість новаторства - почала «квітнути» коньюктура, та однотипне дратуюче звучання. Поняття не маю, що цей альбом робить у цій книзі, напевно, це guilty pleasure когось із авторів😄

Буде в відео в ТТ

Це доволі цікавий #synthpop / #newwave альбом, що є одним із найбільш визначальним в жанрі. Це був перший альбом у сольній кар'єрі Gary Numan після покидання Tubeway Army - дуже схожого за концепцією нью-вейв гурту з більшим впливом #postpunk та "живих" інструментів. І забігаючи наперед, альбом їх Replicas (1979), як на мене, куди більш багатогранний ніж The Pleasure Principle. Але, втім, хочется віддати Гері належне за бажання експерементувати і видати щось, по-справжньому, особливе. Чи вийшло у нього? На мою думку - не дуже, але назвати цей альбом "поганим" я також ніяк не можу, адже чіпляючі моменти в ньому є та їх, насправді, не мало (одна Cars чого тільки варта). Але попри це, альбом все ще дуже довгий. І його монотоність - зовсім не йде йому на користь. Безумовно, ця робота мала свій вплив, на #synthpop та вын був чималий. Але якщо подивитись на інший, напевно, найвпливовіший альбом, що вийшов роком раніше, мова, звісно, про Die Mensch-Maschine від Kraftwerk, той він був куди більш концептуальним, простим та лаконічним, ніж дебютник Ньюмана. Саме тому його пам'ятають, та постійно згадують, а про The Pleasure Principle чути значно меньше. Проте за звуком, настроєм та загальною атмосферою - альбоми абсолютно різні і якщо ви не чули The Pleasure Principle, то для "культурного збагачення" - це, однозначно, варто зробити

Перед нами напевно найуспішніший та найвідоміший альбом Harry Nilsson На якому він, як ніколи, продемонстрував свій талант та креативність. Це дуже «мʼякий», розслабляючий, та сповнений «тендітних нюансів», альбом, який так і проситься щоб його слухали сидячи в затишному кріслі. Щоб вас ніхто не дратував і не відволікав, і ви змогли, попиваючи каву (або щось міцніше, якщо бажаєте), повність в ньому «розчинитись». Адже хоч музика тут, на перший погляд, легка, щоб «розсмакувати» цю роботу, ви маєте поринути в саму її сутність і тоді для вас розкриється весь смак прекрасного #baroquepop звучання, що підкріплене, вельми прогресивним, та навіть трохи блюзовим #pianorock - ом. Особливою родзинкою альбому став кавер на Without You гурту Badfinger, що здобув найбільшого успіху та навіть займав перше місце у чартах. І хоча, загалом, цей альбом, що Harry так дбайливо для нас «вибудовував», досягнув успіху - сам Harry, нажаль, так і залишився «невизнаним генієм», що мав би здобути значно більшої популярності. В кінці кінців, John Lennon та Paul McCartney не називали б «аби кого» своїм улюбленим американським виконавцем.

Багато хто вважає #hiphop доволі примітивною музикою де головними цінностями виступають дівчата та гроші. Проте дует Guru та DJ Premier вважали зовсім інакше та намагались передати сутність цього жанру повертаючись до його «коренів». Тому вони вирішили робити доволі «мінімалістичний» хіп-хоп де головним був «мікрофон» та вінілові програвачі для створення скретчів. Щодо текстів, то хоч куплети від Guru і сповнені, характерного для хіп-хопу, «пафосу» - спрямовані вони, здебільшого, на розкриття «болючого вуличного життя». Особливо порадувала наявність джазових семплів. І як я дізнався, DJ Premier був одним із перших хіп-хоп продюсерів, що почав додавати джаз у свою музику. Звісно, зараз всі перераховані речі вже не дивують і часто є стандартними інгредієнтами гарної та «розумної» сучасної #rap музики. Проте, я б не сказав, що альбом зістарився погано, та зараз його не цікаво слухати. Коли безліч сучасних реперів випускають жахливі “overproduced” трекі, що сповнені автотюном та «ніякими» аранжуваннями - подібний олдскульний хіп-хоп відчувається просто як «бальзам на душу». Загалом, альбом мені сподобався - проте йому, все ж, далеко до інших шедеврів 90-х.

Для мене це, напевно, найбільш «складний», альбом Zeppelin. І я зараз маю на увазі навіть не «технічність», а загальну атмосферу «містичності», загадковості та «оккультності», що присутня у більшості пісень. Для побудови якого, гурт використовував, найбільш доречні, елементи із таких жанрів, як #blues, #folk та #psychodelic рок. І головною «спіритичною» піснею тут, безумовно, є всім відомий хіт - Stairway To Heaven. Гітарні соло якого надихнуть просто безліч майбутніх рок та метал виконавців. Це дуже гарний альбом, що дозволяє, завдяки своїй «медитативності» поринути глибоко в себе, спостерігати за своїми відчуттями, та насолоджуватися просто шикарною музикою. Більш того, цей альбом є найбільш популярним в карʼєрі Led Zeppelin, та на думку багатьох, є їх «піком» розвитку, як музикантів. Проте для мене, цей альбом відчувається надто «епічним», та в якійсь мірі, занадто “замудреним», як для Led Zeppelin. Хоча, не зважайте, це я просто намагаюсь так виправдати свою безмежну любов до Led Zeppelin III)

Що я знаходжу для себе цікавого у старому американському #folkrock -у, так це приємну, та якусь, «транквільну гіпнотичність». І цей альбом не став виключенням. Він дозволяє, по-справжньому, розслабитись та просто тихо насолоджуватись. Але, що цікавого та особливого в цьому альбомі, так це те, що Fred Neil, напевно і придумав цю саму «гіпнотичність». Саме Fred є ключовою фігурою, що почав додавати до традиційного фолку, той самий, рок та джаз, а також використовував електричні інструменти разом із акустичними. Крім цього, зі слів інших музикантів, цей альбом, має чи не найбільший вплив на, так званих, singer-songwriter-ів. Для прикладу, вже відомий нам, Harry Nillson робив кавер на Everybody’s Talkin’, що разом із Sweet Cocaine є моїми найулюбленішими піснями на цьому альбомі.

альбом, став «класикою» #garagerock - у, напевно до того, як, це поняття почало широко використовуватись. Адже саме він став джерелом натхнення для таких відомих панк гуртів 70-х на кшталт MC5 або The Stooges. Також він сильно надихався тогочасною хіппі музикою, від якої і успадкував «психоделічні» елементи. Загалом, альбом зустріли дуже тепло і, на початку, він продавався не гірше ніж інші «психоделічні майстри» того часу - Jefferson Airplane. Проте феноменального успіху, альбом все ж не мав. І це насправді не дивно, бо як на мене, він хоч і гаурно звучить, та має багато прикольних моментів - все ж виглядає «недоробленим». І тому насолодитися їм в повній мірі, мені все ж не вдалось. Він постійно, «кудись тікає» та якось сам «виштовхує» тебе із атмосфери, яку ж сам і намагається створити. Таке враження, що музиканти на ньому ще до кінця не визначилися із тим, що вони хочуть нам продемонструвати. А от вже їх другий альбом Underground, що вийшов в тому ж році (ото раніше була продуктивність), це вже зовсім інша справа. Він куди більш експериментальний, сміливий, та навіть більш «психоделічний» ніж попередник. І через це його значно цікавіше слухати…але це вже зовсім інша історія.

Насправді, щоб повноцінно розуміти David Bowie, його альбоми варто слухати у порядку їх виходу. Адже тоді, його творчій шлях та трансформація як музиканта розкривається повністю. Ви починаєте розуміти всі посилання та натяки на минулу творчість, та вчитесь «відчувати» разом із Девідом. Але навіть якщо слухати цю роботу у відриві від попередньої творчості - це все ще дуже гарна, концептуальна музика, яка зроблена на найвищому рівні. І це не дивно, адже тут він показує нам, що він вже сформований музикант, що вміє робити доволі цілісні та сильні альбоми, які будуть існувати «поза часом». Якщо говорити про музику, то цей альбом, вочевидь, чи не найбільше черпає натхнення із #funkrock музики, та все ж, на ньому трохи залишається впливу #soul, якого було дуже багато на попереднику - Young Americans. Окрім цього, на відкриваючому треку, ми можемо почути доволі відчутний вплив німецької авангард музики по типу Kraftwerk. І те як Бові переосмислює фанк - це шикарно, мені навіть важко підібрати слова щоб це якось описати - це просто варто послухати. Хоча альбом і слухається, на диво, легко - він, насправді пронизаний відчуттям наркотичної параної та тривожності. І це не дивно, адже саме в той час Девід переживав чи не найважчий період своєї кокаінової залежності. Проте саме цей альбом надихнув його позбавитись від залежностей та розпочав новий період у його творчості.

Чесно кажучи, багато про цей другий альбом k. d. lang писати не хочеться. Це просто гарна поп музика, із додаванням #country елементів. Що у порівнянні із дебютним «веселим»альбомом -звучить більш вишукано та спокійно. Але сказати, що вона є прямо «шикарною», та переосмислює кантрі музику - я нажаль, не можу. Ось її четвертий альбом Ingénue - це вже зовсім інша справа, бо тут ми вже чуємо доволі зрілий #baroquepop та, можна сказати, #altcountry із додаванням «спокійного» #jazz - у. І на «потрійному» альбомі case / lang / veirs де вона співає разом із Neko Case та Laura Veirs - її талант розкриється на повну…проте, це вже зовсім інша історія.

