1001 Albums Summary

Класичний хіп-хоп альбом, та шедевральний лірика. Квінтесенція реп музики 90-х

Класика Southern Rock. Раніше не слухав цей альбом. Найбільше виділяються блюз рокові треки - Simple Man та Free Bird, що за роки існування стали визнаними шедеврами. Решта треків мають більше впливу кантрі та рок-н-ролу і деякі з них мені було слухати трохи нуднувато. Найгарніший з них - Gimme Three Steps Але навіть не дивлячись на це, хіти альбому перекривають усі його недоліки. А що стосовно впливовості, якщо взяти метал сцену, то без цієї роботи, швидше за все, не існувало б таких гуртів як Down, Black Label Society чи Clutch

Враховуючи попередні альбоми Соніків, на яких було безліч карколомних експериментів, розумієш, що на Daydream Nation вони, нарешті, устаткувались із своїм звучанням. І якщо на попереднику Sister (1987), матеріал вже був не настільки складним та експериментальним, то на Daydream Nation, баланс нойзових, атональних елементів та більш зрозумілого пост-панку вже став ідеальним. Слухати це неймовірно цікаво і приємно. Кожен риф звучить унікально, та навіть зараз виглядає як щось новаторське. Чітко відчувається, що цей альбом вже не просто експресивне висловлювання, а навпаки, чітко вивірена та продумана до дрібниць робота. Щодо впливу: цей альбом вивів подібний нойзовий звук у мейнстрім і став одним із тих альбомів, що сформував звук альтернативного року 90-х

Я не є фанатом кантрі і часто воно для мене нуднувате. І цей альбом не виключення, тут не буде якихось прогресивних та технічних моментів, а вокал дуже простий, і здебільшого представляє собою швидше "приговорювання" тексту, аніж спів. Але, якщо відкинути упередженість і спробувати "зрозуміти смак" цієї роботи, стає зрозумілим, чому її настільки полюбили. І це - якась "магічна" здатність Johnny Cash передавати емоції через свою музику, в притаманній тільки йому манері. Це альбом, на якому більшість пісень це кавери, як на старі пісні самого Джонні, так і на пісні інших відомих виконавців: - Hurt від Nine Inch Nails - Bridge Over Troubled Water від Simon and Garfunkel - I Hung My Head від Sting - Personal Jesus від Depeche Mode - In My Life від The Beatles - Desperado від Eagles Всі вони перероблені майже до невпізнаваності, і відчуваються як власні пісні Кеша. Тим паче, що всі вони, як лірично, так і за настроєм, дуже гарно поєднуються між собою єдиною концепцією - рефлексією автора с приводу прожитого життя. Саме через це, альбом не відчувається "фан сервісом", а перетворюються на "особисту", сповнену душі роботу. Я не слухав інші альбоми із серії "American", але тепер, обов'язково це зроблю.

Непоганий арт-поп альбом, хтось вважає його кращим у Пітера - я ні, мій фаворит це нью вейвовий однойменний альбо 1980-го року. Слухати було приємно та інколи навіть цікаво. Але, як на мене, весь шарм перебиває продакшн від якого прямо "тхне" типовим для арт-попу звучанням 80-тих. До речі, пісня Don't Give Up виконана у дуеті із іншою дівою арт-попу Kate Bush

Beastie Boys це унікальне явище в хіп-хопі. Хлопці починали з хардкор-панку і цю енергію перенесли в хіп-хоп, більш того, тут навіть є декілька пісень у вищезазначеному жанрі. Це той хіп-хоп, який може і не виділяється багатою та складною лірикою, але це повністю перекривається "технічною" складовою - розйобний флоу, потужний фанковий біт, енергійна подача та використання "живих" інструментів. Та і загалом - це дуже еклектична, експерементальна робота в якій, окрім класичного звучання олдскульного хіп-хопу, знайшли собі місце фанк, джаз та альтернативний рок. І в, моєму улюбленому, Hello Nasty (1998) вони підуть ще далі, але це вже інша історія

Що я нового можу сказати про The Marshall Mathers LP. Це вже сучасна класика, яка і зараз звучить "свіжою". Хоча, лірична складова може багато кому не подобатись в наші часи, в 2000-х це, взагалі, був "шок контент" якого пересічні люди лякались та звинувачували у всіх проблемах "тодішнього покоління". Але, що на мій погляд, по-справжньому, відокремлює цей альбом, як, в принципі, і попередній The Slim Shady LP - це те як, надихаючись спадщиною хардкорного хіп-хопу минулого, Ем зміг його переосмислити і подати у новому, досі не баченому раніше, вигляді. І при цьому - продемонструвати "новий рівень" технічності. Не без допомоги блискучого продакшену від Dr.Dre, звісно. Далі буде альбом, що задумувався як Magnum opus Маршала - The Eminem Show, який ще буде на рівні, а потім якість кожного наступного альбому Ема буде падати все нижче..., але це вже інша історія

Напевно найвідоміший альбом ABBA. І що я хочу сказати - як альбом він немає жодного сенсу. Тут не відчувається якоїсь загальної концепції, або ідеї, окрім того, що усі треки, так чи інакше, можна назвати "Диско". Безумовно, ABBA вміють робити хіти, і тут, на мій погляд, такими є "Dancing Queen" та "Knowing Me, Knowing You", але окрім них на альбомі ще ПОВНО філерів. Нехай гарно спродюсованих, але все ж філерів, з доволі "нудним", сірим аранжуванням, ніж іншим. Тому, якщо вам хочется послухати ABBA у "всій красі", щоб зрозуміти за що їх, насправді, люблять - послухайте краще ABBA Gold: Greatest Hits (1992). Бо слухати цей гурт "альбомами", як мене, є просто втратою часу. Тому як альбом - ні, додати пару синглів в плейлист, однозначно - так. P.S: Я, бляха, всім серцем ненавиджу пісню Money, Money. Просто терпіти її не можу.

Як як вже казав на стімі - у блюзі та джазі я розбираюсь не дуже. Тож цей альбом є гарною нагодою щоб ознайомитись з блюзом ближче. Першим, що стало для мене цікавим: "Чому live альбом?" Навіщо редактори обрали саме live альбом, а не студійний? І якщо подивитись на інші джазові і блюзові альбоми у цій книзі - то там чимало "живих" записів. Коли ж починаєш слухати цей альбом з цією думкою, то все стає зрозумілим. Блюз та джаз це доволі складні для виконання жанри, і для того щоб все вийшло гарно, музиканти повинні, як ніколи, "відчувати" один одного. Тільки тоді можна буде досягти "ідеальної музичної панорами". І Live At The Regal є, чи не найкращим, прикладом подібного виконання. Адже при уважному прослуховуванні, буквально помічаєш, як музиканти "підхватують" один одного. Іншим визначним моментом є те, що на цьому альбомі, ми можемо почути чудові партії на електрогітарі, яку Кінг, дбайливо, називав Lucille. Вони дуже гарно вписуються в загальний антураж, та, ні в якому разі, не конфліктують з іншими "не-електричними" інструментами. І, якщо зараз, вас це може, взагалі, не дивувати, то раніше Блюз який виконували із використанням електрогітари та підсилювачів для інших інструментів, виділяли в окремий під-жанр, що називався - Electric Blues. Завдяки "підсиленню", невеликі Electric Blues колективи, нарешті, могли грати на більших майданчиках для більшої аудиторії. І одним із таких майданчиків, як раз став Regal Theater, де і був записаний цей феноменальний виступ. Який стане "стандартом якості" для живих виступів, і на який, пізніше, будуть посилатись інші відомі виконавці, накшталт Eric Clapton, але це вже зовсім інша історія...

Loveless - це не просто альбом, який породив #shoegaze. Для мене це, в першу чергу, «особистий гіпнотичний сеанс» Але, що найголовніше - від цього альбому отримуєш справжній «естетичний кайф». Адже він являє собою, абсолютно унікальний, досвід спостереження. Коли музика відчувається немов невловимі «різнобарвні хвилі», що утворюють собою, неймовірної краси малюнки. Ти не можеш навіть чітко пояснити собі «що це». Але чи потрібно щось, взагалі, пояснювати, коли цей «потік звуку» просто підхоплює і повільно несе тебе у «країну кольорових мрій»? А, ледь чутний, схований під багатьма іншими шарами, «сновидінковий» вокал - «підкладає під голову мʼяку подушку» та тільки поглиблює відчуття цього чарівного трансу. Не намагайтесь якось особливо «зрозуміти» цей альбом, вам варто просто «плисти разом з ним». Абсолютний шедевр

Визначальний альбом у жанрі #britpop. Що є, чи не найкращою, ілюстрацією цього "руху" у музиці 90-х. Саме за це його і прийнято любити. Він буквально "просочений" британським духом і має в соби такі хіти як "Girls And Boys", "To The End" та "This Is a Low" ("Parklife" мені не подобається). І саме ці треки, на мою думку, є найбільш визначними у контексті розвитку самих Blur. Але якщо відкинути його історичну важливість і оцінювати його як цільний твір - він далекий від ідеалу. Тут цілих 16 треків більшість із яких доволі "бліді" та "болюче рівні" і на фоні, вищезазначених хітів (особливо "This Is a Low") виглядають не інакше як філери. І хоча, в цілому, я отримав задоволення від альбому - дослухати його від початку до кінця і справді було важкувато. І тут можливо люди які чули на стрімах, що я вважаю Blur недооціненими у порівнянні з Oasis здивуються. Але коли я це кажу, я, здебільшого, маю на увазі їх феноменальний альбом 13 (1999), про який говорять меньше ніж про Parklife, але який є куди більш експерементальний та цікавий..., але це вже зовсім інша історія.

Я не слухав другий альбом The Cure ну прямо дуже довгий час. І коли послухав вчора - зрозумів чому. Цей альбом є першим і найслабшим альбомом у трилогії Seventeen Seconds (1980), Faith (1981), Pornography (1982). І це не дивно, адже на ньому гурт ще "розкачується" і тільки обережно робить спробу у створенні меланхолійно-болісної готичної атмосфери. Ці намагання найкраще відчуваються у, найбільш виразному на цьому альбомі, треку - A Forest. І хоча пісні Play for Today та In Your House мають певну виразність - все інше звучить "усереднено" та дуже рівно, тому не дивно, що на фоні подальших, більш потужних творів - ця робота просто меркне. Безумовно, ця робота має цінність і вплив на подальший розвиток #postpunk - у, але нажаль, не більше ніж музейний експонат. Наступні роботи будуть, все далі, відходити від класичного пост-панк звучання та ставати все краще і краще. А у висновку, ми спочатку отрмаємо неймовірний Pornography (1982), а потім шедевральний Disintegration (1989)..., але це вже зовсім інша історія.

Ice-T мені ніколи не подобався, але це тому, що я чув більш піздні його альбоми, що м'яко кажучи, далекі від ідеалу. Але цей альбом, справді, став для мене "прихований діамантом". І хоча лірично цей альбом не відчувається як щось особливо, то "технічно" - це чистий "естетичний кайф". Він сповнений просто блискучими семплами. Такими, за які я і обожнюю олдскульний хіпхоп, адже зараз не часто зустрінеш такий прискіпливий підхід до продакшену. Тут ми чуємо винахідливі скретчі, використання звуків з "живих" джазових композицій, качаючі фанкові біти, та навіть семпли Black Sabbath у треку "Midnight". Тобто, як ви вже зрозуміли, альбом вийшов неймовірно "еклектичним", адже тут, Ice-T, взагалі, не притримувався ніяких жанрових обмежень. А на треку BodyCount - ми можемо почути, тих самих Body Count) Та і загалом, треки дуже гарно запам'ятовуються і весь альбом не відчувається затягнутим. Та що казати, якщо навіть "скіти" тут зроблені винахідливо і не відчуваються як філери. І якщо ви завжди думали, що "хіп-хоп це не моє" - вам, однозначно, варто послухати цей альбом.