Як я вже писав вчора, як на мене цей альбом найменш цікавий із творчості Orange Juice. Дебютник був більш лоуфайним,та душевним, а однойменний третій альбом віддавав легким готичним вайбом. Проте це не означає, що цей альбом гірший. Навпаки, в багатьох аспектах він навіть кращий. Динаміка самих пісень має дуже цікавий розвиток, зʼявилось навіть щось схоже на фанк, ударні партії, часом, звучать чудернацьки і по своєму екзотично. І якщо б мене попросили описати Rit It Up одним словом, то я б, однозначно, назвав його «яскравим». Саме таким, напевно і задумувався #junglepop - оптимістична, яскрава та, на відміну від агресивного та «мачиського» панку , елегантна та романтична музика, що часом дозволяє собі трохи «мінорної» меланхолії. І цьому контексті - альбом виконує свою роботу на всі 100 відсотків. Тому і не дивно, що саме він став найбільш комерційно успішним альбомом гурту, та саме він доданий до цієї книги Але я, все ж, більш схиляюсь до «сирих»та експериментальних речей, що справді прагнуть дивувати.

Slayer це, однозначно, найкращий #thrashmetal гурт усіх часів. А якщо говорити про екстремальну важку музику загалом - то і найвпливовіший. Адже саме їм ми маємо, в першу чергу, дякувати за народження такого жанру як дез метал. Що найменш, без Slayer він звучав би зовсім інашке. Slayer завжди були максимально «щирими» у підході до створення своєї музики. У них ми не чуєм оверпродʼюснутого звучання як це, наприклад, було у Metallica, та вони не намагаються вражати нас технічністю як Megadeth. І якщо говорити про конкретний альбом, що найкраще характеризує Slayer як гурт, то Reign In Blood (1986) - це якраз «той самий альбом». На ньому вони «видали максимум» та створили «есенцію» для майбутнього розвитку екстремальної музики. Звісно, почали вони це робити ще на Hell Awaits (1985). Але він відчувається ще дуже «сирим» та недоробленим. А ось вже на Reign In Blood (1986), не без допомоги блискучого Ріка Рубіна, вони досягли свого ідеального звучання. І що для мене є найбільш феноменальним у цьому альбомі, так це його спроможність залишатись таким само «сирими» та злими як і Hell Awaits, але при цьому мати гарне та «чисте» звучання. Також вражає ідеальний «таймінг» - кожна пісня тут закінчується саме тоді коли потрібно і встигає показати все, що в ній задумувалось. І як на мене, гітарні соло на цьому альбомі, якщо їх звісно можна так назвати, це ідеальний приклад того, якими вони мають бути в треш металі. Проте справжня перлина цього альбому - це його «енергетика». Вона тут, прямо «первисно-агресивна» і знаходиться на піку, який це жанр може подарувати. Адже щоб іти далі та, справді, експериментувати із «важкістю» - потрібно грати #deathmetal. А якщо хочеться більш «сирої» та «холодної» злості, то #blackmetal. І в цьому полягає проблема треш металу, як такого. Для мене він завжди залишався «перехідним жанром» між класичним хеві та спід металом та більш екстремальною важкою музикою. Навіть сучасні, найбільш цікаві треш метал виконавці, постійно інкорпорують якійсь елементи із блеку або дезу в свою музику, щоб надати їй додаткової потужності, атмосферності та цікавості. Є ще шлях більш «прогресивного трешу», але давайте не будемо про погане (пробачте мене Voivod). І цим всім, я хотів сказати, що «справжній сирий треш» на Reign In Blood і закінчився. Він став «фатально неповторним» альбомом, який багато хто намагався копіювати, і у багатьох виходило, навіть не погано. Але при цьому - це завжди було «щось не те». Ніби музично гарно, але саме тих емоцій - подарувати не взмозі. Між іншим, це розуміли і самі Slayer, та не намагались більше робити щось подібне. Той самий South of Heaven (1988) - це вже зовсім інша, в багатьох аспектах, музика. Коротше кажучі, Reign In Blood - це унікальна та неповторна робота, що зробила Slayer справжніми «зірками» мейнстріму, остаточно сформувала жанр і тим самим, фактично, «прикінчіла» йога. І якщо провести аналогію із відео іграми, то я би назвав Reign In Blood - Diablo 2 від світу важкої музики

Альбом від колишнього учасника The Beatles, якій вважається його найкращою сольною роботою, та і взагалі кращім альбомом серед усіх, які випустила легендарна «ліверпульська четвірка» після розпаду. Альбом просто величезний і у свій час виходив аж на трьох платівках. На ньому ми чуємо як пісні, що Harrison писав для The Beatles, так і його власні роботи. Ну і також, тут просто безліч гостьових учасників, яких лінь перераховувати, скажу, що серед них був Eric Clapton. Коротше кажучи, легендарний альбом по всім параметрам. Проте «регалії» мене, чесно кажучи, мало цікавлять, адже найголовнішим для мене було зрозуміти, чи зможе він мені сподобатись через багато років. Адже вперше я його почув ще у шкільному віці, і для мене підлітка, що фанатів тоді від перших альбомів Hypocrisy та пізнавав страшний світ «чорного металу», він здався «страшною нудятиною». Звісно, зараз його було слухати куди цікавіше. «Слайд» гітара Джорджа, звучить шикарно, а фолкові елементи - створюють відповідний «духовний»настрій. Та і загалом тема «духовності» є провідною на цьому альбомі, і щоб це зрозуміти варто просто подивитись на назви пісень) Вокальні акомпанементи також вражають і додають звуку «щільності». Та і загалом саме звучання тут вельми «насичене», та часом складається враження, що слухаєш якусь «оркестрову музику». Тож альбом мене вразив, та що найголовніше, подарував приємне відчуття усвідомлення, наскільки, з роками, збагатився мій музичний смак. Ще був би він трохи коротший - ціни б йому не було)

Якщо я не помиляюсь, то це вже 4-й Live альбом який я слухаю в рамках цієї рубрики. І що хочу сказати, мене приємно дивує наскільки всі вони цікаві та кожен має свою "магію", хоча раніше, я б і не подумав слухати саме живий альбом, аби ознайомитись з чиєюсь творчістю. І цей альбом Johnny Cash не є вийнятком. Цей запис, який Джонні давав у в'язниці San Quentin, є послідовником попереднього, більш відомого, концертного альбому At Folsom Prison (1968). Як і попередник, цей альбом цікавий не стільки самою музикою, яка, між іншим, чудово виконана та записана, скільки відчуттям "живої енергії" та щирості яку випромінює Джонні. І по реакції публіки, ми відчуваємо, що вона насправді його люблять. Навіть не дивлячись на те, що публіка на цьому концерті є "доволі специфічною", навіть з ними Cash знаходить спільну мову. І особливо гарно це відчувається у промовах між піснями. Особливим моментом на цьому концерті, безумовно є виконання пісні San Quentin, в який іде мова про те наскільки це лайняне місце та як герой пісні його ненавидить. Якщо говорити про чисто "музичну сторону", то головною, на мою думку, причиною чому ці два "в'язничних" альбоми Кеша так сильно цінуються, є настрій та душевність з яким виконані самі пісні. Саме це робить їх унікальними та особливими, адже відтворити "це саме відчуття" просто неможливо, його можна тільки закарбувати. Просто послухайте виконання A Boy Named Sue і зрозумієте про що я говорю.

Я нормально ставлюсь до New York Dolls та своєрідного «гламуру», який вони привнесли в рок музику. Більш того, їх «контроверсійність», фактично, породила панк як такий, адже їх перший альбом вийшов у 73-у році, а натхнений ними, дебютник Sex Pistols побачив світ тільки у 77-у. Але чому я взагалі про них згадав? Справа у тому, що Hanoi Rocks фактично є продовжувачами їх ідей, як візуально, так і музично, хоча тут вже і відчувається очевидний вплив #heavymetal. Тож перед нами, насправді, доволі чипляючий #glamrock, або навіть #glampunk, що нагадує навіть більше гаражний рок 70-х ніж hair metal, який я терпіти не можу. Це гарний альбом, не більше, не менше. Його було приємно і цікаво послухати, та він здобув певний комерційний успіх. Саме завдяки цьому альбому Hanoi Rocks отримали контракт із мейджор лейблом та випустили ще один, на мою думку, більш кращий альбом Two Steps From the Move (1984) І можливо, якщо б не трагічна автокатастрафа, що забрала життя їх барабанщика Razzle, та призвела до розпаду гурту, вони б стали значно «більшими». А популярний у 80-х #glammetal, був би геть іншим, та вочевидь, кращим жанром.

Доволі цікава поп музика із Бразилії, що привносить особливий колорит, та навіть трохи переносить у атмосферу теплого літа. Окрім цього, можна сказати, що виконавці, вочевидь, надихались The Beatles, а якщо конкретніше, то їх психоделічною творчістю на Sgt.Pepper. І з таким гарним джерелом натхнення музика вийшла відповідна. Це доволі своєрідний мікс із #psychedelicpop / #psychedelicrock у дусі вищезгаданих The Beatles із додаванням джазу, #bossanova та бразильської народної музики, який створює доволі унікальні звукові пейзажі, які дуже і дуже цікаво споглядати. На жаль, я не володію португальською, щоб сприймати тексти «на льоту», але почитавши переклад доволі сюрреалістичних текстів стає зрозуміло, що головною ідеєю цієї роботи є «свобода» І це не дивно, адже Clube da esquina це рух бразильських музикантів, що зʼявився у 60-х, а в 70-х постійно піддавався цензурі диктаторського режиму. І це, неодмінно, додає альбому ще і великої «культурної ваги». Проте сказати, що я полюбив цю роботу, я також не можу. Якось не «відгукується» вона у мені на 100%, хоча можливо, їй просто потрібен час щоб «розкритись» як треба.

Зроблю відео в ТТ)

Найбільш комерційно успішний альбом ZZ Top, примітною рисою якого є перехід гурту до більш "сучасного" #hardrock - ового звучання. Не втрачаючи при цьому всьому свій #bluesrock - овський шарм. Проте, на мій погляд, він не стільки важливий для самого гурту, скільки для такого явища, як #southernrock в цілому. Для тих хто не в курсі, Southern Rock - це жанр, що зародився на півдні США та в значний мірі покладався на блюз рок до якого додавались елементи кантрі та фолк року. Не без участі Lynyrd Skynyrd, жанр набув популярності у 70-х, але у 80-х його популярність пішла на спад. І саме на Eliminator, ZZ Top, фактично, "перевинайшли" його звучання, та повернули цікавість до подібної музики. Щодо вражень, то цей доволі енергійний хард/блюз рок, просякнутий південним духом Техасу, "заходить" на диво гарно. Проте, це тільки в тому випадку, якщо вам справді подобається блюз роковий гітарний саунд під доволі бадьору ритм-секцію. І якщо вам довподоби звучання таких гуртів як Clutch чи Black Label Society, то вам, щонайменше, буде цікаво повернутись до "першоджерела". Але наскільки б цей альбом не був "важливий", їх більш блюзовий Tres Hombres (1973) мені подобається набагато більше.

Це справжня класика каліфорнійського #hardcorepunk. І якщо вам не знайомий цей гурт, то ви 100% знаєте про його видатного учасника - вокаліста Keith Morris, що покинув Black Flag та фактично сформував The Circle Jerks. Чим для мене найбільш примітний цей альбом, так це те, що тут присутня не тільки сира «пубертатна» агресія, але і доволі фановий, веселий вайб, що пізніше перекочує в Bad Religion разом із гітаристом Greg Hetson, і надихне майбутні каліфорнійські панк гурти, на кшталт NOFX та The Vandals. Хоча за рівнем енергії та хаосу, що тут присутні, альбом не поступається тому ж легендарному Damaged від, вищезгаданих, Blag Flag. Той хто все ж наважиться послухати цю роботу, то неодмінно зверне увагу, що продакшн на альбомі залишає бажати кращого, тому, загально, все відчувається немов каша. Але, на мій погляд, це грає альбому тільки на руку. Я взагалі фанат lo-fi звучання, коли за цим стоїть цікава концепція і коли це створює відповідну атмосферу. І якщо зараз таке звучання часто роблять спеціально, то в цьому випадку вони вийшло таким бо інакше зробити у музикантів просто не було можливості - вони відштовхувались від того, що є. Тому в умовах обмежень, вони спромагаються брати не «масним» та «жирним» звуком, а особливим «фановим» настроєм та шаленою енергією. І цьому, насправді, варто повчитись багатьом новим гуртам, що грають подібну музику, бо часто ми чуємо вельми непогане звучання, але напрочуд «блідий» матеріал.

1969 рік був для Елвіса не найкращим. Більшу частину 60-х він займався тим, що знімався в лайняному кіно і випускав до них саундтреки відповідної якості. Більш того, в другій половині 60-х, актуальною була зовсім інша музика - це був самий розквіт культури хіппі та «золотий» період психолелічного року. І сказати, що Елвіс був «неактуальним» це не сказати нічого. Він став пародією на самого себе, та ніхто від нього вже і не очікував ніякого прориву. Проте, це не означає, що ніхто не бажав почути «того самого» Елвіса, що став королем рок-н-ролу у 50-ті. І саме це ми і отримали на From Elvis in Memphis. Зігравши у 68-му пісні своє #RnB юності для спецвипуску на ТБ, натхнений Елвіс вирішив переїхати до свого рідного міста Memphis, аби записати там нові пісні. І вийшло дуже гарно, альбом виглядає напрочуд цілісним, та сконцентрованим навколо «оксамитового» #soul - звучання, що так і просить тебе сісти у затишне крісло, відпустити усі тривоги, та просто «розчинитися» на деякий час. Але головною «перлиною» тут, безсумнівно, є вокал. Пісні, на кшталт, Long Black Limousine, Any Day Now та In The Ghetto, якнайкраще демонструють нам найбільш чутливий та емоційний вокальний перформанс, що Елвіс коли-небудь видавав. Альбом був прийнятий доволі непогано, а сингл Suspicious Mind, знову вивів «короля» в топ.

Як я вже казав, Garbage, я не слухав вже дуже довгий час. А у той час коли слухав їх вперше, мене цікавила зовсім інша, та набагато важча музика. Лише трохи згодом, почалося моє знайомство із альтернативною музикою 90-х, але навіть тоді, Garbage я чомусь завжди оминав. І відбувалось так, бо у моїй голові цей гурт, чомусь, завжди асоціювався із, помилко навішеним на нього, ярликом «типовий поп рок». Але переслухавши його зараз, я впевнено можу сказати, що він став для мене одним із найулюбленіших альбомів 90-х. Цей багатошаровий мікс різних семплів у поєднанні із шумним звуком гітари та «звабливим» вокалом Шерлі Менсон, на мою думку, є квінтесенцією музики 90-х. Адже тут поєдналися альтернативні жанри, що «розквітали» у ті часи та фактично «живили» найкращу музику того періоду - #noisepop та #alternativerock. І все це подавалось із темною #industrial атмосферою, що ніби прийшла напряму із Nine Inch Nails. Хоча насправді, це не те щоб було дуже унікальним в ті часи, адже багато гуртів 90-х намагались робити щось подібне. Проте так органічно, вайбово та «чіпляюче» як на цьому альбомі Garbage - не вийшло не в кого.

Коли я згадую про Led Zeppelin, то мені завжди приходить на думку слово «баланс». Ті хто слідкує за цим каналом вже певний час та бував на стрімах, напевно знають, що мій найулюбленіший альбом Led Zeppelin - це їх третя робота. І причиню є саме ідеальний «баланс» у #hardrock - овій важкості гітарних рифів, #bluesrock - ової «вишуканості», та #folkrock - ової «душевності». І те як цей гурт вміє бути «потужним», та «стриманим» тоді коли потрібно, і є для мене головним показником їх геніальності. Другий альбом не є виключенням, але «баланс» тут полягає трохи в іншому. Гурт створював його на «блюзовому фундаменті» під час дуже завантаженого турне Америкою. Попри шалені графіки, вони все ж спромоглись зробити доволі вивірений, сповнений маленьких і цікавих нюансів, багатошаровий альбом. Який через обмежений час, мав не найкращий продакшн. Але саме це пішло альбому тільки на користь, адже тут ми маємо ідеальний баланс між «відполірованою» блюзовою вишуканістю та сирим, ледь не «гаражним», звуком, що наділяє пісні «живою» та «первісною» енергією, за яку я і люблю гаражний рок. Якщо говорити про хіт альбому, то це, безумовно Whole Lotta Love, яку, певно що, знає кожен, навіть якщо і не слухає Zeppelin

Я раніше ніколи не чув про цей альбом, і тому, коли трохи поглибився в те, що він із себе являє, то був приємно вражений. Це напевно останній альбом та фактично квінтесенція музики, що любило покоління хіппі. Адже Девід Кросбі, що переживав тоді важку втрату своєї дівчини, що загинула у автокатастрофі, вирішив не просто створити свій дебютний альбом самостійно, а зібрав для цього усіх своїх зіркових друзів. Зокрема, Jerry Garcia із Grateful Dead, вокалістка Jefferson Airplane - Grace Slick, та великий Neil Young. Усі вони прийняли участь у створенні цієї «психоделічної мантри», що через мелодійний та меланхолійний вокал Кросбі, та, ніби «заколисуючу», акустичну гітару, переносить тебе на якийсь пустий літній пляж прямо під час заходу сонця. Це дуже красива та сумна робота, що звучить доволі злагоджено, але водночас створює відчуття ніби слухаєш просто записану джем-сесію. Під час якої музиканти просто «чілять» та віддаються польоту фантазії. І якщо ви до цього не слухали старенький #folkrock, або психоделічну музику 60-х, то цей альбом є чудовою нагодою увійти у цей прекрасний «барвистий» світ.

Якщо мова іде про Pixies, то альбом Bossanova прийнято вважати найгіршим. І це насправді не дивно, адже концептуально, він хоч і схожий на попередник Doolittle (1989), звучанням та настроєм - відрізняється доволі сильно. Bossanova став куди більш містичним, #surfrock - овим та атмосферним. Та на відміну від Doolittle, в ньому навіть можна почути нотки #postpunk - у. І причиною таких змін, безумовно, стала творча криза колективу після неймовірного успіху. Вони дуже втомились один від одного , та перший час, займались кожен своєю творчістю - Блек Френсіс вирушив у сольний тур, а Кім Діл заснувала The Breeders, з якими згодом досягла значних успіхів. І що характерно, на цьому альбомі Кім не написала жодної пісні. Оновлене звучання Pixies прийняли далеко не всі, його вважала «безідейним» та «наспіх-зробленим» альбомом. Проте я вважаю зовсім інакше. Як на мене, він не чим не гірше за перші два альбоми, а завдяки своїй атмосферності, в чомусь навіть глибший та цікавіший. Так, в ньому дійсно менше шаленої енергії та експресивності, але її тут, певно, і не мало бути. Адже альбом інший навіть лірично. Його тексти засновані на науковій фантастиці, та замість звичних для гурту тем смерті, наркотиків та алкоголізму, розповідають про космос та прибульців. Це більш спокійна, мʼяка і «доступна» робота, яка при цьому, не позбавлена фірмової «фішки» Pixies - неймовірно влучно поєднувати чипляючі поп мелодії з «сирими» та шумними гітарними партіями. І якщо ви будете слухати цей альбом неупереджено, то неодмінно отримаєте від нього максимум задоволення.