На початку 90-х, альтернативний рок стрімко набирав обертів, тож Морріссі також вирішив "застрибнути на цей потяг". І цей альбом - це дійсно "гарний" альтернативний рок. Але кажучи "гарний", я маю на увазі не "дуже гарний" чи "крутезний", а швидше - "непоганий". В тому числі, тут можна почути елементи глем року, що додає композиціям більш яскравого звучання. Звісно, сольній творчость Морріссі далеко до шедеврів The Smiths, проте, навіть відкидаючи це порівняння - його дебютник Viva Hate (1988) мені сподобався більше. Відокремлю трек We Hate It When Our Friends Become Successful - він мені прямо дуже сподобався і піде в "улюблені" окремо від альбому.

Ніколи в житті не цікавився "танго музикою" і на свій сором не знав про Астора П'яццоллу — видатного аргентинського композитора, що у свій час, перевернув традиційне уявлення про танго. Але, чесно, я не те щоб колись отримував якесь "особливе задоволення" від подібної музики. Для мене вона завжди "просто звучала приємно". Але чим же видатний саме цей "живий" альбом? Альбом The New Tango зберігає живий запис результату спільної роботи Астора із геніальним американським джазовим композитором - Гарі Бертоном. Це просто вражаючі, складні, але дуже приємні композиції в яких "багатошаровість" джазової музики поєднується із тендітними та трохи меланхолійними танго елементами. А із додаванням незвичних ритмів та, характерних для джазу, дисонансів - створюють абсолютно унікальний досвід прослуховування. І якщо ви, як і я, вважаєте себе справжнім "гурманом", що любить "випробовувати" себе незвичною та новою для вас музикою - вам, неодмінно, варто ознайомитись із цією роботою. Адже подібного, ви точно не чули ніколи, та і навряд колись почуєте знов.

Назва дебютного альбому R.E.M. перекладається як «бормотання». І вона, насправді, дуже гарно описує те чим є цей альбом, та що є його головною «фішкою». Дійсно унікальна, «містичність, вокалу Michael Stipe у поєднанні із, фолко-пост-панковими гітарними партіями - справді вирізняє альбом серед робіт інших гуртів, що грали подібну музику у ті часи. В кінці кінців це ледь не найкраща робота, у такому жанрі як #junglepop, що фактично «канонізує» його звучання. Але попри усі лаври, що має цей альбом, та попри те, що він має величезний вплив на розвиток такого жанру як #alternativerock Сказати, що він мені «прямо дуже сильно» подобається, я не можу. Адже після того як я почув інші #junglepop гурти, такі як The Smiths та The Stone Roses - дебютник R.E.M. виглядає для мене «бліднуватим», та навіть трооохи нудненьким) І справжні R.E.M «розкриються» для мене «майже через десять років». Та Automatic For The People (1992) стане одним із найулюбленіших альбомів у альтернативному року… але це вже зовсім інша історія

Із всіх класичних концертних альбомів про які я тут писав - цей, безперечно, є найкращим. Адже на ньому ти, дійсно, відчуваєш як «теплота» яку випромінюють виконавці - «запалює» людей, що прийшли насолодитися найвишуканішим #soul та #rhythmandblues, який я тільки чув у своєму житті. А їх щира радість, справді, дарує «відчуття присутності». У результаті, завдяки поєднанню чутливого виконання та бурхливої реакції публіки, що навіть часом дуже влучно підспівує. Утворюється, не з чим незрівнянна, атмосфера «магічної пристрасті», яку просто можливо створити у студії.

На перший погляд, на цьому альбому є все, що потрібно для успіху. Гарний мікс джазу, хіп-хопу та R&B, гангстерська атмосфера, та «качовість». Більш того, все це подано під іронічним соусом. Але навіть після 3-го прослуховування, я спіймав себе не думці, що лише жартівливий трек - Scooby Snacks, хоч трохи бадьорить. Окрім цього - це ще та «нудистика», що є типовим представником #hiphopy -у кінця 90-х, коли замість новаторства - почала «квітнути» коньюктура, та однотипне дратуюче звучання. Поняття не маю, що цей альбом робить у цій книзі, напевно, це guilty pleasure когось із авторів😄

Буде в відео в ТТ

Це доволі цікавий #synthpop / #newwave альбом, що є одним із найбільш визначальним в жанрі. Це був перший альбом у сольній кар'єрі Gary Numan після покидання Tubeway Army - дуже схожого за концепцією нью-вейв гурту з більшим впливом #postpunk та "живих" інструментів. І забігаючи наперед, альбом їх Replicas (1979), як на мене, куди більш багатогранний ніж The Pleasure Principle. Але, втім, хочется віддати Гері належне за бажання експерементувати і видати щось, по-справжньому, особливе. Чи вийшло у нього? На мою думку - не дуже, але назвати цей альбом "поганим" я також ніяк не можу, адже чіпляючі моменти в ньому є та їх, насправді, не мало (одна Cars чого тільки варта). Але попри це, альбом все ще дуже довгий. І його монотоність - зовсім не йде йому на користь. Безумовно, ця робота мала свій вплив, на #synthpop та вын був чималий. Але якщо подивитись на інший, напевно, найвпливовіший альбом, що вийшов роком раніше, мова, звісно, про Die Mensch-Maschine від Kraftwerk, той він був куди більш концептуальним, простим та лаконічним, ніж дебютник Ньюмана. Саме тому його пам'ятають, та постійно згадують, а про The Pleasure Principle чути значно меньше. Проте за звуком, настроєм та загальною атмосферою - альбоми абсолютно різні і якщо ви не чули The Pleasure Principle, то для "культурного збагачення" - це, однозначно, варто зробити

Перед нами напевно найуспішніший та найвідоміший альбом Harry Nilsson На якому він, як ніколи, продемонстрував свій талант та креативність. Це дуже «мʼякий», розслабляючий, та сповнений «тендітних нюансів», альбом, який так і проситься щоб його слухали сидячи в затишному кріслі. Щоб вас ніхто не дратував і не відволікав, і ви змогли, попиваючи каву (або щось міцніше, якщо бажаєте), повність в ньому «розчинитись». Адже хоч музика тут, на перший погляд, легка, щоб «розсмакувати» цю роботу, ви маєте поринути в саму її сутність і тоді для вас розкриється весь смак прекрасного #baroquepop звучання, що підкріплене, вельми прогресивним, та навіть трохи блюзовим #pianorock - ом. Особливою родзинкою альбому став кавер на Without You гурту Badfinger, що здобув найбільшого успіху та навіть займав перше місце у чартах. І хоча, загалом, цей альбом, що Harry так дбайливо для нас «вибудовував», досягнув успіху - сам Harry, нажаль, так і залишився «невизнаним генієм», що мав би здобути значно більшої популярності. В кінці кінців, John Lennon та Paul McCartney не називали б «аби кого» своїм улюбленим американським виконавцем.

Багато хто вважає #hiphop доволі примітивною музикою де головними цінностями виступають дівчата та гроші. Проте дует Guru та DJ Premier вважали зовсім інакше та намагались передати сутність цього жанру повертаючись до його «коренів». Тому вони вирішили робити доволі «мінімалістичний» хіп-хоп де головним був «мікрофон» та вінілові програвачі для створення скретчів. Щодо текстів, то хоч куплети від Guru і сповнені, характерного для хіп-хопу, «пафосу» - спрямовані вони, здебільшого, на розкриття «болючого вуличного життя». Особливо порадувала наявність джазових семплів. І як я дізнався, DJ Premier був одним із перших хіп-хоп продюсерів, що почав додавати джаз у свою музику. Звісно, зараз всі перераховані речі вже не дивують і часто є стандартними інгредієнтами гарної та «розумної» сучасної #rap музики. Проте, я б не сказав, що альбом зістарився погано, та зараз його не цікаво слухати. Коли безліч сучасних реперів випускають жахливі “overproduced” трекі, що сповнені автотюном та «ніякими» аранжуваннями - подібний олдскульний хіп-хоп відчувається просто як «бальзам на душу». Загалом, альбом мені сподобався - проте йому, все ж, далеко до інших шедеврів 90-х.

Для мене це, напевно, найбільш «складний», альбом Zeppelin. І я зараз маю на увазі навіть не «технічність», а загальну атмосферу «містичності», загадковості та «оккультності», що присутня у більшості пісень. Для побудови якого, гурт використовував, найбільш доречні, елементи із таких жанрів, як #blues, #folk та #psychodelic рок. І головною «спіритичною» піснею тут, безумовно, є всім відомий хіт - Stairway To Heaven. Гітарні соло якого надихнуть просто безліч майбутніх рок та метал виконавців. Це дуже гарний альбом, що дозволяє, завдяки своїй «медитативності» поринути глибоко в себе, спостерігати за своїми відчуттями, та насолоджуватися просто шикарною музикою. Більш того, цей альбом є найбільш популярним в карʼєрі Led Zeppelin, та на думку багатьох, є їх «піком» розвитку, як музикантів. Проте для мене, цей альбом відчувається надто «епічним», та в якійсь мірі, занадто “замудреним», як для Led Zeppelin. Хоча, не зважайте, це я просто намагаюсь так виправдати свою безмежну любов до Led Zeppelin III)

Що я знаходжу для себе цікавого у старому американському #folkrock -у, так це приємну, та якусь, «транквільну гіпнотичність». І цей альбом не став виключенням. Він дозволяє, по-справжньому, розслабитись та просто тихо насолоджуватись. Але, що цікавого та особливого в цьому альбомі, так це те, що Fred Neil, напевно і придумав цю саму «гіпнотичність». Саме Fred є ключовою фігурою, що почав додавати до традиційного фолку, той самий, рок та джаз, а також використовував електричні інструменти разом із акустичними. Крім цього, зі слів інших музикантів, цей альбом, має чи не найбільший вплив на, так званих, singer-songwriter-ів. Для прикладу, вже відомий нам, Harry Nillson робив кавер на Everybody’s Talkin’, що разом із Sweet Cocaine є моїми найулюбленішими піснями на цьому альбомі.

альбом, став «класикою» #garagerock - у, напевно до того, як, це поняття почало широко використовуватись. Адже саме він став джерелом натхнення для таких відомих панк гуртів 70-х на кшталт MC5 або The Stooges. Також він сильно надихався тогочасною хіппі музикою, від якої і успадкував «психоделічні» елементи. Загалом, альбом зустріли дуже тепло і, на початку, він продавався не гірше ніж інші «психоделічні майстри» того часу - Jefferson Airplane. Проте феноменального успіху, альбом все ж не мав. І це насправді не дивно, бо як на мене, він хоч і гаурно звучить, та має багато прикольних моментів - все ж виглядає «недоробленим». І тому насолодитися їм в повній мірі, мені все ж не вдалось. Він постійно, «кудись тікає» та якось сам «виштовхує» тебе із атмосфери, яку ж сам і намагається створити. Таке враження, що музиканти на ньому ще до кінця не визначилися із тим, що вони хочуть нам продемонструвати. А от вже їх другий альбом Underground, що вийшов в тому ж році (ото раніше була продуктивність), це вже зовсім інша справа. Він куди більш експериментальний, сміливий, та навіть більш «психоделічний» ніж попередник. І через це його значно цікавіше слухати…але це вже зовсім інша історія.