Якщо на перших двох альбомах - Can't Buy a Thrill та Countdown to Ecstasy гурт Steely Dan тільки формували свій унікальний #jazzrock -овий саунд, що виділявся просто заворожуючим інструменталом та блискучим продакшеном. То вже по першій пісні Rikki Don't Lose That Number стає зрозуміло, що Pretzel Logic буде більш "поп орієнтованим", "м'яким" та чіловим. Альбом буквально просякнутий літнім настроєм та немов "випромінює помаранчеве сяйво каліфорнійськийського сонця". Найбільш визначною рисою цієї роботи, я вважаю його неймовірно крутий продакшн. Завдяки якому, доволі "насичені" інструментальні партії, що могли б легко перетворитись у "претензійний" прогрессів рок, відчуваються доступними та не виходять за рамки "поп звучання". І далі, Steely Dan будуть тільки покращувати свій скіл у створенні складної та цікавої, але в той самий момент, "легкої" та розслабляючої музики, піком якого, безумовно, стане їх #yachtrock шедевр - Aja (1977).

Той хто читає цей канал певний час, певно вже помітив, що я є великим поціновувачам «сирого» lo-fi звучання якщо воно іде на користь атмосфері або «підсилює» енергію як таку. І напевно найулюбленішим моїм жанром, де «сире дзижчання» гітар та «глухі» барабани перетворюються у справжнє мистецтво, є #garagerock І The Sonics є класичним його представником. Це саме той «первинний»гаражний рок, що поєднував у собі елементи #surfrock та #rockabilly із енергією класичного рон-н-ролу, який переживав у 60-х не найкращі часи. Та саме своєю нестримною, та навіть, в якійсь мірі, «істеричною» енергією цей альбом мені сподобався значно більше ніж ті самі The Electric Prunes. І щоб зрозуміти про що я, достатньо навіть послухати найяскравіший, в цьому плані, трек - Psyho. Саме такий гаражний рок, в якому відчувається дух старого доброго рок-н-ролу, який сміливо можно назвати «прототипом» для майбутнього панк року 70-х, та який став основним джерелом натхнення для ревайвлу жанру на початку нульових - дійсно має почути кожен хто, хоч трохи, цікавиться історією рок та метал музики.

Я доволі гарно відношусь як до сучасного альтернативного #country ,так і люблю, «сповнені душі», класичні композиції 50-х та 60-х від Джонні Кеша. І що мене приваблює у цьому жанрі найбільше - так це його неймовірна «чутливість» та щирість. Адже важко знайти іншу музику, яка б могла настільки ж точно передавати емоції виконавця, та налагоджувати такий самий тісний контакт зі слухачем. Але для повноцінного ефекту - дуже важливо розуміти тексти пісень, а іноді і контекст в якому вони була написані. І саме через вищезазначені причині - цей жанр є зовсім непопулярним в Україні. Проте, якщо ж, вам вдасться підійти до його прослуховування максимально серйозно та вдумливо, ви точно отримаєте дуже «автентичний» та атмосферний досвід. І цей альбом Nitty Gritty Dirt Band, між іншим, створювався з цією ж метою - довести, що кантрі все ще має вагу. Навіть сам гурт - це, фактично, збір тогочасних зірок локальної кантрі сцени Нешвіллу. Що цікаво, то тут ми чуємо кантрі у «первинному» його вигляді, яке часто називають «bluegrass». Bluegrass - це музика, що зʼявилась у результаті поєднання американської фолк музики із #blues та #gospel, та для якого характерне використання цікавих акустичних інструментів, на кшталт банджо чи фідлу. Цікавість полягає в тому, що альбом відчувається як дуже автентична американська музика минулого. Вона, неначе, переносить тебе на «дикій захід», і дарує враження які можно порівняти із переглядом гарного вестерну. Майже всі пісні тут це доволі ліричні та розслабляючі. Вони повільно та без всілякого поспіху, неначе незнайомець якого ти випадково зустрів за барною стійкою старого салуну, розповідають тобі свою, до болі щиру, історію. Із мінусів - альбом ну дуууже великий, і через свою монотонність, може з часом наскучити, тому я рекомендую слухати його, хоча б, у два заходи. Ну а після прослуховування, мені дуже захотілося пограти у Red Dead Redemption.

Багато хто говорить, що у час свого виходу, альбом зробив справжній фурор, лунав із кожної праски і всіх порядком дістав. Проте у мене подібних спогадів немає, адже в ті часи, я слухав зовсім іншу, більш важку музику. А з Oracular Spectacular познайомився вже десь у середині 2к10-х. І навіть тоді, він звучав особливо, космічно та був мало на що схожим. Створюючи цей альбом MGMT просто отримували фан та намагались створити дуже сильні поп-хіти, які при цьому будуть звучати максимально дивно. Змішуючи #indierock із #psychodelicpop їм вдалося створити музику, яка за своїм духом дуже нагадувала Talking Heads, адже була такою ж нетиповою для свого часу, але при цьому неймовірно чипляючою. Усі ці дивні «космічні» сінти та атональні гармонії, ніби і були родом із минулого, звучали настільки сучасно та стильно, що, навпаки, справляли враження «музики майбутнього». Але чим ця робота подобається найбільше, так це своєю магічною здатністю дарувати тепле почуття ностальгії за безтурботною юністю. І ця ностальгія не привʼязана до чогось конкретно, та відомого. Вона просто існує тут немов невідʼємна частина композиції. Навіть тематично, його основною ідеєю є важливість пошуку свого місця в житті. Коли фокус має бути на тому, що тобі справді подобається робити, а не на «грошах та славі». І ностальгічний настрій, як ніколи гарно, товаришує із цією тематикою.

Я ніколи не був великим фанатом Muse. Для мене вони завжди були якоюсь «недо-версією» Radiohead, але з більш шумними distorted гітарами. І коли я послухав Black Holes and Revelations зараз, моя думка не дуже то і змінилась. Так, це все ще доволі гарний «космічний» #alternativerock , який став для гурту «магнум опусом» у час свого виходу. Тут Muse перейшли до більш еклектичного звучання, інкорпоруючи просто безліч елементів різних жанрів електронної музики минулого - від диско до синтіпопу. Композиції через це стали більш прогресивними, та атмосферними. Але чим альбом відділяється найбільше, так це потужними вокальними гармоніями, які прийнято порівнювати із Queen. І в цілому, я згоден із цим порівнянням, адже діапазон який тут видає Matt Bellamy, і справді вражає. У своїй основі, Black Holes and Revelations це доволі простий та зрозумілий «поп альбом»з чипляючими приспівами, що як і попередні альбоми Muse, в значній мірі, покладається на #spacerock минулого. Проте, той самий, Origin of Symmetry (2001) хоча і був не такий «амбітний» - відчувався значно більш драйвовим та автентичним ніж цей реліз. І нехай Black Holes and Revelations, хоч і вважається, багатьма фанатами Muse їх найкращим, найбільш прогресивним та «артовим» альбомом. Саме він, за іронією долі, визначив напрямок майбутніх альбомів гурту, які були, щонайменше, посередніми, а часом навіть - «до смерті нудотними».

Дебютний альбом від The Who, що напевно найкраще ілюструє таке британське явище як Mod. Mod - рух популярний серед молоді кінця 50-х та 60-х. Спочатку це були здебільшого музиканти та фанати джазу, але пізніше сюди додалися ще і любителі таких жанрів як Rhythm & Blues, Rock & Rock та гаражний рок. Але в першу чергу, для цього руху був важливим «стиль». І «стильність» це, напевно, найвлучніше слово, який можна охарактеризувати музику на цьому альбомі. В ньому дуже багато як «рок-н-рольного напору», що завдяки брудненькому гітарному звуку, набуває більшої драйвовості, так і R&B гармоній, які роблять звук більш «вишуканим». Все це підкріплено «протестними», майже панківським, провокаційними текстами про те як «молодь все дістало». І усе це разом, навіть зараз, відчувається доволі автентично і, в якійсь мірі, «по хістерські». І якщо спробувати назвати все це одним жанром, то я би назвав цю музика «арт панк», чи навіть «арт прото-панк», якщо бажаєте. І як музику, що втілює собою «зріз цілого покоління», та яка дуже сильно вплинула на майбутній панк рок, альбом дійсно цікаво слухати. Проте, це далеко не «шедевр» і навіть не «дуже дуже круто». Та і для самих The Who - це, фактично, був «розігрів». А пік своєї майстерності, вони покажуть вже в 70-х, граючи зовсім іншу музику.