Насправді, щоб повноцінно розуміти David Bowie, його альбоми варто слухати у порядку їх виходу. Адже тоді, його творчій шлях та трансформація як музиканта розкривається повністю. Ви починаєте розуміти всі посилання та натяки на минулу творчість, та вчитесь «відчувати» разом із Девідом. Але навіть якщо слухати цю роботу у відриві від попередньої творчості - це все ще дуже гарна, концептуальна музика, яка зроблена на найвищому рівні. І це не дивно, адже тут він показує нам, що він вже сформований музикант, що вміє робити доволі цілісні та сильні альбоми, які будуть існувати «поза часом». Якщо говорити про музику, то цей альбом, вочевидь, чи не найбільше черпає натхнення із #funkrock музики, та все ж, на ньому трохи залишається впливу #soul, якого було дуже багато на попереднику - Young Americans. Окрім цього, на відкриваючому треку, ми можемо почути доволі відчутний вплив німецької авангард музики по типу Kraftwerk. І те як Бові переосмислює фанк - це шикарно, мені навіть важко підібрати слова щоб це якось описати - це просто варто послухати. Хоча альбом і слухається, на диво, легко - він, насправді пронизаний відчуттям наркотичної параної та тривожності. І це не дивно, адже саме в той час Девід переживав чи не найважчий період своєї кокаінової залежності. Проте саме цей альбом надихнув його позбавитись від залежностей та розпочав новий період у його творчості.

Чесно кажучи, багато про цей другий альбом k. d. lang писати не хочеться. Це просто гарна поп музика, із додаванням #country елементів. Що у порівнянні із дебютним «веселим»альбомом -звучить більш вишукано та спокійно. Але сказати, що вона є прямо «шикарною», та переосмислює кантрі музику - я нажаль, не можу. Ось її четвертий альбом Ingénue - це вже зовсім інша справа, бо тут ми вже чуємо доволі зрілий #baroquepop та, можна сказати, #altcountry із додаванням «спокійного» #jazz - у. І на «потрійному» альбомі case / lang / veirs де вона співає разом із Neko Case та Laura Veirs - її талант розкриється на повну…проте, це вже зовсім інша історія.

Як я вже писав вчора, як на мене цей альбом найменш цікавий із творчості Orange Juice. Дебютник був більш лоуфайним,та душевним, а однойменний третій альбом віддавав легким готичним вайбом. Проте це не означає, що цей альбом гірший. Навпаки, в багатьох аспектах він навіть кращий. Динаміка самих пісень має дуже цікавий розвиток, зʼявилось навіть щось схоже на фанк, ударні партії, часом, звучать чудернацьки і по своєму екзотично. І якщо б мене попросили описати Rit It Up одним словом, то я б, однозначно, назвав його «яскравим». Саме таким, напевно і задумувався #junglepop - оптимістична, яскрава та, на відміну від агресивного та «мачиського» панку , елегантна та романтична музика, що часом дозволяє собі трохи «мінорної» меланхолії. І цьому контексті - альбом виконує свою роботу на всі 100 відсотків. Тому і не дивно, що саме він став найбільш комерційно успішним альбомом гурту, та саме він доданий до цієї книги Але я, все ж, більш схиляюсь до «сирих»та експериментальних речей, що справді прагнуть дивувати.

Slayer це, однозначно, найкращий #thrashmetal гурт усіх часів. А якщо говорити про екстремальну важку музику загалом - то і найвпливовіший. Адже саме їм ми маємо, в першу чергу, дякувати за народження такого жанру як дез метал. Що найменш, без Slayer він звучав би зовсім інашке. Slayer завжди були максимально «щирими» у підході до створення своєї музики. У них ми не чуєм оверпродʼюснутого звучання як це, наприклад, було у Metallica, та вони не намагаються вражати нас технічністю як Megadeth. І якщо говорити про конкретний альбом, що найкраще характеризує Slayer як гурт, то Reign In Blood (1986) - це якраз «той самий альбом». На ньому вони «видали максимум» та створили «есенцію» для майбутнього розвитку екстремальної музики. Звісно, почали вони це робити ще на Hell Awaits (1985). Але він відчувається ще дуже «сирим» та недоробленим. А ось вже на Reign In Blood (1986), не без допомоги блискучого Ріка Рубіна, вони досягли свого ідеального звучання. І що для мене є найбільш феноменальним у цьому альбомі, так це його спроможність залишатись таким само «сирими» та злими як і Hell Awaits, але при цьому мати гарне та «чисте» звучання. Також вражає ідеальний «таймінг» - кожна пісня тут закінчується саме тоді коли потрібно і встигає показати все, що в ній задумувалось. І як на мене, гітарні соло на цьому альбомі, якщо їх звісно можна так назвати, це ідеальний приклад того, якими вони мають бути в треш металі. Проте справжня перлина цього альбому - це його «енергетика». Вона тут, прямо «первисно-агресивна» і знаходиться на піку, який це жанр може подарувати. Адже щоб іти далі та, справді, експериментувати із «важкістю» - потрібно грати #deathmetal. А якщо хочеться більш «сирої» та «холодної» злості, то #blackmetal. І в цьому полягає проблема треш металу, як такого. Для мене він завжди залишався «перехідним жанром» між класичним хеві та спід металом та більш екстремальною важкою музикою. Навіть сучасні, найбільш цікаві треш метал виконавці, постійно інкорпорують якійсь елементи із блеку або дезу в свою музику, щоб надати їй додаткової потужності, атмосферності та цікавості. Є ще шлях більш «прогресивного трешу», але давайте не будемо про погане (пробачте мене Voivod). І цим всім, я хотів сказати, що «справжній сирий треш» на Reign In Blood і закінчився. Він став «фатально неповторним» альбомом, який багато хто намагався копіювати, і у багатьох виходило, навіть не погано. Але при цьому - це завжди було «щось не те». Ніби музично гарно, але саме тих емоцій - подарувати не взмозі. Між іншим, це розуміли і самі Slayer, та не намагались більше робити щось подібне. Той самий South of Heaven (1988) - це вже зовсім інша, в багатьох аспектах, музика. Коротше кажучі, Reign In Blood - це унікальна та неповторна робота, що зробила Slayer справжніми «зірками» мейнстріму, остаточно сформувала жанр і тим самим, фактично, «прикінчіла» йога. І якщо провести аналогію із відео іграми, то я би назвав Reign In Blood - Diablo 2 від світу важкої музики

Альбом від колишнього учасника The Beatles, якій вважається його найкращою сольною роботою, та і взагалі кращім альбомом серед усіх, які випустила легендарна «ліверпульська четвірка» після розпаду. Альбом просто величезний і у свій час виходив аж на трьох платівках. На ньому ми чуємо як пісні, що Harrison писав для The Beatles, так і його власні роботи. Ну і також, тут просто безліч гостьових учасників, яких лінь перераховувати, скажу, що серед них був Eric Clapton. Коротше кажучи, легендарний альбом по всім параметрам. Проте «регалії» мене, чесно кажучи, мало цікавлять, адже найголовнішим для мене було зрозуміти, чи зможе він мені сподобатись через багато років. Адже вперше я його почув ще у шкільному віці, і для мене підлітка, що фанатів тоді від перших альбомів Hypocrisy та пізнавав страшний світ «чорного металу», він здався «страшною нудятиною». Звісно, зараз його було слухати куди цікавіше. «Слайд» гітара Джорджа, звучить шикарно, а фолкові елементи - створюють відповідний «духовний»настрій. Та і загалом тема «духовності» є провідною на цьому альбомі, і щоб це зрозуміти варто просто подивитись на назви пісень) Вокальні акомпанементи також вражають і додають звуку «щільності». Та і загалом саме звучання тут вельми «насичене», та часом складається враження, що слухаєш якусь «оркестрову музику». Тож альбом мене вразив, та що найголовніше, подарував приємне відчуття усвідомлення, наскільки, з роками, збагатився мій музичний смак. Ще був би він трохи коротший - ціни б йому не було)

Якщо я не помиляюсь, то це вже 4-й Live альбом який я слухаю в рамках цієї рубрики. І що хочу сказати, мене приємно дивує наскільки всі вони цікаві та кожен має свою "магію", хоча раніше, я б і не подумав слухати саме живий альбом, аби ознайомитись з чиєюсь творчістю. І цей альбом Johnny Cash не є вийнятком. Цей запис, який Джонні давав у в'язниці San Quentin, є послідовником попереднього, більш відомого, концертного альбому At Folsom Prison (1968). Як і попередник, цей альбом цікавий не стільки самою музикою, яка, між іншим, чудово виконана та записана, скільки відчуттям "живої енергії" та щирості яку випромінює Джонні. І по реакції публіки, ми відчуваємо, що вона насправді його люблять. Навіть не дивлячись на те, що публіка на цьому концерті є "доволі специфічною", навіть з ними Cash знаходить спільну мову. І особливо гарно це відчувається у промовах між піснями. Особливим моментом на цьому концерті, безумовно є виконання пісні San Quentin, в який іде мова про те наскільки це лайняне місце та як герой пісні його ненавидить. Якщо говорити про чисто "музичну сторону", то головною, на мою думку, причиною чому ці два "в'язничних" альбоми Кеша так сильно цінуються, є настрій та душевність з яким виконані самі пісні. Саме це робить їх унікальними та особливими, адже відтворити "це саме відчуття" просто неможливо, його можна тільки закарбувати. Просто послухайте виконання A Boy Named Sue і зрозумієте про що я говорю.

Я нормально ставлюсь до New York Dolls та своєрідного «гламуру», який вони привнесли в рок музику. Більш того, їх «контроверсійність», фактично, породила панк як такий, адже їх перший альбом вийшов у 73-у році, а натхнений ними, дебютник Sex Pistols побачив світ тільки у 77-у. Але чому я взагалі про них згадав? Справа у тому, що Hanoi Rocks фактично є продовжувачами їх ідей, як візуально, так і музично, хоча тут вже і відчувається очевидний вплив #heavymetal. Тож перед нами, насправді, доволі чипляючий #glamrock, або навіть #glampunk, що нагадує навіть більше гаражний рок 70-х ніж hair metal, який я терпіти не можу. Це гарний альбом, не більше, не менше. Його було приємно і цікаво послухати, та він здобув певний комерційний успіх. Саме завдяки цьому альбому Hanoi Rocks отримали контракт із мейджор лейблом та випустили ще один, на мою думку, більш кращий альбом Two Steps From the Move (1984) І можливо, якщо б не трагічна автокатастрафа, що забрала життя їх барабанщика Razzle, та призвела до розпаду гурту, вони б стали значно «більшими». А популярний у 80-х #glammetal, був би геть іншим, та вочевидь, кращим жанром.

Доволі цікава поп музика із Бразилії, що привносить особливий колорит, та навіть трохи переносить у атмосферу теплого літа. Окрім цього, можна сказати, що виконавці, вочевидь, надихались The Beatles, а якщо конкретніше, то їх психоделічною творчістю на Sgt.Pepper. І з таким гарним джерелом натхнення музика вийшла відповідна. Це доволі своєрідний мікс із #psychedelicpop / #psychedelicrock у дусі вищезгаданих The Beatles із додаванням джазу, #bossanova та бразильської народної музики, який створює доволі унікальні звукові пейзажі, які дуже і дуже цікаво споглядати. На жаль, я не володію португальською, щоб сприймати тексти «на льоту», але почитавши переклад доволі сюрреалістичних текстів стає зрозуміло, що головною ідеєю цієї роботи є «свобода» І це не дивно, адже Clube da esquina це рух бразильських музикантів, що зʼявився у 60-х, а в 70-х постійно піддавався цензурі диктаторського режиму. І це, неодмінно, додає альбому ще і великої «культурної ваги». Проте сказати, що я полюбив цю роботу, я також не можу. Якось не «відгукується» вона у мені на 100%, хоча можливо, їй просто потрібен час щоб «розкритись» як треба.

Зроблю відео в ТТ)

Найбільш комерційно успішний альбом ZZ Top, примітною рисою якого є перехід гурту до більш "сучасного" #hardrock - ового звучання. Не втрачаючи при цьому всьому свій #bluesrock - овський шарм. Проте, на мій погляд, він не стільки важливий для самого гурту, скільки для такого явища, як #southernrock в цілому. Для тих хто не в курсі, Southern Rock - це жанр, що зародився на півдні США та в значний мірі покладався на блюз рок до якого додавались елементи кантрі та фолк року. Не без участі Lynyrd Skynyrd, жанр набув популярності у 70-х, але у 80-х його популярність пішла на спад. І саме на Eliminator, ZZ Top, фактично, "перевинайшли" його звучання, та повернули цікавість до подібної музики. Щодо вражень, то цей доволі енергійний хард/блюз рок, просякнутий південним духом Техасу, "заходить" на диво гарно. Проте, це тільки в тому випадку, якщо вам справді подобається блюз роковий гітарний саунд під доволі бадьору ритм-секцію. І якщо вам довподоби звучання таких гуртів як Clutch чи Black Label Society, то вам, щонайменше, буде цікаво повернутись до "першоджерела". Але наскільки б цей альбом не був "важливий", їх більш блюзовий Tres Hombres (1973) мені подобається набагато більше.

Це справжня класика каліфорнійського #hardcorepunk. І якщо вам не знайомий цей гурт, то ви 100% знаєте про його видатного учасника - вокаліста Keith Morris, що покинув Black Flag та фактично сформував The Circle Jerks. Чим для мене найбільш примітний цей альбом, так це те, що тут присутня не тільки сира «пубертатна» агресія, але і доволі фановий, веселий вайб, що пізніше перекочує в Bad Religion разом із гітаристом Greg Hetson, і надихне майбутні каліфорнійські панк гурти, на кшталт NOFX та The Vandals. Хоча за рівнем енергії та хаосу, що тут присутні, альбом не поступається тому ж легендарному Damaged від, вищезгаданих, Blag Flag. Той хто все ж наважиться послухати цю роботу, то неодмінно зверне увагу, що продакшн на альбомі залишає бажати кращого, тому, загально, все відчувається немов каша. Але, на мій погляд, це грає альбому тільки на руку. Я взагалі фанат lo-fi звучання, коли за цим стоїть цікава концепція і коли це створює відповідну атмосферу. І якщо зараз таке звучання часто роблять спеціально, то в цьому випадку вони вийшло таким бо інакше зробити у музикантів просто не було можливості - вони відштовхувались від того, що є. Тому в умовах обмежень, вони спромагаються брати не «масним» та «жирним» звуком, а особливим «фановим» настроєм та шаленою енергією. І цьому, насправді, варто повчитись багатьом новим гуртам, що грають подібну музику, бо часто ми чуємо вельми непогане звучання, але напрочуд «блідий» матеріал.

1969 рік був для Елвіса не найкращим. Більшу частину 60-х він займався тим, що знімався в лайняному кіно і випускав до них саундтреки відповідної якості. Більш того, в другій половині 60-х, актуальною була зовсім інша музика - це був самий розквіт культури хіппі та «золотий» період психолелічного року. І сказати, що Елвіс був «неактуальним» це не сказати нічого. Він став пародією на самого себе, та ніхто від нього вже і не очікував ніякого прориву. Проте, це не означає, що ніхто не бажав почути «того самого» Елвіса, що став королем рок-н-ролу у 50-ті. І саме це ми і отримали на From Elvis in Memphis. Зігравши у 68-му пісні своє #RnB юності для спецвипуску на ТБ, натхнений Елвіс вирішив переїхати до свого рідного міста Memphis, аби записати там нові пісні. І вийшло дуже гарно, альбом виглядає напрочуд цілісним, та сконцентрованим навколо «оксамитового» #soul - звучання, що так і просить тебе сісти у затишне крісло, відпустити усі тривоги, та просто «розчинитися» на деякий час. Але головною «перлиною» тут, безсумнівно, є вокал. Пісні, на кшталт, Long Black Limousine, Any Day Now та In The Ghetto, якнайкраще демонструють нам найбільш чутливий та емоційний вокальний перформанс, що Елвіс коли-небудь видавав. Альбом був прийнятий доволі непогано, а сингл Suspicious Mind, знову вивів «короля» в топ.

Як я вже казав, Garbage, я не слухав вже дуже довгий час. А у той час коли слухав їх вперше, мене цікавила зовсім інша, та набагато важча музика. Лише трохи згодом, почалося моє знайомство із альтернативною музикою 90-х, але навіть тоді, Garbage я чомусь завжди оминав. І відбувалось так, бо у моїй голові цей гурт, чомусь, завжди асоціювався із, помилко навішеним на нього, ярликом «типовий поп рок». Але переслухавши його зараз, я впевнено можу сказати, що він став для мене одним із найулюбленіших альбомів 90-х. Цей багатошаровий мікс різних семплів у поєднанні із шумним звуком гітари та «звабливим» вокалом Шерлі Менсон, на мою думку, є квінтесенцією музики 90-х. Адже тут поєдналися альтернативні жанри, що «розквітали» у ті часи та фактично «живили» найкращу музику того періоду - #noisepop та #alternativerock. І все це подавалось із темною #industrial атмосферою, що ніби прийшла напряму із Nine Inch Nails. Хоча насправді, це не те щоб було дуже унікальним в ті часи, адже багато гуртів 90-х намагались робити щось подібне. Проте так органічно, вайбово та «чіпляюче» як на цьому альбомі Garbage - не вийшло не в кого.

Коли я згадую про Led Zeppelin, то мені завжди приходить на думку слово «баланс». Ті хто слідкує за цим каналом вже певний час та бував на стрімах, напевно знають, що мій найулюбленіший альбом Led Zeppelin - це їх третя робота. І причиню є саме ідеальний «баланс» у #hardrock - овій важкості гітарних рифів, #bluesrock - ової «вишуканості», та #folkrock - ової «душевності». І те як цей гурт вміє бути «потужним», та «стриманим» тоді коли потрібно, і є для мене головним показником їх геніальності. Другий альбом не є виключенням, але «баланс» тут полягає трохи в іншому. Гурт створював його на «блюзовому фундаменті» під час дуже завантаженого турне Америкою. Попри шалені графіки, вони все ж спромоглись зробити доволі вивірений, сповнений маленьких і цікавих нюансів, багатошаровий альбом. Який через обмежений час, мав не найкращий продакшн. Але саме це пішло альбому тільки на користь, адже тут ми маємо ідеальний баланс між «відполірованою» блюзовою вишуканістю та сирим, ледь не «гаражним», звуком, що наділяє пісні «живою» та «первісною» енергією, за яку я і люблю гаражний рок. Якщо говорити про хіт альбому, то це, безумовно Whole Lotta Love, яку, певно що, знає кожен, навіть якщо і не слухає Zeppelin

Я раніше ніколи не чув про цей альбом, і тому, коли трохи поглибився в те, що він із себе являє, то був приємно вражений. Це напевно останній альбом та фактично квінтесенція музики, що любило покоління хіппі. Адже Девід Кросбі, що переживав тоді важку втрату своєї дівчини, що загинула у автокатастрофі, вирішив не просто створити свій дебютний альбом самостійно, а зібрав для цього усіх своїх зіркових друзів. Зокрема, Jerry Garcia із Grateful Dead, вокалістка Jefferson Airplane - Grace Slick, та великий Neil Young. Усі вони прийняли участь у створенні цієї «психоделічної мантри», що через мелодійний та меланхолійний вокал Кросбі, та, ніби «заколисуючу», акустичну гітару, переносить тебе на якийсь пустий літній пляж прямо під час заходу сонця. Це дуже красива та сумна робота, що звучить доволі злагоджено, але водночас створює відчуття ніби слухаєш просто записану джем-сесію. Під час якої музиканти просто «чілять» та віддаються польоту фантазії. І якщо ви до цього не слухали старенький #folkrock, або психоделічну музику 60-х, то цей альбом є чудовою нагодою увійти у цей прекрасний «барвистий» світ.

Якщо мова іде про Pixies, то альбом Bossanova прийнято вважати найгіршим. І це насправді не дивно, адже концептуально, він хоч і схожий на попередник Doolittle (1989), звучанням та настроєм - відрізняється доволі сильно. Bossanova став куди більш містичним, #surfrock - овим та атмосферним. Та на відміну від Doolittle, в ньому навіть можна почути нотки #postpunk - у. І причиною таких змін, безумовно, стала творча криза колективу після неймовірного успіху. Вони дуже втомились один від одного , та перший час, займались кожен своєю творчістю - Блек Френсіс вирушив у сольний тур, а Кім Діл заснувала The Breeders, з якими згодом досягла значних успіхів. І що характерно, на цьому альбомі Кім не написала жодної пісні. Оновлене звучання Pixies прийняли далеко не всі, його вважала «безідейним» та «наспіх-зробленим» альбомом. Проте я вважаю зовсім інакше. Як на мене, він не чим не гірше за перші два альбоми, а завдяки своїй атмосферності, в чомусь навіть глибший та цікавіший. Так, в ньому дійсно менше шаленої енергії та експресивності, але її тут, певно, і не мало бути. Адже альбом інший навіть лірично. Його тексти засновані на науковій фантастиці, та замість звичних для гурту тем смерті, наркотиків та алкоголізму, розповідають про космос та прибульців. Це більш спокійна, мʼяка і «доступна» робота, яка при цьому, не позбавлена фірмової «фішки» Pixies - неймовірно влучно поєднувати чипляючі поп мелодії з «сирими» та шумними гітарними партіями. І якщо ви будете слухати цей альбом неупереджено, то неодмінно отримаєте від нього максимум задоволення.

Якщо на перших двох альбомах - Can't Buy a Thrill та Countdown to Ecstasy гурт Steely Dan тільки формували свій унікальний #jazzrock -овий саунд, що виділявся просто заворожуючим інструменталом та блискучим продакшеном. То вже по першій пісні Rikki Don't Lose That Number стає зрозуміло, що Pretzel Logic буде більш "поп орієнтованим", "м'яким" та чіловим. Альбом буквально просякнутий літнім настроєм та немов "випромінює помаранчеве сяйво каліфорнійськийського сонця". Найбільш визначною рисою цієї роботи, я вважаю його неймовірно крутий продакшн. Завдяки якому, доволі "насичені" інструментальні партії, що могли б легко перетворитись у "претензійний" прогрессів рок, відчуваються доступними та не виходять за рамки "поп звучання". І далі, Steely Dan будуть тільки покращувати свій скіл у створенні складної та цікавої, але в той самий момент, "легкої" та розслабляючої музики, піком якого, безумовно, стане їх #yachtrock шедевр - Aja (1977).

Той хто читає цей канал певний час, певно вже помітив, що я є великим поціновувачам «сирого» lo-fi звучання якщо воно іде на користь атмосфері або «підсилює» енергію як таку. І напевно найулюбленішим моїм жанром, де «сире дзижчання» гітар та «глухі» барабани перетворюються у справжнє мистецтво, є #garagerock І The Sonics є класичним його представником. Це саме той «первинний»гаражний рок, що поєднував у собі елементи #surfrock та #rockabilly із енергією класичного рон-н-ролу, який переживав у 60-х не найкращі часи. Та саме своєю нестримною, та навіть, в якійсь мірі, «істеричною» енергією цей альбом мені сподобався значно більше ніж ті самі The Electric Prunes. І щоб зрозуміти про що я, достатньо навіть послухати найяскравіший, в цьому плані, трек - Psyho. Саме такий гаражний рок, в якому відчувається дух старого доброго рок-н-ролу, який сміливо можно назвати «прототипом» для майбутнього панк року 70-х, та який став основним джерелом натхнення для ревайвлу жанру на початку нульових - дійсно має почути кожен хто, хоч трохи, цікавиться історією рок та метал музики.