Що ж, це певно найбільш впливовий #hiphop альбом 90-х, особливо якщо говорити про West Coast. Перед тим як створити Chronic (жаргонна назва канабісу), Dre разом із D.O.C покинули N.W.A, та разом із Suge Knight створили, вже легендарний лейбл, Death Row Records. На ньому, вони зібрали молодих талановитих реперів, які і прийняли участь у записі цього альбому. Найбільш потужним серед яких був, вже тепер відомий всім, Snoop Dog (тоді ще Snoop Doggy Dog). І саме завдяки ліриці та флоу молодого та "голодного" до слави Снупа, перша половина альбому відчувається куди більш потужнішою ніж друга, де він, здебільшого, відсутній. Але класикою, альбом прийнято вважати завдяки неймовірному продакшену Dr. Dre, що звертався за натхненням до музики минулого, та замість, звичних для #gangstarap, "жорстких" бітів - використовував семпли із соулу та фанку 70-х років. Так він досяг більш "м'якого", "тендітного" звучання, що несло в собі доволі "релаксовий" та "люксовий" вайб. Це ноу-хау звучання стали називати #gfunk, який, фактично, став новим піджанром та визначив звучання West Coast Hip Hop сцени на майбутні роки. Проте G-Funk, як і Снупа, ми чуємо лише на першій половині альбому, в той час як друга - звучить, здебільшого, як звичайний Gangsta Rap і через це, все ж, відчувається трохи слабшою. Що стосується тематики - то левова доля лірики присвячена біфам із відомими реперами тих часів, зокрема, колишньому напарнику Dre по N.W.A - Eazy-E і це, як на мене, є головним мінусом альбому, бо "прив'язує його до часу", та робить більшу частину текстів просто неактуальною. Проте, самого духу "брутального" та безкомпромісного gansta rap-у, яким просякнутий цей альбом, достатньо для створення унікального та іммерсивного досвіду. Слухаючи цей альбом, ти дійсно відчуваєш його "напругу", що із головою занурює тебе у старі та небезпечні часи, коли "усе було серйозно" та біфи легко могли закінчитися стріляниною. Та що казати, якщо під час роботи над Chronic, у Dre були прострелені ноги, а його будинок згорів. Тож саме за його щирість та "потужність" я і люблю Chronic, та сприймаю його як квінтесенцію репу 90-х. Це була справжня контркультура, яка не намагалась бути надмірно претензійною чи "псевдо-інтелектуальною". Ця музика дійсно вміє "вибивати лайно", та несе в собі "неприкритий та сирий дух вулиць", який демонструє без всіляких прикрас.

Про цей альбом Боуї можно було б написати доволі багато, детально розбираючи усі посилання на його минулу творчість, адже цей альбом - це фактично і є одна велика "великодка", що вийшла у Девіда через 10 років перерви. Проте сказати, що альбом стає через це нудним, я також не можу. Він все ще доволі гарний, як інструментально так і лірично, і якщо поглибитись в його контекст, то стане зрозумілим чому тут така обкладинка, та чому це ледь не "найтемніша" робота Боуї. Тут він рефлексує с приводу своєї власної смертності, нудьги та "звичайності", які присутні у його житті, як і у житті будь-якої іншої звичайної людини. І навіть більш "яскраві" та глемові пісні, на кшталт Valentine's Day - мають в собі нотки меланхолії. Вокал, нажаль, тут вже не відчувається такім яскравим, "сяючим" та емоційно потужним, як колись. І це не дивно, адже діду тут вже 66 років і на свій вік, він впорався зі своєю роботою більш ніж достойно. Також мене розчарував продакшн. Ніби все звучить добре та "як потрібно", але в той самий момент - максимально "безпечно", "рівно" та трохи нудно. І це не дивно, адже на той час, Девід всім все давно довів, і вже не мав бажання іти на якісь "карколомні експерименти", та створювати черговий "епік" Тим не менш, деякі пісні звучать ну вже зовсім "ліниво" та, на свій час, концептуально застаріло. І найяскравішим прикладом такого, я би назвав трек - Where Are We Now? У висновку, я послухав альбом не без задоволення, але сказати, що він мене, хоч якось, вразив - я, нажаль, не можу.

Як ви знаєте, із alt country музикою я почав знайомитися відносно нещодавно. І цей жанр не перестає мене дивувати своєю багатогранністю та вражаючою душевністю. І якщо говорити про Bill Callahan, то він є вже доволі давнім та відомим музикантом на цій сцені. Але до 2007 року - він називав себе Smog та грав щось більш схоже на indie folk. І з його творчістю того періоду, я, на жаль, ще не встиг познайомитись належним чином, але після прослуховування Sometimes I Wish We Were an Eagle, я неодмінно збираюсь це зробити. Бо те, що я почув тут - це просто мед для вух. На цьому альбомі, Білл відправляється у глибоку подорож «в середину своєї душі», але зовсім не для того щоб у чомусь розібратись. Він і так прекрасно розуміє, що «нічого не розуміє», а тому - просто спостерігає за своїми відчуттями, та передає нам свої емоції через живописні пасторальні образи. Все це супроводжується просто неймовірними #folk аранжуваннями, що є одними з найкрасивіших, що я чув у своєму житті. Коли різнобарвні та винахідливі фолкові партії, не просто підкреслюють основну лінію гітари, як це зазвичай відбувається, а навпаки - є головними у побудові цієї мрійливої подорожі. І в якийсь момент, ти просто розчиняєшся у цій трансцендентній атмосфері, що нагадує прогулянку ранковим літнім лісом. Коли пташки вже почали співати, а сонце тільки-но зійшло. А якщо говорити про «емоційну віддачу», то це певно один із найзахоплюючих альбомів, що я колись слухав, та який, на мою думку, є справжнім шедевром.

Знайомлячись із #folkrock альбомами минулого ні в якому разі не можна пройти повз цього легендарного дуету. І насправді, трохи шкода, що ми починаєм це знайомство не з меланхолійного та трохи психоделічного Sounds of Silence (1966), що є моїм улюбленим альбомом цього дуету. Це есенція не тільки їх творчості, а і усього вишуканого, пасторального фолк року 60-х. І якщо послухати спочатку цей альбом, а за ним більш амбітний Bookends (1968), стане зрозумілим чому Bridge Over Troubled Water вважають вершиною їх творчості. Він не тільки втілює у собі всі ідеї з минулих альбомів, а піднімає їх до «епічного» рівня. Саме на цьому альбомі, аранжування Пола Саймона досягають свого піку. Окрім звичного фолк звучання 60-х, ми також можемо тут почути великий вплив соулу, R&B, gospel-у та навіть південно-американської та африканської народної музики. По своїй суті це просто дуже чипляючі, поп пісні, дуже гарні та винахідливі поп пісні, що звучать унікально навіть у нас час. В тім, того рівня інноваційності та «величі», якій був на минулих роботах, тут вже, на жаль, не відчувається. Цей альбом - це «лебедина пісня» гурту, і це відчувається як у ліриці, так в настрої самої музики, а часом навіть складається враження, що слухаєш збірку «кращих хітів» гурту, на прощальний концерт якого ти нещодавно сходив.

Якщо чесно, не дивлячись на всебічне обожнювання The Velvet Underground, я ніколи не був їх палкім фанатом. Безумовно це був культовий гурт, що у свій час перегорнув музичний світ своїм відомим дебютним альбомом на якому красується банан, намальований Andy Warhol. Проте мене завжди трохи бісила його надмірна притензійність, та ніби притягнута за вуха, артистичніст. Адже окрім впливовості, зараз він не те щоб дуже гарно проходить випробування часом. І перший однойменний альбом Lou Reed, що вийшов в тому самому 72-у році, після того як він покинув The Velvet Underground, це лише підтверджує. Адже він складався, здебільшого, із старих чернеток, який Лу написав ще для минулого гурту. У висновку - альбом із тріском провалився, адже був майже ніяким. Що ж стосується Transformer, то це вже зовсім інша історія. Тут ми вже чуємо оригінальний матеріал, просочений поетичним талантом Ріда, та просто шикарними струнними аранжуваннями. Проте чи його це заслуга? Справа у тому, що альбом продюсував не аби хто, а давній шанувальник Лу - Девід Боуї, що якраз був на піку популярності після виходу шикарного The Rise and Fall of Ziggy Stardust and the Spiders From Mars (1972). Саме Боуї із гітаристом Spiders From Mars - Міком Ронсоном, будучи палкими фанатами The Velvet Underground, фактично «витягнули» Ріда із творчої кризи, та допомогли йому створити дуже крутий #glamrock альбом, що багато у чому наслідує Ziggy Stardust. Що казати, якщо найбільш відомі та захоплюючі аранжування для хітів Perfect Day та Walk On The Wild Side - написав саме Ронсон. Але все ж, варто віддати належно і самому Ріду. Адже без його яскравої персони та гарної лірики, тут і близько не вийшло би такої витонченої атмосфера міського декадансу, що немов привідкриває для нас завісу гучних богемних вечірок з великою кількістю наркоти. Ну а яскраві рок-н-рольні треки дадають всьому цьому додаткового драйву. Шикарна та дійсно унікальна робота, яку має почути кожен хто хоч трохи цікавиться музикою.

#ВидатнийАльбомЩодня William Orbit - Strange Cargo III (1993) Я не був раніше знайомий із William Orbit як з музикантом, але як виявилось, завжди був знайомий з ним як з продюсером. Саме William продюсував мій улюблений альбом Blur - 13, а співпрацював із безліччю відомих виконавців. Це вже третя частина його «епічної» #ambient трилогії, яка побудована, в значній мірі, на #techno звучанні та #dub -овських басових лініях. Альбом вийшов доволі атмосферний, гіпнотичний, та дуже схожий за настроєм на інший електронний #newage того часу. Ну і як ви, певно, здогадалися за обкладинкою, вплив world музики тут також великий. Завдяки ньому, кожен трек має в собі щось «містично-шаманське». І як фонова музика - він заходить доволі непогано, проте якогось цікавого розвитку композицій що дозволяли б, із цікавістю, слухати його уважно, я не відчув. А на додачу, він звучить ну дуже застаріло та, взагалі, не проходить перевірку часом. Десь на середині альбому мені стало просто неймовірно нудно, і я дослуховував його через силу. І це ще я, насправді, люблю ембієнт, тому уявляю яким катуванням альбом буде для тих хто тільки почав знайомитись із цим жанром.

Для того щоб трохи було зрозуміліше чому цей альбом, насправді, дуже і дуже гарний, особисто для мене, потрібно трохи більш уважніше подивитись на його жанр 2-Step , що отримав розвиток наприкінці 90-х, і Cole був одним із провідних його продюсерів. 2-Step виділявся, головним чином тим, що відмовлявся від звичного для #garagehouse диско-ритму «Four-on-the-floor», пропонуючи більш цікаві «ритмічні збивки». Його звучання доволі тендітне, чілове та атмосферне, але фанковий бас та біт, ця музика все ще є танцювальною. Саме його винахідливі ритмічні малюнки, надихнуть геніального Burial на створення свого шедеврального альбому Untrue (2007), і тим самим, дадуть життя більш розумному та експериментальному жанру - future garage, елементи якого, дуже просто почути в Sincere. Проте головною фішкою цього альбому є soul вокалісти, які прийняли в ньому участь. Саме завдяки ним, пісні тут відчуваються вишуканими та мають своєрідний «ретро стиль». Звісно, Sincere, сам по собі, важко назвати, прямо таки, видатним альбомом. Але це, все ще, доволі гарна танцювальна музика зі своїм унікальним вайбом та характером, яку зараз роблять все менше і менше

Перший альбом RS на якому були не кавери на відомі американські R&B треки, а вже повністю оригінальний матеріал. Що цікаво, американське та британське видання цього альбому сильно відрізняються. Американська версія коротша і в ній відсутні деякі пісні, але вона має легендарну - Paint It, Black. Для повноти сприйняття, та для більш автентичного експірієнсу, я слухав саме британську версію. Хоча альбом, все ще, просякнутий R&B як і минулі альбоми RS, він звучить вже зовсім інакше. Тут ми чуємо більш цікаві гітарні аранжування та використання різних старовинних струнних інструментів. Пісні набули «міцності» і тепер їх вже дійсно можна було назвати повноцінним blues rock . Тим не менш, окрім хітових Mothers Little Helper, Under My Thumb та Out Of Time решта альбому, який є доволі великим, це більш стандартні блюзові композиції, які не несуть в собі нічого особливо нового. Фактично, перед нами лише «фундамент», на якому RS, у майбутньому, побудують вже більш автентичний та впізнаваний звук.

Як я колись писав, із жанром afrobeat ,я знайомий доволі поверхнево. Але після огляду чудової сумісної роботи Yannis Phillippakis із легендою цього жанру - Тоні Алленом, цікавість до цієї джазової африканської музики у мене, безумовно, зросла. І цей класичний альбом став чудовою нагодою, познайомитись із жанром поближче. Тим паче, що автор цього альбому - Fela Kuti, фактично і є його засновником, а у гурті Afrika 70 він грав разом із вищезгаданим Тоні. Афробіт - це, по суті, суміш афро-американського джаз-фанку із «традиційною»африканською музикою, зокрема - нігерійською. А ще, це була доволі «ідеологічна» музика, що звертала увагу на політичні проблеми Африки. І Zombie - є дуже яскравим його прикладом. В ньому, Fela Kuti критикує тих, хто сліпо підкорюється наказам, та не здатен думати своєю головою. Натомість, «відповідь» на критику від нігерійського військового уряду не змусила себе чекати. Він скерував армію для нищівного нападу, який призвів до поранення, та згодом, і смерті матері Fela, а також до повного знищення його комплексу, відомого як Республіка Калакута, та його клубу Shrine. Що стосується музики, то це доволі колоритний джаз із фанковим грувом, що передає дух спекотної Африки. Він мелодійний, танцювальний і, не дивлячись на доволі серйозні та зовсім «невеселі» теми які тут підіймаються, сповнений сонячного та веселого настрою. Зрештою, в цьому, швидше за все, і є його особливість. Коли бажання радіти, насолоджуватися музикою в собі та, не дивлячись ні на що, ділитися радістю із усіма навколо - і було головною ідеєю музикантів. Проте сказати, що альбом мені сподобався дуже і дуже сильно, я на жаль не можу. Проте тільки завдяки контексту, він сприймається як щось значно більше ніж просто музика. Це частинка іншої, далекої від нас, культури, поринути в яку цікаво, хоча б, для загальної ерудиції.

Я просто обожнюю alternative rock та його похідні. Особливо коли мова іде про 90-і, адже це, напевно був найбільший стрибок у розвитку рок музики як такої, на даний момент. І це альбом є найкращою його ілюстрацією. Після доволі гарного Gish (1991), фронтмен гурту Біллі Корган був сповнений амбіцій створити такий альбом, після прослуховування якого «буде незрозуміло що це було», але який при цьому «засяде у вас в голові на довгий час». В цьому контексті, Smashing Pumpkins, дійсно зробили унікальну роботу. Siamese Dream багато в чому покладається на класичне звучання Black Sabbath та Led Zeppelin, додаючи трохи психоделічності та «прогресивності» від Pink Floyd. Все це заміксовано із сучасним, у ті часи, гранжем та шугейзом. При цьому, шумне, але в той самий час, мрійливе звучання не покладалося на «ефекти». В цьому плані гурт притримувався формули Кевіна Шилдса із my bloody valentine. Вони покладались на винахідливі «багатошарові»аранжування, та експериментували із тональностями. І якщо Шилдс перетворював музику на «звуковий потік», пісні на цьому альбомі все ж залишаються більш структурованими та чипляючими. Те як, у висновку, звучить Siamese Dream визначило шлях альтернативної музики на роки вперед. На ньому, гурт «вивів» ідеальний баланс «складності» та «простої мелодійност», через що і знайшов відгук у багатьох слухачів. Це дуже розумна та цікава робота, що випереджала свій час. Якості якій, додає глибока, поетична та депресивна лірика Когана. Я сьогодні слухав цей альбом вперше за останні років пʼятнадцять. І зараз, він «торкається душі» куди краще, та розуміється зовсім інакше ніж у підлітковому віці. Тепер, із великим «багажем» прослуханого, розумієш його справжню велич, та те, що він ніколи не перестане бути актуальним. Справжній шедевр, та відносно сучасна, класика.

На початку сторіччя, такий рух, як garage rock ревайвл, стрімко набирав обертів. Його лідерами, безумовно, були The White Stripes та The Strokes, що майстерно поєднували емоційність інді року із бурхливою енергією гаражного року 60-х. Натомість, австралійський гурт The Vines також намагалися додати частинку себе у цю хвилю та "зайняти своє місце під сонцем". Чи вийшло у них? Насправді важко сказати. На своєму дебютному альбомі Highly Evolved, окрім звичного "класичного року" 60-х були присутні, як психоделічні елементи, так і помітний вплив гранжу. І саме гранжева естетика робить цю роботу найбільш примітною серед інших в цьому жанрі. Хоча від гранжу, тут нажаль, присутня лише "форма", бо у сутності - це доволі простенькі пост-гранж/поп пісні в яких, на мою думку, не вистачає глибини та "чутливості" - усе якось "пласмасово" та скупо. При чому, сказати так про всі треки я не можу - ті самі Get Free та Homesick доволі потужні, коротше кажучи, альбому бракує консистентності. Тим не менш, це все ж, визначна робота. Що як на мене, може і не дуже успішно в плані якості, але рухала жанр вперед. Комерційно, альбом здобув великий успіх та дуже непогано допоміг австралійській "гаражній" сцені.

о цього, ми вже знайомились із дебютним альбомом R.E.M., монументальною роботою, що заклала перші камінчики у фундамент альтернативного року як жанру. Роки шли, і R.E.M. продовжували, один за одним, створювати гарні jungle pop альбоми. Проте якогось «творчого вибуху» у них особливо не спостерігалось. І Green став саме цим «вибухом». На ньому гурт зробив величезний крок вперед в плані сонрайтингу, та перейшов від звичного Jungle Pop звучання до чогось більш експериментального та еклектичного. Аранжування стали більш багатими, багатошаровими та «соковитими». А завдяки експериментам із додаванням мандоліни та віолончелі, мелодії стали більш текстурними. Лірично альбом «сяє», втім як і минулі роботи R.E.M. В текстах, Michael Stipe, з властивою йому іронією, звертає увагу на проблеми навколишнього середовища, та влучно перелітає це із темою особистих переживань. Саме цей альбом ознаменував старт «експериментального» періоду у творчості R.E.M, що розкриється на Out Of Time(1991), і по-справжньому «розквітне» на Automatic For The People (1992).

#ВидатнийАльбомЩодня Elis Regina - Vento De Maio (1978) Дуже своєрідна робота, що за допомогою бразильської музики та національного колориту загалом, обʼєднує разом поп, джаз, фанк та яхт рок. І те як тут жанри поєднуються в кожній окремій пісні та впродовж альбому, напевно може «дати фору» багатьом іншим американським гуртам, що намагались експериментувати подібним чином. Усе відчувається на своєму місці та не звучить дивно. Партії тендітно «накладаються» одна на одну, та шар за шаром, формують фінальний звуковий пейзаж, при цьому, ми чуємо вправну «гру» із темпами та ритмами. Коротше кажучи, структура пісень тут справді «відшліфована». Ну і, сповнений душі, вокал Еліс також неможливо не відмітити. Яким би гарним не був тут «інструментал» та аранжування - вокал тут, все ж, «головний герой». При чому мені навіть не скільки цікавий «широкий діапазон», скільки чутливість та сміливість які в ньому відчуваються. Звісно, я не знаю бразильської, але трошки почитавши переклади текстів, розумієш, що як і у інших представників MPB сцени, вони сповнені політичного протесту проти тогочасної диктаторської влади. Дуже цікавий та трохи «екзотичний» альбом, проте легкий для сприйняття та розуміння. Раджу ознайомитись кожному.