Я доволі гарно відношусь як до сучасного альтернативного #country ,так і люблю, «сповнені душі», класичні композиції 50-х та 60-х від Джонні Кеша. І що мене приваблює у цьому жанрі найбільше - так це його неймовірна «чутливість» та щирість. Адже важко знайти іншу музику, яка б могла настільки ж точно передавати емоції виконавця, та налагоджувати такий самий тісний контакт зі слухачем. Але для повноцінного ефекту - дуже важливо розуміти тексти пісень, а іноді і контекст в якому вони була написані. І саме через вищезазначені причині - цей жанр є зовсім непопулярним в Україні. Проте, якщо ж, вам вдасться підійти до його прослуховування максимально серйозно та вдумливо, ви точно отримаєте дуже «автентичний» та атмосферний досвід. І цей альбом Nitty Gritty Dirt Band, між іншим, створювався з цією ж метою - довести, що кантрі все ще має вагу. Навіть сам гурт - це, фактично, збір тогочасних зірок локальної кантрі сцени Нешвіллу. Що цікаво, то тут ми чуємо кантрі у «первинному» його вигляді, яке часто називають «bluegrass». Bluegrass - це музика, що зʼявилась у результаті поєднання американської фолк музики із #blues та #gospel, та для якого характерне використання цікавих акустичних інструментів, на кшталт банджо чи фідлу. Цікавість полягає в тому, що альбом відчувається як дуже автентична американська музика минулого. Вона, неначе, переносить тебе на «дикій захід», і дарує враження які можно порівняти із переглядом гарного вестерну. Майже всі пісні тут це доволі ліричні та розслабляючі. Вони повільно та без всілякого поспіху, неначе незнайомець якого ти випадково зустрів за барною стійкою старого салуну, розповідають тобі свою, до болі щиру, історію. Із мінусів - альбом ну дуууже великий, і через свою монотонність, може з часом наскучити, тому я рекомендую слухати його, хоча б, у два заходи. Ну а після прослуховування, мені дуже захотілося пограти у Red Dead Redemption.

Багато хто говорить, що у час свого виходу, альбом зробив справжній фурор, лунав із кожної праски і всіх порядком дістав. Проте у мене подібних спогадів немає, адже в ті часи, я слухав зовсім іншу, більш важку музику. А з Oracular Spectacular познайомився вже десь у середині 2к10-х. І навіть тоді, він звучав особливо, космічно та був мало на що схожим. Створюючи цей альбом MGMT просто отримували фан та намагались створити дуже сильні поп-хіти, які при цьому будуть звучати максимально дивно. Змішуючи #indierock із #psychodelicpop їм вдалося створити музику, яка за своїм духом дуже нагадувала Talking Heads, адже була такою ж нетиповою для свого часу, але при цьому неймовірно чипляючою. Усі ці дивні «космічні» сінти та атональні гармонії, ніби і були родом із минулого, звучали настільки сучасно та стильно, що, навпаки, справляли враження «музики майбутнього». Але чим ця робота подобається найбільше, так це своєю магічною здатністю дарувати тепле почуття ностальгії за безтурботною юністю. І ця ностальгія не привʼязана до чогось конкретно, та відомого. Вона просто існує тут немов невідʼємна частина композиції. Навіть тематично, його основною ідеєю є важливість пошуку свого місця в житті. Коли фокус має бути на тому, що тобі справді подобається робити, а не на «грошах та славі». І ностальгічний настрій, як ніколи гарно, товаришує із цією тематикою.

Я ніколи не був великим фанатом Muse. Для мене вони завжди були якоюсь «недо-версією» Radiohead, але з більш шумними distorted гітарами. І коли я послухав Black Holes and Revelations зараз, моя думка не дуже то і змінилась. Так, це все ще доволі гарний «космічний» #alternativerock , який став для гурту «магнум опусом» у час свого виходу. Тут Muse перейшли до більш еклектичного звучання, інкорпоруючи просто безліч елементів різних жанрів електронної музики минулого - від диско до синтіпопу. Композиції через це стали більш прогресивними, та атмосферними. Але чим альбом відділяється найбільше, так це потужними вокальними гармоніями, які прийнято порівнювати із Queen. І в цілому, я згоден із цим порівнянням, адже діапазон який тут видає Matt Bellamy, і справді вражає. У своїй основі, Black Holes and Revelations це доволі простий та зрозумілий «поп альбом»з чипляючими приспівами, що як і попередні альбоми Muse, в значній мірі, покладається на #spacerock минулого. Проте, той самий, Origin of Symmetry (2001) хоча і був не такий «амбітний» - відчувався значно більш драйвовим та автентичним ніж цей реліз. І нехай Black Holes and Revelations, хоч і вважається, багатьма фанатами Muse їх найкращим, найбільш прогресивним та «артовим» альбомом. Саме він, за іронією долі, визначив напрямок майбутніх альбомів гурту, які були, щонайменше, посередніми, а часом навіть - «до смерті нудотними».

Дебютний альбом від The Who, що напевно найкраще ілюструє таке британське явище як Mod. Mod - рух популярний серед молоді кінця 50-х та 60-х. Спочатку це були здебільшого музиканти та фанати джазу, але пізніше сюди додалися ще і любителі таких жанрів як Rhythm & Blues, Rock & Rock та гаражний рок. Але в першу чергу, для цього руху був важливим «стиль». І «стильність» це, напевно, найвлучніше слово, який можна охарактеризувати музику на цьому альбомі. В ньому дуже багато як «рок-н-рольного напору», що завдяки брудненькому гітарному звуку, набуває більшої драйвовості, так і R&B гармоній, які роблять звук більш «вишуканим». Все це підкріплено «протестними», майже панківським, провокаційними текстами про те як «молодь все дістало». І усе це разом, навіть зараз, відчувається доволі автентично і, в якійсь мірі, «по хістерські». І якщо спробувати назвати все це одним жанром, то я би назвав цю музика «арт панк», чи навіть «арт прото-панк», якщо бажаєте. І як музику, що втілює собою «зріз цілого покоління», та яка дуже сильно вплинула на майбутній панк рок, альбом дійсно цікаво слухати. Проте, це далеко не «шедевр» і навіть не «дуже дуже круто». Та і для самих The Who - це, фактично, був «розігрів». А пік своєї майстерності, вони покажуть вже в 70-х, граючи зовсім іншу музику.

Що ж, це певно найбільш впливовий #hiphop альбом 90-х, особливо якщо говорити про West Coast. Перед тим як створити Chronic (жаргонна назва канабісу), Dre разом із D.O.C покинули N.W.A, та разом із Suge Knight створили, вже легендарний лейбл, Death Row Records. На ньому, вони зібрали молодих талановитих реперів, які і прийняли участь у записі цього альбому. Найбільш потужним серед яких був, вже тепер відомий всім, Snoop Dog (тоді ще Snoop Doggy Dog). І саме завдяки ліриці та флоу молодого та "голодного" до слави Снупа, перша половина альбому відчувається куди більш потужнішою ніж друга, де він, здебільшого, відсутній. Але класикою, альбом прийнято вважати завдяки неймовірному продакшену Dr. Dre, що звертався за натхненням до музики минулого, та замість, звичних для #gangstarap, "жорстких" бітів - використовував семпли із соулу та фанку 70-х років. Так він досяг більш "м'якого", "тендітного" звучання, що несло в собі доволі "релаксовий" та "люксовий" вайб. Це ноу-хау звучання стали називати #gfunk, який, фактично, став новим піджанром та визначив звучання West Coast Hip Hop сцени на майбутні роки. Проте G-Funk, як і Снупа, ми чуємо лише на першій половині альбому, в той час як друга - звучить, здебільшого, як звичайний Gangsta Rap і через це, все ж, відчувається трохи слабшою. Що стосується тематики - то левова доля лірики присвячена біфам із відомими реперами тих часів, зокрема, колишньому напарнику Dre по N.W.A - Eazy-E і це, як на мене, є головним мінусом альбому, бо "прив'язує його до часу", та робить більшу частину текстів просто неактуальною. Проте, самого духу "брутального" та безкомпромісного gansta rap-у, яким просякнутий цей альбом, достатньо для створення унікального та іммерсивного досвіду. Слухаючи цей альбом, ти дійсно відчуваєш його "напругу", що із головою занурює тебе у старі та небезпечні часи, коли "усе було серйозно" та біфи легко могли закінчитися стріляниною. Та що казати, якщо під час роботи над Chronic, у Dre були прострелені ноги, а його будинок згорів. Тож саме за його щирість та "потужність" я і люблю Chronic, та сприймаю його як квінтесенцію репу 90-х. Це була справжня контркультура, яка не намагалась бути надмірно претензійною чи "псевдо-інтелектуальною". Ця музика дійсно вміє "вибивати лайно", та несе в собі "неприкритий та сирий дух вулиць", який демонструє без всіляких прикрас.

Про цей альбом Боуї можно було б написати доволі багато, детально розбираючи усі посилання на його минулу творчість, адже цей альбом - це фактично і є одна велика "великодка", що вийшла у Девіда через 10 років перерви. Проте сказати, що альбом стає через це нудним, я також не можу. Він все ще доволі гарний, як інструментально так і лірично, і якщо поглибитись в його контекст, то стане зрозумілим чому тут така обкладинка, та чому це ледь не "найтемніша" робота Боуї. Тут він рефлексує с приводу своєї власної смертності, нудьги та "звичайності", які присутні у його житті, як і у житті будь-якої іншої звичайної людини. І навіть більш "яскраві" та глемові пісні, на кшталт Valentine's Day - мають в собі нотки меланхолії. Вокал, нажаль, тут вже не відчувається такім яскравим, "сяючим" та емоційно потужним, як колись. І це не дивно, адже діду тут вже 66 років і на свій вік, він впорався зі своєю роботою більш ніж достойно. Також мене розчарував продакшн. Ніби все звучить добре та "як потрібно", але в той самий момент - максимально "безпечно", "рівно" та трохи нудно. І це не дивно, адже на той час, Девід всім все давно довів, і вже не мав бажання іти на якісь "карколомні експерименти", та створювати черговий "епік" Тим не менш, деякі пісні звучать ну вже зовсім "ліниво" та, на свій час, концептуально застаріло. І найяскравішим прикладом такого, я би назвав трек - Where Are We Now? У висновку, я послухав альбом не без задоволення, але сказати, що він мене, хоч якось, вразив - я, нажаль, не можу.

Як ви знаєте, із alt country музикою я почав знайомитися відносно нещодавно. І цей жанр не перестає мене дивувати своєю багатогранністю та вражаючою душевністю. І якщо говорити про Bill Callahan, то він є вже доволі давнім та відомим музикантом на цій сцені. Але до 2007 року - він називав себе Smog та грав щось більш схоже на indie folk. І з його творчістю того періоду, я, на жаль, ще не встиг познайомитись належним чином, але після прослуховування Sometimes I Wish We Were an Eagle, я неодмінно збираюсь це зробити. Бо те, що я почув тут - це просто мед для вух. На цьому альбомі, Білл відправляється у глибоку подорож «в середину своєї душі», але зовсім не для того щоб у чомусь розібратись. Він і так прекрасно розуміє, що «нічого не розуміє», а тому - просто спостерігає за своїми відчуттями, та передає нам свої емоції через живописні пасторальні образи. Все це супроводжується просто неймовірними #folk аранжуваннями, що є одними з найкрасивіших, що я чув у своєму житті. Коли різнобарвні та винахідливі фолкові партії, не просто підкреслюють основну лінію гітари, як це зазвичай відбувається, а навпаки - є головними у побудові цієї мрійливої подорожі. І в якийсь момент, ти просто розчиняєшся у цій трансцендентній атмосфері, що нагадує прогулянку ранковим літнім лісом. Коли пташки вже почали співати, а сонце тільки-но зійшло. А якщо говорити про «емоційну віддачу», то це певно один із найзахоплюючих альбомів, що я колись слухав, та який, на мою думку, є справжнім шедевром.