Якщо ви ніколи не чули Cocteau Twins, то я щиро вам заздрю, бо перший досвід прослуховування їх робіт дарує неймовіре відчуття, що можна порівняти із першою закоханістю. І Heaven or Las Vegas, однозначно, є найкращим і найпростішим альбомом гурту з яким я радив би ознайомитись в першу чергу. Він є більш "повітряним" та теплішим ніж їх попередні роботи, а тексти пісень, майже, можливо розібрати та зрозуміти. (Примітка: Elizabeth Fraser завжди співала спираючись на те як слова звучать один з одним, а не на сенс, тому ви не знайдете текстів пісень - в них немає сенсу) У 1989-у, Elizabeth народила дитину від гітариста Robin Guthrie, та сподівалась, що це допоможе їм у боротьбі із залежністю Робіна від героїну. І відчуття цієї "енергії життя" просочує тут кожну пісню. Ще ніколи музика гурту, зокрема вокал Ліз, не були настільки світлими та сповненими надії. І якщо про якусь музику і можливо сказати "етерна", чи "мрійлива", то Heaven or Las Vegas це і є "етерність" та "мрійливість". Альбом, фактично, уособлює ці поняття, та є квінтесенцією dream pop та ethereal wave звучання. До речі про звучання. На цьому альбомі, як ви вже зрозуміли, гурт вирішив відійти від, звичної для них, концепції "темнуватої" та готичної атмосфери. Так, чисто музично, тут все ще відчувається натхнення Siouxsie and the Banshees та The Cure, але із іншим "емоційним забарвленням", що наче як, прийшло десь з The Dreaming (1982) від відомої Kate Bush. Головним досягненням цього альбому є симбіоз вокалу та гітарних партій. На перший погляд звучить банально, я розумію, але повірте, такого органічного їх поєднання як тут, я не зустрічав, напевно, ніколи. Вокал Ліз завжди був, в першу чергу, "ще одним повноцінним інструментом" і не особливо відокремлювався на рівні інших інструментів. Через це, не обмежуючись "текстовими умовностями", він завжди вдало, та в якійсь мірі, унікально вплітався в композицію. І в цей раз, вокал, ніби як, і бере на себе "головну роль" - гітара вміло під нього підлаштовується, створюючи "мерехтливе" та загадкове, але в той самий час, "турботливе" та "комфортне" звучання, що підкреслює вокал. Саме через свої автентичне звучання та атмосферу, цей альбом і стане джерелом натхнення, якщо не "примірником", для усього майбутнього дрім попу та шугейзу, тоа і в цілому, буде мати колосальний вплив на усю альтернативну музику майбутнього.

#ВидатнийАльбомЩодня The Kinks - The Village Green Preservation Society (1968) Якщо ви згадаєте про таку течію як «Британське вторгнення», то першими гуртами, які прийдуть вам на думку, швидше за все, будуть The Beatles, The Rolling Stones та The Who, і лише небагато хто згадає про The Kinks. І це не дивно, адже у свій час гурт також дуже сильно недооцінювали, а The Village Green Preservation Society, коли він тільки вийшов, багато хто не зрозумів. В той час, світом правив психоделічний рок, та політичні, гостро-соціальні, філософські питання, які він часто підіймав. На цьому фоні, пасторальний та «фолковий» поп рок альбом, із текстами про «чудові часи минулого», дійсно, здавався дивним, занадто наївним та простим. Але саме в цій простоті та приземленості і полягає його феномен. Створюючи цей альбом, ідеєю фронтмена гурту Ray Davies , було передати свої спостереження за тодішнім сучасним часом, і показати, як «раніше було краще» і чому. Тобто, це не просто «ностальгія заради ностальгії», а осмислений меседж про те, як все, насправді, змінилось, та часто не в найкращу сторону. І мова іде, не про якісь «глобальні» питання, а про щось значно більш приземлене та зрозуміле. Про те як гарно було бути молодим та «вільним», про те як побут та сучасне «стрімке» життя перетворюють старого друга на нудну, нецікаву «звичайну істоту», та про те що «тих емоцій що були тоді» вже ніколи не повернути. Все це подається з легкістю, невимушеністю, певною долею іронії, та ніби в театральній, «мюзикловій» манері. Через це, альбом нагадує гарну пʼєсу, та слухається на одному диханні. Пізніше, альбом все ж отримав належне визнання, і тепер вважається класикою світової рок та поп музики, яку має послухати кожен.

У мене не так часто зʼявляються огляди на сучасну поп музику. Та хоча, і цьому альбому вже як 15 років, тож він - «так собі сучасний». Проте його вік, абсолютно нічого не означає, адже музика на ньому випередила свій час на багато років вперед. Скажу більше, я навіть невпевнений чи прийшов його час вже. The ArchAndroid від Janelle Monáe - це концептуальний футуристичний альбом, що розповідає нам історії про андроїда, через які розкриваються такі теми як ідентичність себе у світі, та звісно ж, кохання. Подібна концепція не є чимось проривним чи новим, і творів на подібну тему, ми можемо згадати безліч. Проте тут ця концепція використана, в першу чергу, щоб підкреслити музичну складову, а не навпаки. Якщо ж говорити про музику, то назвати її «футуристичною» буде не зовсім точно. Адже вона втілює у собі таке поняття як «Афрофутуризм», коли африканська, а в нашому випадку, афро-американська культура перетинається із науковою фантастикою. Пісні тут звучать так якби їх придумали десь у майбутньому, але при цьому, покладаючись на усю минулу культурну спадщину. Тут поєднуються ледь не усі жанри афро-американської музики - funk, rnb, soul та hip-hop, і все це робиться максимально органічно, плавно, і що найцікавіше - «по-новому». Це не просто «перевикористання» елементів минулого, а дійсно створення чогось нового та унікального. Тут ми чуємо, як класичні та відомі нам жанри влучно поєднуються із сучасним звучанням, синтами та ефектами. І під час прослуховування, складається враження, що це музика із паралельного всесвіту в якому «перевинайшли» вищезазначені жанри. І якщо вам вже здалося, що це типовий, занадто «заморочений», #artpop альбом, в якому панує «творчій хаос та свавілля», то ви точно поквапились із своїм висновком. Так дійсно, в альбомі є експериментальні та нетипові моменти, але вони дуже уміло «вкладені» в основу композиції яка звучить достатньо прямолінійно та зрозуміло. Тобто в основі, це та сама танцювальна чіпляюча поп музика минулого, але яка відчувається зовсім інакше, і навіть не виглядає «ретро-футуристично», як той самий синті-поп. Навпаки, все звучить свіжо, автентично, та ніби «придумано вчора». Цей альбом справді існує поза часом, та я навіть не уявляю, коли він може стати неактуальним. Тому скільки б років не пройшло, для мене він буде залишатися «сучасною поп музикою». Дуже задоволений, що нарешті ознайомився і з цим шедевром, дійсно один із кращих альбомів, що я коли-небудь чув.

Soul та R’n’B традиційно вважаються «афро-американськими» жанрами. Саме завдяки цій культурі ми отримали одних із найкращих вокалістів всіх часів. Справжніх віртуозів, що могли видавати експресивний вокальний перфоманс, діапазон голосу яких прямував до нескінченності. У 60-х, соул став найпопулярнішим жанром афро-американської музики в світі. І як будь-яке інше масштабне культурне явище, він почав стрімко розширювати кордони та привертати увагу інших «білих» поп виконавців, що закохувались у нього та намагались створювати подібну музику самі. Так в 60-х, зʼявилося явище Blue-Eyed Soul, що обʼєднувало у собі американських та британських «білих» співаків та співачок. І Dusty Springfield була однією з таких. На початку 60-х, вона вже мала певні типові поп хіти для того часу, але соул музика завжди вабила її найбільше. Тому вона вирішує стати соул співачкою, і у 64-му випускає свій дебютний альбом A Girl Called Dusty. Він вийшов неймовірно гарним, та закріпив за Dusty титул «Королеви Білого Соулу». Проте називати цей альбом 100%-м соулом, я б не став. На ньому, є кавери на вже відомі соул хіти, але в той самий момент, присутні і більш традиційні поп речі, на кшталт всім відомого каверу Леслі Гор - You Don’t Own Me. Це класика поп музики, та один із найчарівніших альбомів, що я чув у житті. Емоційність на ньому зашкалює, а вокал Дасті має почути кожен. У ньому присутня не тільки, типова для соулу, емоційно-потужна подача, але і «по-британські вишукана» тендітність. І якщо порівнювати це із вокалом когось із сучасних співачок, то першою на думку, звісно ж, приходить Adele. Коли слухаєш цей альбом, то буквально чуєш як на ньому «співає ціла епоха», та на певний час, забуваєшся, що живеш у 2к25-у, а коли він завершується, то трохи сумуєш, що у наш час, «революційних» речей такого рівня, ми, навряд чи, колись почуємо.