Знайомлячись із #folkrock альбомами минулого ні в якому разі не можна пройти повз цього легендарного дуету. І насправді, трохи шкода, що ми починаєм це знайомство не з меланхолійного та трохи психоделічного Sounds of Silence (1966), що є моїм улюбленим альбомом цього дуету. Це есенція не тільки їх творчості, а і усього вишуканого, пасторального фолк року 60-х. І якщо послухати спочатку цей альбом, а за ним більш амбітний Bookends (1968), стане зрозумілим чому Bridge Over Troubled Water вважають вершиною їх творчості. Він не тільки втілює у собі всі ідеї з минулих альбомів, а піднімає їх до «епічного» рівня. Саме на цьому альбомі, аранжування Пола Саймона досягають свого піку. Окрім звичного фолк звучання 60-х, ми також можемо тут почути великий вплив соулу, R&B, gospel-у та навіть південно-американської та африканської народної музики. По своїй суті це просто дуже чипляючі, поп пісні, дуже гарні та винахідливі поп пісні, що звучать унікально навіть у нас час. В тім, того рівня інноваційності та «величі», якій був на минулих роботах, тут вже, на жаль, не відчувається. Цей альбом - це «лебедина пісня» гурту, і це відчувається як у ліриці, так в настрої самої музики, а часом навіть складається враження, що слухаєш збірку «кращих хітів» гурту, на прощальний концерт якого ти нещодавно сходив.

Якщо чесно, не дивлячись на всебічне обожнювання The Velvet Underground, я ніколи не був їх палкім фанатом. Безумовно це був культовий гурт, що у свій час перегорнув музичний світ своїм відомим дебютним альбомом на якому красується банан, намальований Andy Warhol. Проте мене завжди трохи бісила його надмірна притензійність, та ніби притягнута за вуха, артистичніст. Адже окрім впливовості, зараз він не те щоб дуже гарно проходить випробування часом. І перший однойменний альбом Lou Reed, що вийшов в тому самому 72-у році, після того як він покинув The Velvet Underground, це лише підтверджує. Адже він складався, здебільшого, із старих чернеток, який Лу написав ще для минулого гурту. У висновку - альбом із тріском провалився, адже був майже ніяким. Що ж стосується Transformer, то це вже зовсім інша історія. Тут ми вже чуємо оригінальний матеріал, просочений поетичним талантом Ріда, та просто шикарними струнними аранжуваннями. Проте чи його це заслуга? Справа у тому, що альбом продюсував не аби хто, а давній шанувальник Лу - Девід Боуї, що якраз був на піку популярності після виходу шикарного The Rise and Fall of Ziggy Stardust and the Spiders From Mars (1972). Саме Боуї із гітаристом Spiders From Mars - Міком Ронсоном, будучи палкими фанатами The Velvet Underground, фактично «витягнули» Ріда із творчої кризи, та допомогли йому створити дуже крутий #glamrock альбом, що багато у чому наслідує Ziggy Stardust. Що казати, якщо найбільш відомі та захоплюючі аранжування для хітів Perfect Day та Walk On The Wild Side - написав саме Ронсон. Але все ж, варто віддати належно і самому Ріду. Адже без його яскравої персони та гарної лірики, тут і близько не вийшло би такої витонченої атмосфера міського декадансу, що немов привідкриває для нас завісу гучних богемних вечірок з великою кількістю наркоти. Ну а яскраві рок-н-рольні треки дадають всьому цьому додаткового драйву. Шикарна та дійсно унікальна робота, яку має почути кожен хто хоч трохи цікавиться музикою.

#ВидатнийАльбомЩодня William Orbit - Strange Cargo III (1993) Я не був раніше знайомий із William Orbit як з музикантом, але як виявилось, завжди був знайомий з ним як з продюсером. Саме William продюсував мій улюблений альбом Blur - 13, а співпрацював із безліччю відомих виконавців. Це вже третя частина його «епічної» #ambient трилогії, яка побудована, в значній мірі, на #techno звучанні та #dub -овських басових лініях. Альбом вийшов доволі атмосферний, гіпнотичний, та дуже схожий за настроєм на інший електронний #newage того часу. Ну і як ви, певно, здогадалися за обкладинкою, вплив world музики тут також великий. Завдяки ньому, кожен трек має в собі щось «містично-шаманське». І як фонова музика - він заходить доволі непогано, проте якогось цікавого розвитку композицій що дозволяли б, із цікавістю, слухати його уважно, я не відчув. А на додачу, він звучить ну дуже застаріло та, взагалі, не проходить перевірку часом. Десь на середині альбому мені стало просто неймовірно нудно, і я дослуховував його через силу. І це ще я, насправді, люблю ембієнт, тому уявляю яким катуванням альбом буде для тих хто тільки почав знайомитись із цим жанром.

Для того щоб трохи було зрозуміліше чому цей альбом, насправді, дуже і дуже гарний, особисто для мене, потрібно трохи більш уважніше подивитись на його жанр 2-Step , що отримав розвиток наприкінці 90-х, і Cole був одним із провідних його продюсерів. 2-Step виділявся, головним чином тим, що відмовлявся від звичного для #garagehouse диско-ритму «Four-on-the-floor», пропонуючи більш цікаві «ритмічні збивки». Його звучання доволі тендітне, чілове та атмосферне, але фанковий бас та біт, ця музика все ще є танцювальною. Саме його винахідливі ритмічні малюнки, надихнуть геніального Burial на створення свого шедеврального альбому Untrue (2007), і тим самим, дадуть життя більш розумному та експериментальному жанру - future garage, елементи якого, дуже просто почути в Sincere. Проте головною фішкою цього альбому є soul вокалісти, які прийняли в ньому участь. Саме завдяки ним, пісні тут відчуваються вишуканими та мають своєрідний «ретро стиль». Звісно, Sincere, сам по собі, важко назвати, прямо таки, видатним альбомом. Але це, все ще, доволі гарна танцювальна музика зі своїм унікальним вайбом та характером, яку зараз роблять все менше і менше

Перший альбом RS на якому були не кавери на відомі американські R&B треки, а вже повністю оригінальний матеріал. Що цікаво, американське та британське видання цього альбому сильно відрізняються. Американська версія коротша і в ній відсутні деякі пісні, але вона має легендарну - Paint It, Black. Для повноти сприйняття, та для більш автентичного експірієнсу, я слухав саме британську версію. Хоча альбом, все ще, просякнутий R&B як і минулі альбоми RS, він звучить вже зовсім інакше. Тут ми чуємо більш цікаві гітарні аранжування та використання різних старовинних струнних інструментів. Пісні набули «міцності» і тепер їх вже дійсно можна було назвати повноцінним blues rock . Тим не менш, окрім хітових Mothers Little Helper, Under My Thumb та Out Of Time решта альбому, який є доволі великим, це більш стандартні блюзові композиції, які не несуть в собі нічого особливо нового. Фактично, перед нами лише «фундамент», на якому RS, у майбутньому, побудують вже більш автентичний та впізнаваний звук.

Як я колись писав, із жанром afrobeat ,я знайомий доволі поверхнево. Але після огляду чудової сумісної роботи Yannis Phillippakis із легендою цього жанру - Тоні Алленом, цікавість до цієї джазової африканської музики у мене, безумовно, зросла. І цей класичний альбом став чудовою нагодою, познайомитись із жанром поближче. Тим паче, що автор цього альбому - Fela Kuti, фактично і є його засновником, а у гурті Afrika 70 він грав разом із вищезгаданим Тоні. Афробіт - це, по суті, суміш афро-американського джаз-фанку із «традиційною»африканською музикою, зокрема - нігерійською. А ще, це була доволі «ідеологічна» музика, що звертала увагу на політичні проблеми Африки. І Zombie - є дуже яскравим його прикладом. В ньому, Fela Kuti критикує тих, хто сліпо підкорюється наказам, та не здатен думати своєю головою. Натомість, «відповідь» на критику від нігерійського військового уряду не змусила себе чекати. Він скерував армію для нищівного нападу, який призвів до поранення, та згодом, і смерті матері Fela, а також до повного знищення його комплексу, відомого як Республіка Калакута, та його клубу Shrine. Що стосується музики, то це доволі колоритний джаз із фанковим грувом, що передає дух спекотної Африки. Він мелодійний, танцювальний і, не дивлячись на доволі серйозні та зовсім «невеселі» теми які тут підіймаються, сповнений сонячного та веселого настрою. Зрештою, в цьому, швидше за все, і є його особливість. Коли бажання радіти, насолоджуватися музикою в собі та, не дивлячись ні на що, ділитися радістю із усіма навколо - і було головною ідеєю музикантів. Проте сказати, що альбом мені сподобався дуже і дуже сильно, я на жаль не можу. Проте тільки завдяки контексту, він сприймається як щось значно більше ніж просто музика. Це частинка іншої, далекої від нас, культури, поринути в яку цікаво, хоча б, для загальної ерудиції.

Я просто обожнюю alternative rock та його похідні. Особливо коли мова іде про 90-і, адже це, напевно був найбільший стрибок у розвитку рок музики як такої, на даний момент. І це альбом є найкращою його ілюстрацією. Після доволі гарного Gish (1991), фронтмен гурту Біллі Корган був сповнений амбіцій створити такий альбом, після прослуховування якого «буде незрозуміло що це було», але який при цьому «засяде у вас в голові на довгий час». В цьому контексті, Smashing Pumpkins, дійсно зробили унікальну роботу. Siamese Dream багато в чому покладається на класичне звучання Black Sabbath та Led Zeppelin, додаючи трохи психоделічності та «прогресивності» від Pink Floyd. Все це заміксовано із сучасним, у ті часи, гранжем та шугейзом. При цьому, шумне, але в той самий час, мрійливе звучання не покладалося на «ефекти». В цьому плані гурт притримувався формули Кевіна Шилдса із my bloody valentine. Вони покладались на винахідливі «багатошарові»аранжування, та експериментували із тональностями. І якщо Шилдс перетворював музику на «звуковий потік», пісні на цьому альбомі все ж залишаються більш структурованими та чипляючими. Те як, у висновку, звучить Siamese Dream визначило шлях альтернативної музики на роки вперед. На ньому, гурт «вивів» ідеальний баланс «складності» та «простої мелодійност», через що і знайшов відгук у багатьох слухачів. Це дуже розумна та цікава робота, що випереджала свій час. Якості якій, додає глибока, поетична та депресивна лірика Когана. Я сьогодні слухав цей альбом вперше за останні років пʼятнадцять. І зараз, він «торкається душі» куди краще, та розуміється зовсім інакше ніж у підлітковому віці. Тепер, із великим «багажем» прослуханого, розумієш його справжню велич, та те, що він ніколи не перестане бути актуальним. Справжній шедевр, та відносно сучасна, класика.

На початку сторіччя, такий рух, як garage rock ревайвл, стрімко набирав обертів. Його лідерами, безумовно, були The White Stripes та The Strokes, що майстерно поєднували емоційність інді року із бурхливою енергією гаражного року 60-х. Натомість, австралійський гурт The Vines також намагалися додати частинку себе у цю хвилю та "зайняти своє місце під сонцем". Чи вийшло у них? Насправді важко сказати. На своєму дебютному альбомі Highly Evolved, окрім звичного "класичного року" 60-х були присутні, як психоделічні елементи, так і помітний вплив гранжу. І саме гранжева естетика робить цю роботу найбільш примітною серед інших в цьому жанрі. Хоча від гранжу, тут нажаль, присутня лише "форма", бо у сутності - це доволі простенькі пост-гранж/поп пісні в яких, на мою думку, не вистачає глибини та "чутливості" - усе якось "пласмасово" та скупо. При чому, сказати так про всі треки я не можу - ті самі Get Free та Homesick доволі потужні, коротше кажучи, альбому бракує консистентності. Тим не менш, це все ж, визначна робота. Що як на мене, може і не дуже успішно в плані якості, але рухала жанр вперед. Комерційно, альбом здобув великий успіх та дуже непогано допоміг австралійській "гаражній" сцені.

о цього, ми вже знайомились із дебютним альбомом R.E.M., монументальною роботою, що заклала перші камінчики у фундамент альтернативного року як жанру. Роки шли, і R.E.M. продовжували, один за одним, створювати гарні jungle pop альбоми. Проте якогось «творчого вибуху» у них особливо не спостерігалось. І Green став саме цим «вибухом». На ньому гурт зробив величезний крок вперед в плані сонрайтингу, та перейшов від звичного Jungle Pop звучання до чогось більш експериментального та еклектичного. Аранжування стали більш багатими, багатошаровими та «соковитими». А завдяки експериментам із додаванням мандоліни та віолончелі, мелодії стали більш текстурними. Лірично альбом «сяє», втім як і минулі роботи R.E.M. В текстах, Michael Stipe, з властивою йому іронією, звертає увагу на проблеми навколишнього середовища, та влучно перелітає це із темою особистих переживань. Саме цей альбом ознаменував старт «експериментального» періоду у творчості R.E.M, що розкриється на Out Of Time(1991), і по-справжньому «розквітне» на Automatic For The People (1992).

#ВидатнийАльбомЩодня Elis Regina - Vento De Maio (1978) Дуже своєрідна робота, що за допомогою бразильської музики та національного колориту загалом, обʼєднує разом поп, джаз, фанк та яхт рок. І те як тут жанри поєднуються в кожній окремій пісні та впродовж альбому, напевно може «дати фору» багатьом іншим американським гуртам, що намагались експериментувати подібним чином. Усе відчувається на своєму місці та не звучить дивно. Партії тендітно «накладаються» одна на одну, та шар за шаром, формують фінальний звуковий пейзаж, при цьому, ми чуємо вправну «гру» із темпами та ритмами. Коротше кажучи, структура пісень тут справді «відшліфована». Ну і, сповнений душі, вокал Еліс також неможливо не відмітити. Яким би гарним не був тут «інструментал» та аранжування - вокал тут, все ж, «головний герой». При чому мені навіть не скільки цікавий «широкий діапазон», скільки чутливість та сміливість які в ньому відчуваються. Звісно, я не знаю бразильської, але трошки почитавши переклади текстів, розумієш, що як і у інших представників MPB сцени, вони сповнені політичного протесту проти тогочасної диктаторської влади. Дуже цікавий та трохи «екзотичний» альбом, проте легкий для сприйняття та розуміння. Раджу ознайомитись кожному.

Якщо ви ніколи не чули Cocteau Twins, то я щиро вам заздрю, бо перший досвід прослуховування їх робіт дарує неймовіре відчуття, що можна порівняти із першою закоханістю. І Heaven or Las Vegas, однозначно, є найкращим і найпростішим альбомом гурту з яким я радив би ознайомитись в першу чергу. Він є більш "повітряним" та теплішим ніж їх попередні роботи, а тексти пісень, майже, можливо розібрати та зрозуміти. (Примітка: Elizabeth Fraser завжди співала спираючись на те як слова звучать один з одним, а не на сенс, тому ви не знайдете текстів пісень - в них немає сенсу) У 1989-у, Elizabeth народила дитину від гітариста Robin Guthrie, та сподівалась, що це допоможе їм у боротьбі із залежністю Робіна від героїну. І відчуття цієї "енергії життя" просочує тут кожну пісню. Ще ніколи музика гурту, зокрема вокал Ліз, не були настільки світлими та сповненими надії. І якщо про якусь музику і можливо сказати "етерна", чи "мрійлива", то Heaven or Las Vegas це і є "етерність" та "мрійливість". Альбом, фактично, уособлює ці поняття, та є квінтесенцією dream pop та ethereal wave звучання. До речі про звучання. На цьому альбомі, як ви вже зрозуміли, гурт вирішив відійти від, звичної для них, концепції "темнуватої" та готичної атмосфери. Так, чисто музично, тут все ще відчувається натхнення Siouxsie and the Banshees та The Cure, але із іншим "емоційним забарвленням", що наче як, прийшло десь з The Dreaming (1982) від відомої Kate Bush. Головним досягненням цього альбому є симбіоз вокалу та гітарних партій. На перший погляд звучить банально, я розумію, але повірте, такого органічного їх поєднання як тут, я не зустрічав, напевно, ніколи. Вокал Ліз завжди був, в першу чергу, "ще одним повноцінним інструментом" і не особливо відокремлювався на рівні інших інструментів. Через це, не обмежуючись "текстовими умовностями", він завжди вдало, та в якійсь мірі, унікально вплітався в композицію. І в цей раз, вокал, ніби як, і бере на себе "головну роль" - гітара вміло під нього підлаштовується, створюючи "мерехтливе" та загадкове, але в той самий час, "турботливе" та "комфортне" звучання, що підкреслює вокал. Саме через свої автентичне звучання та атмосферу, цей альбом і стане джерелом натхнення, якщо не "примірником", для усього майбутнього дрім попу та шугейзу, тоа і в цілому, буде мати колосальний вплив на усю альтернативну музику майбутнього.

#ВидатнийАльбомЩодня The Kinks - The Village Green Preservation Society (1968) Якщо ви згадаєте про таку течію як «Британське вторгнення», то першими гуртами, які прийдуть вам на думку, швидше за все, будуть The Beatles, The Rolling Stones та The Who, і лише небагато хто згадає про The Kinks. І це не дивно, адже у свій час гурт також дуже сильно недооцінювали, а The Village Green Preservation Society, коли він тільки вийшов, багато хто не зрозумів. В той час, світом правив психоделічний рок, та політичні, гостро-соціальні, філософські питання, які він часто підіймав. На цьому фоні, пасторальний та «фолковий» поп рок альбом, із текстами про «чудові часи минулого», дійсно, здавався дивним, занадто наївним та простим. Але саме в цій простоті та приземленості і полягає його феномен. Створюючи цей альбом, ідеєю фронтмена гурту Ray Davies , було передати свої спостереження за тодішнім сучасним часом, і показати, як «раніше було краще» і чому. Тобто, це не просто «ностальгія заради ностальгії», а осмислений меседж про те, як все, насправді, змінилось, та часто не в найкращу сторону. І мова іде, не про якісь «глобальні» питання, а про щось значно більш приземлене та зрозуміле. Про те як гарно було бути молодим та «вільним», про те як побут та сучасне «стрімке» життя перетворюють старого друга на нудну, нецікаву «звичайну істоту», та про те що «тих емоцій що були тоді» вже ніколи не повернути. Все це подається з легкістю, невимушеністю, певною долею іронії, та ніби в театральній, «мюзикловій» манері. Через це, альбом нагадує гарну пʼєсу, та слухається на одному диханні. Пізніше, альбом все ж отримав належне визнання, і тепер вважається класикою світової рок та поп музики, яку має послухати кожен.

Посилання на огляд у відео: -YT Shorts (https://youtube.com/shorts/KenqKyNMurw?si=TZYDulBGSETSXP6x) -Instagram (https://www.instagram.com/reel/DIHGJbGopSw/?igsh=MWxsbWJiam5wa3Ro) -TikTok (https://vm.tiktok.com/ZMBQ1GCq5/)

У мене не так часто зʼявляються огляди на сучасну поп музику. Та хоча, і цьому альбому вже як 15 років, тож він - «так собі сучасний». Проте його вік, абсолютно нічого не означає, адже музика на ньому випередила свій час на багато років вперед. Скажу більше, я навіть невпевнений чи прийшов його час вже. The ArchAndroid від Janelle Monáe - це концептуальний футуристичний альбом, що розповідає нам історії про андроїда, через які розкриваються такі теми як ідентичність себе у світі, та звісно ж, кохання. Подібна концепція не є чимось проривним чи новим, і творів на подібну тему, ми можемо згадати безліч. Проте тут ця концепція використана, в першу чергу, щоб підкреслити музичну складову, а не навпаки. Якщо ж говорити про музику, то назвати її «футуристичною» буде не зовсім точно. Адже вона втілює у собі таке поняття як «Афрофутуризм», коли африканська, а в нашому випадку, афро-американська культура перетинається із науковою фантастикою. Пісні тут звучать так якби їх придумали десь у майбутньому, але при цьому, покладаючись на усю минулу культурну спадщину. Тут поєднуються ледь не усі жанри афро-американської музики - funk, rnb, soul та hip-hop, і все це робиться максимально органічно, плавно, і що найцікавіше - «по-новому». Це не просто «перевикористання» елементів минулого, а дійсно створення чогось нового та унікального. Тут ми чуємо, як класичні та відомі нам жанри влучно поєднуються із сучасним звучанням, синтами та ефектами. І під час прослуховування, складається враження, що це музика із паралельного всесвіту в якому «перевинайшли» вищезазначені жанри. І якщо вам вже здалося, що це типовий, занадто «заморочений», #artpop альбом, в якому панує «творчій хаос та свавілля», то ви точно поквапились із своїм висновком. Так дійсно, в альбомі є експериментальні та нетипові моменти, але вони дуже уміло «вкладені» в основу композиції яка звучить достатньо прямолінійно та зрозуміло. Тобто в основі, це та сама танцювальна чіпляюча поп музика минулого, але яка відчувається зовсім інакше, і навіть не виглядає «ретро-футуристично», як той самий синті-поп. Навпаки, все звучить свіжо, автентично, та ніби «придумано вчора». Цей альбом справді існує поза часом, та я навіть не уявляю, коли він може стати неактуальним. Тому скільки б років не пройшло, для мене він буде залишатися «сучасною поп музикою». Дуже задоволений, що нарешті ознайомився і з цим шедевром, дійсно один із кращих альбомів, що я коли-небудь чув.

Soul та R’n’B традиційно вважаються «афро-американськими» жанрами. Саме завдяки цій культурі ми отримали одних із найкращих вокалістів всіх часів. Справжніх віртуозів, що могли видавати експресивний вокальний перфоманс, діапазон голосу яких прямував до нескінченності. У 60-х, соул став найпопулярнішим жанром афро-американської музики в світі. І як будь-яке інше масштабне культурне явище, він почав стрімко розширювати кордони та привертати увагу інших «білих» поп виконавців, що закохувались у нього та намагались створювати подібну музику самі. Так в 60-х, зʼявилося явище Blue-Eyed Soul, що обʼєднувало у собі американських та британських «білих» співаків та співачок. І Dusty Springfield була однією з таких. На початку 60-х, вона вже мала певні типові поп хіти для того часу, але соул музика завжди вабила її найбільше. Тому вона вирішує стати соул співачкою, і у 64-му випускає свій дебютний альбом A Girl Called Dusty. Він вийшов неймовірно гарним, та закріпив за Dusty титул «Королеви Білого Соулу». Проте називати цей альбом 100%-м соулом, я б не став. На ньому, є кавери на вже відомі соул хіти, але в той самий момент, присутні і більш традиційні поп речі, на кшталт всім відомого каверу Леслі Гор - You Don’t Own Me. Це класика поп музики, та один із найчарівніших альбомів, що я чув у житті. Емоційність на ньому зашкалює, а вокал Дасті має почути кожен. У ньому присутня не тільки, типова для соулу, емоційно-потужна подача, але і «по-британські вишукана» тендітність. І якщо порівнювати це із вокалом когось із сучасних співачок, то першою на думку, звісно ж, приходить Adele. Коли слухаєш цей альбом, то буквально чуєш як на ньому «співає ціла епоха», та на певний час, забуваєшся, що живеш у 2к25-у, а коли він завершується, то трохи сумуєш, що у наш час, «революційних» речей такого рівня, ми, навряд чи, колись почуємо.