Цей альбом це справжня класика, що тут ще скажеш. Одна із найвизначніших робіт, що має колосальний вплив на усю поп музику, що виходила потім. На ньому ми чуємо приємний R&B, Soul та Jazz, що представлений, здебільшого, у вигляді чутливих та меланхолійних балад про нерозділену любов. Голос Чарлза - звісно ж неперевершений, його експресивність та емоційність вражала тоді і не перестає вражати зараз. Проте окрім чудового вокалу, особливими тут є також самі аранжування. Альбом не просто так має слово «country» у своїй назві. В дитинстві, Рей ріс під цю музику, і ніколи не розумів сегрегацію блюзу та кантрі, як музики для чорних та для білих. Він завжди вважав, що жанри дуже схожі в тому, якою мовою вони спілкуються зі слухачем. Обидва жанри, на його думку, були максимально приземленими та щирими і показували речі такими як вони є, без зайвих прикрас. Тож для цього альбому, Рей вирішив записати саме кантрі пісні. І це в часи активної расової сегрегації. Його не підтримували в цьому не інші музиканти, ні лейбл, проте останні, все ж, погодилися піти на цей експеримент. Для створення цього альбому використовувалися вже існуючі кантрі пісні. Проте Чарльз вирішив зробити їх на свій лад, намагаючись показати, що у кантрі та блюзу більше спільного ніж здається. Аранжування тут зроблені просто шикарні, і кантрі треки, справді, зазвучали як щось абсолютно нове, проте у свій основі, лишалися тими самими піснями. В цьому, певно, майстерність Чарльза виражається найбільше. Адже тільки справжній геній може переграти пісні так, щоб вони залишили свій дух та «неповторність», і водночас звучали, по «блюзовому вишукано» - так як це бачив Рей. Загалом можна було б ще багато написати про те, «як гарно альбом скомпонований», але якось не має особливо сил та бажання розводити цю нудистику. Цей альбом визнаний, певно що всіма, як найкращий альбом Чарльза. І я із радістю з цим погоджуюсь. Дійсно шикарна робота.

Цей альбом Майлза часто називають jazz fusion і відбувається так через те, що на ньому повно експериментів з електричним звучанням. Проте чи можна це назвати «джазом» в повній мірі? На момент виходу цього альбому, джаз як жанр вже втратив у популярності, в світі панувала «психоделія», а Девіс, ніби як повністю, вичерпав увесь свій минулий потенціал, та вже був неймовірно впливовим джазовим музикантом (чого тільки вартий Kind Of Blue з яким ми ще ознайомимось в рамках цієї серії). Тим не менш, іти «спочивати» він не збирався. Він вирішив ще більше експериментувати із електричним звучанням, та «поглиблюватись» в рок музику. Вершиною цього, трохи пізніше, стане альбом Bitches Brew, що буде значно більш потужним у порівнянні із минулою творчістю Девіса. In A Silent Way, в свою чергу, став тим самим «перехідним» альбомом, що вже істотно відійшов від джазових канонів 50-х, але втім ще і не був рок музикою. Натомість, в цьому «хиткому балансі» і є його привабливість. Саме через своє стримані, чарівні мелодії, що до речі гарно підкреслює назва альбому, його і полюбили безліч молодих фанатів джазової музики. Ну а щодо гри інших музикантів, то тут нема що і казати - це віртуозна та дбайливо сконструйована музика яку можна слухати безліч разів підряд і вона вам ніколи не набридне. Справжній шедевр який був створений в ідеальний для нього час. До прослуховування - обовʼязково.

Якщо ми говоримо про поп музику, то в минулому вона була зовсім не схожа на сьогоднішню. Зовсім інший підхід до продакшену, різні речі вважаються чіпляючими, та і сам вайб є зовсім інший. І якщо ми говоримо про 80-ті, коли у Британії розвивалась альтернативна музика, та панували жанри jungle pop та sophisti pop. Тобто люди прагнули "розумної" та цікавої музики, і Prefab Sprout були одними із першопрохідців, що прагнули задовільнити цей попит, а їх другий альбом Steve McQueen - став їх магнум опусом. Це дуже приємна, в якійсь мірі, екзотична музика, що змішує в собі "лампове", джанглове гітарне звучання та обрамляє його складними джазовими гармоніями, що беруть свій початок із соулу та джазу. Альбом неймовірно цікаво слухати, складається враження, що який би раз він не грав за ці два дні, я ніколи не зможу осягнути його повноцінно - кожен раз він чимось та дивує. Причому, якщо особливо не вслуховуватись, то це все ще дуже чіпляюча та бадьора музика. Тому не важливо, досвідчений ви слухач, чи "казуальний" - в цьому альбомі кожен знайде щось для себе. Зараз про Prefab Sprout згадують дуже не часто, і дарма, адже вони якщо і не найкращий поп гурт свого часу, то точно найбагатогранніший та найцікавіший.

Якщо б хтось попросив мене назвати найбільш «трушного» американського виконаця, то їм однозначно би був Bruce Springsteen. Його музика звучить так, ніби є втіленням американської музики 70- х. Кожна пісня тут сповнена оптимістичним вайбом, та вишуканою красою. Поєднуючи такі жанри як country, folk rock та rock’n’roll, Брюс намагався створити квінтесенцію американського звучання тих часів, збагачуючи все це приємними, мелодійними фортепіанними партіями. Альбом відчувається ніби дивишся душевне роуд-муві, персонажі якого постійно знаходяться далеко не в «найкращому стані», але ти знаєш, що у фіналі - все буде добре та вони обовʼязково знайдуть вихід. Часом, така концепція і виглядає наївною, але Брюсу вдалося настільки влучно передати дух тогочасного покоління та спроектувати музично його духовні переживання, що намагатися критикувати такій підхід просто не виникає бажання. Це той тип «патріотизму» в якому справді відчуваєш тонку та тендітну любов людини до свої країни. Коли вона розуміє усі її проблеми, але в той самий момент не забуває про її справжню красу. І яка щиро вірить в те, що «американські мрії» все ж можуть збуватись. Дуже емоційно сильна робота, яка точно нікого не залишить байдужим.

80-ті був періодом коли сінти домінували у тогочасній поп музиці, а навколо синті-попу була зосереджена уся увага. Тим не менш, гарна гітарною-орієнтована поп музика, все ж існувала і у середині десятиліття почала знову набувати популярності. Більш того, зʼявився навіть новий жанр jungle pop, що був започаткований гуртом The Smiths на їх однойменному дебютному альбомі. Lloyd Cole And The Commotions стоять в цьому плані, дуже поряд із The Smiths. Lloyd Cole, як і Морріссі був дуже майстерним у ліриці. У той час він був 22-х річним студентом, який вивчав англійську літературу та філософію в Університеті Глазго. Тому не дивно, що його тексти були сповнені безліччю поетичних та виразних образів. Як він сам зізнавався в інтервʼю The Guardian: «Пейзаж для альбому я черпав зі своєї уяви. Я був у Європі лише раз, але моя романтична образність походила з книг і фільмів. Я випадково натрапив на спосіб створювати яскраві картини, витрачаючи мінімум слів». Ці його слова, чи не найкраще характеризують його ліричну майстерність, що в повній мірі розкривалась у поєднанні із мелодійною та чутливою музикою. І особливо, в цьому плані, виділяються текстурні гітарні партії, та тендітні, ледь чутні, струнні аранжування. І нехай дебютник The Smiths я, все ж, люблю більше, Rattlesnakes ні в якому разі не гірше, а завдяки своїй «стриманій елегантності» часом навіть краще.

Aladdin Sane є найбільш "роковим" альбомом Девіда. Під час роботи над ним, він надихався The Rolling Stones та лаконічними, але "ефектними" рифами Кіта Річардса. Цікаво, що цей альбом частково був написаний під час виснажливого туру Америкою на підтримку Ziggy Stardust. Нью-Йорк - надихнив на написання Watch That Man, а Лос-Анджелес - Cracked Actor. І якщо трохи проаналізувати тексти, то стає зрозуміло, що саме "американські образи" створили на цьому альбомі постапокаліптичну та декадентську атмосферу. Але, сказати, що альбом відчувається через це моторошним чи "депресивним", я не можу. Напроти, цей доволі експресивний #glamrock відчувається доволі "мажорно", а в якійсь мірі, навіть надихаюче. Особливо якщо подумати про минулий, неймовірно успішний Ziggy Stardust. Якщо слухати ці два альбоми один за одним, то під час Aladdin Sane дивуєшся артистичній сміливості тогочасного Боуї, який робив абсолютно чудернацьку, сповнену сюрреалістичними образами, музику і при цьому відгукувався у душі кожного слухача. Він не просто вмів потрапляти в певний настрій - він прагнув створювати його сам. І в цьому сенсі, Aladdin Sane, що насправді є грою слів "A Lad Insane", та перекладається як "Божевільний Хлопець" найкращим чином характеризує Девіда як божевільного митця свого часу, що постійно прагнув експериментувати та досліджувати. На цьому альбомі, ми чуємо зовсім різні "музичні посилання" - джазові фортепіанні соло, рок-н-рольний драйв, драматичну баладу та навіть ретро-футуристучну атмосферу. І все це, на диво, органічно поєднано у цілісний "музичний пейзаж", від якого неможливо відірватись. Звісно, я не перший та не останній хто співає цьому альбому дифірамби. Але у мене для цього є більш особиста причина. Справа у тому, що цей альбом я слухаю вже не вперше, але до цього він у мені не відгукувався настільки сильно, як сьогодні. Я, чесно кажучи, навіть не думав слухати його серйозно, адже приблизно розумів, що я хочу про нього сказати. Проте сьогодні, після довгої перерви в декілька років, пісні з цього альбому почали спілкуватися зі мною якоюсь "іншою мовою", зовсім не так як раніше. Можливо це якось і можно пояснити, але робити це у мене немає ніякого бажання, давайте просто "спишемо" це на незбагнену магію Девіда Боуї. Справжній шедевр, шо нарешті знайшов місце у моєму серці десь поряд із Ziggy Stardust.

Зробив реакцію в Тікток - https://vm.tiktok.com/ZMBuacvWk/ Та в Інстаграм - https://www.instagram.com/reel/DH9dp7rI5ZV/?igsh=eDJzMWt4bmJrMXlq