Цей альбом це справжня класика, що тут ще скажеш. Одна із найвизначніших робіт, що має колосальний вплив на усю поп музику, що виходила потім. На ньому ми чуємо приємний R&B, Soul та Jazz, що представлений, здебільшого, у вигляді чутливих та меланхолійних балад про нерозділену любов. Голос Чарлза - звісно ж неперевершений, його експресивність та емоційність вражала тоді і не перестає вражати зараз. Проте окрім чудового вокалу, особливими тут є також самі аранжування. Альбом не просто так має слово «country» у своїй назві. В дитинстві, Рей ріс під цю музику, і ніколи не розумів сегрегацію блюзу та кантрі, як музики для чорних та для білих. Він завжди вважав, що жанри дуже схожі в тому, якою мовою вони спілкуються зі слухачем. Обидва жанри, на його думку, були максимально приземленими та щирими і показували речі такими як вони є, без зайвих прикрас. Тож для цього альбому, Рей вирішив записати саме кантрі пісні. І це в часи активної расової сегрегації. Його не підтримували в цьому не інші музиканти, ні лейбл, проте останні, все ж, погодилися піти на цей експеримент. Для створення цього альбому використовувалися вже існуючі кантрі пісні. Проте Чарльз вирішив зробити їх на свій лад, намагаючись показати, що у кантрі та блюзу більше спільного ніж здається. Аранжування тут зроблені просто шикарні, і кантрі треки, справді, зазвучали як щось абсолютно нове, проте у свій основі, лишалися тими самими піснями. В цьому, певно, майстерність Чарльза виражається найбільше. Адже тільки справжній геній може переграти пісні так, щоб вони залишили свій дух та «неповторність», і водночас звучали, по «блюзовому вишукано» - так як це бачив Рей. Загалом можна було б ще багато написати про те, «як гарно альбом скомпонований», але якось не має особливо сил та бажання розводити цю нудистику. Цей альбом визнаний, певно що всіма, як найкращий альбом Чарльза. І я із радістю з цим погоджуюсь. Дійсно шикарна робота.

Цей альбом Майлза часто називають jazz fusion і відбувається так через те, що на ньому повно експериментів з електричним звучанням. Проте чи можна це назвати «джазом» в повній мірі? На момент виходу цього альбому, джаз як жанр вже втратив у популярності, в світі панувала «психоделія», а Девіс, ніби як повністю, вичерпав увесь свій минулий потенціал, та вже був неймовірно впливовим джазовим музикантом (чого тільки вартий Kind Of Blue з яким ми ще ознайомимось в рамках цієї серії). Тим не менш, іти «спочивати» він не збирався. Він вирішив ще більше експериментувати із електричним звучанням, та «поглиблюватись» в рок музику. Вершиною цього, трохи пізніше, стане альбом Bitches Brew, що буде значно більш потужним у порівнянні із минулою творчістю Девіса. In A Silent Way, в свою чергу, став тим самим «перехідним» альбомом, що вже істотно відійшов від джазових канонів 50-х, але втім ще і не був рок музикою. Натомість, в цьому «хиткому балансі» і є його привабливість. Саме через своє стримані, чарівні мелодії, що до речі гарно підкреслює назва альбому, його і полюбили безліч молодих фанатів джазової музики. Ну а щодо гри інших музикантів, то тут нема що і казати - це віртуозна та дбайливо сконструйована музика яку можна слухати безліч разів підряд і вона вам ніколи не набридне. Справжній шедевр який був створений в ідеальний для нього час. До прослуховування - обовʼязково.

Якщо ми говоримо про поп музику, то в минулому вона була зовсім не схожа на сьогоднішню. Зовсім інший підхід до продакшену, різні речі вважаються чіпляючими, та і сам вайб є зовсім інший. І якщо ми говоримо про 80-ті, коли у Британії розвивалась альтернативна музика, та панували жанри jungle pop та sophisti pop. Тобто люди прагнули "розумної" та цікавої музики, і Prefab Sprout були одними із першопрохідців, що прагнули задовільнити цей попит, а їх другий альбом Steve McQueen - став їх магнум опусом. Це дуже приємна, в якійсь мірі, екзотична музика, що змішує в собі "лампове", джанглове гітарне звучання та обрамляє його складними джазовими гармоніями, що беруть свій початок із соулу та джазу. Альбом неймовірно цікаво слухати, складається враження, що який би раз він не грав за ці два дні, я ніколи не зможу осягнути його повноцінно - кожен раз він чимось та дивує. Причому, якщо особливо не вслуховуватись, то це все ще дуже чіпляюча та бадьора музика. Тому не важливо, досвідчений ви слухач, чи "казуальний" - в цьому альбомі кожен знайде щось для себе. Зараз про Prefab Sprout згадують дуже не часто, і дарма, адже вони якщо і не найкращий поп гурт свого часу, то точно найбагатогранніший та найцікавіший.

Якщо б хтось попросив мене назвати найбільш «трушного» американського виконаця, то їм однозначно би був Bruce Springsteen. Його музика звучить так, ніби є втіленням американської музики 70- х. Кожна пісня тут сповнена оптимістичним вайбом, та вишуканою красою. Поєднуючи такі жанри як country, folk rock та rock’n’roll, Брюс намагався створити квінтесенцію американського звучання тих часів, збагачуючи все це приємними, мелодійними фортепіанними партіями. Альбом відчувається ніби дивишся душевне роуд-муві, персонажі якого постійно знаходяться далеко не в «найкращому стані», але ти знаєш, що у фіналі - все буде добре та вони обовʼязково знайдуть вихід. Часом, така концепція і виглядає наївною, але Брюсу вдалося настільки влучно передати дух тогочасного покоління та спроектувати музично його духовні переживання, що намагатися критикувати такій підхід просто не виникає бажання. Це той тип «патріотизму» в якому справді відчуваєш тонку та тендітну любов людини до свої країни. Коли вона розуміє усі її проблеми, але в той самий момент не забуває про її справжню красу. І яка щиро вірить в те, що «американські мрії» все ж можуть збуватись. Дуже емоційно сильна робота, яка точно нікого не залишить байдужим.

80-ті був періодом коли сінти домінували у тогочасній поп музиці, а навколо синті-попу була зосереджена уся увага. Тим не менш, гарна гітарною-орієнтована поп музика, все ж існувала і у середині десятиліття почала знову набувати популярності. Більш того, зʼявився навіть новий жанр jungle pop, що був започаткований гуртом The Smiths на їх однойменному дебютному альбомі. Lloyd Cole And The Commotions стоять в цьому плані, дуже поряд із The Smiths. Lloyd Cole, як і Морріссі був дуже майстерним у ліриці. У той час він був 22-х річним студентом, який вивчав англійську літературу та філософію в Університеті Глазго. Тому не дивно, що його тексти були сповнені безліччю поетичних та виразних образів. Як він сам зізнавався в інтервʼю The Guardian: «Пейзаж для альбому я черпав зі своєї уяви. Я був у Європі лише раз, але моя романтична образність походила з книг і фільмів. Я випадково натрапив на спосіб створювати яскраві картини, витрачаючи мінімум слів». Ці його слова, чи не найкраще характеризують його ліричну майстерність, що в повній мірі розкривалась у поєднанні із мелодійною та чутливою музикою. І особливо, в цьому плані, виділяються текстурні гітарні партії, та тендітні, ледь чутні, струнні аранжування. І нехай дебютник The Smiths я, все ж, люблю більше, Rattlesnakes ні в якому разі не гірше, а завдяки своїй «стриманій елегантності» часом навіть краще.

Aladdin Sane є найбільш "роковим" альбомом Девіда. Під час роботи над ним, він надихався The Rolling Stones та лаконічними, але "ефектними" рифами Кіта Річардса. Цікаво, що цей альбом частково був написаний під час виснажливого туру Америкою на підтримку Ziggy Stardust. Нью-Йорк - надихнив на написання Watch That Man, а Лос-Анджелес - Cracked Actor. І якщо трохи проаналізувати тексти, то стає зрозуміло, що саме "американські образи" створили на цьому альбомі постапокаліптичну та декадентську атмосферу. Але, сказати, що альбом відчувається через це моторошним чи "депресивним", я не можу. Напроти, цей доволі експресивний #glamrock відчувається доволі "мажорно", а в якійсь мірі, навіть надихаюче. Особливо якщо подумати про минулий, неймовірно успішний Ziggy Stardust. Якщо слухати ці два альбоми один за одним, то під час Aladdin Sane дивуєшся артистичній сміливості тогочасного Боуї, який робив абсолютно чудернацьку, сповнену сюрреалістичними образами, музику і при цьому відгукувався у душі кожного слухача. Він не просто вмів потрапляти в певний настрій - він прагнув створювати його сам. І в цьому сенсі, Aladdin Sane, що насправді є грою слів "A Lad Insane", та перекладається як "Божевільний Хлопець" найкращим чином характеризує Девіда як божевільного митця свого часу, що постійно прагнув експериментувати та досліджувати. На цьому альбомі, ми чуємо зовсім різні "музичні посилання" - джазові фортепіанні соло, рок-н-рольний драйв, драматичну баладу та навіть ретро-футуристучну атмосферу. І все це, на диво, органічно поєднано у цілісний "музичний пейзаж", від якого неможливо відірватись. Звісно, я не перший та не останній хто співає цьому альбому дифірамби. Але у мене для цього є більш особиста причина. Справа у тому, що цей альбом я слухаю вже не вперше, але до цього він у мені не відгукувався настільки сильно, як сьогодні. Я, чесно кажучи, навіть не думав слухати його серйозно, адже приблизно розумів, що я хочу про нього сказати. Проте сьогодні, після довгої перерви в декілька років, пісні з цього альбому почали спілкуватися зі мною якоюсь "іншою мовою", зовсім не так як раніше. Можливо це якось і можно пояснити, але робити це у мене немає ніякого бажання, давайте просто "спишемо" це на незбагнену магію Девіда Боуї. Справжній шедевр, шо нарешті знайшов місце у моєму серці десь поряд із Ziggy Stardust.

Зробив реакцію в Тікток - https://vm.tiktok.com/ZMBuacvWk/ Та в Інстаграм - https://www.instagram.com/reel/DH9dp7rI5ZV/?igsh=eDJzMWt4bmJrMXlq

Цей альбом нагадує мені фільми які знімають спеціально для Оскару. Він надмірно пафосний, показово сентиментальний, та ніби як "штучно емоційний". Проте сказати, що він прямо "поганий", я також не можу, та і загалом тут є пісні, що гарно запам'ятовуються, наприклад - How Can You Mend a Broken Heart? та Israel. Проте серед подібних гарних композицій - більшість матеріалу тут зроблено за штампованою схемою софт року. Trafalgar звісно можна назвати найбільш цікавим серед іншої творчості Bee Gees до їх "диско" періоду, але він просто губиться у порівнянні з іншими над-цікавими альбомами того часу. Bee Gees також прагнули щоб Trafalgar був одним із таких, але їх великі амбіції як раз і зіграли з ними злий жарт. Вони увібрали усі характерні елементи тогочасної популярної рок музики та намагалися "викрутити" їх на максимум. А апогеєм цього стала, притягнута за вуха концептуальність, альбом посилається на битву при Трафальгарі 1805 року, але фактично не має до неї ніякого відношення. Якщо ви не знайомі з Bee Gees, то звісно можна послухати цей альбом, але якщо ви хочете познайомитися із, справді гарною, психоделічною та "розумною" рок музикою початку 70-х, то краще витратити час на щось інше, наприклад на Can - Tago Mago, про який ми ще поговоримо в рамках цієї серії, або Led Zeppelin [IV] про який я вже трохи писав (https://t.me/community_didko_music/174).

На своєму дебютному альбомі Terence Trent D'Arby дуже вдало зміг змішати ретро елементи класичного соулу та більш сучасне, на той час, звучання, що частково нагадує Майкла Джексона. Звісно, до Джексона Terence не доріс, але все тим не менш, альбом все ж вартий уваги у розрізі R&B релізів свого часу. Як на мене, найбільш цікавою його рисою є те, що альбом ніби як одночасно і "свіжий і ностальгічний". При чому "свіжим" він відчувається навіть в наш час, а деякі його мелодії і досі здатні дивують своєю харизматичністю, взяти хоча б ту саму Wishing Well. А якщо говорити про більш "класичну" та енергійну соул/фанк складову - то у ній Terence ніби як "риба у воді" та із легкістю "грається з вокальним діапазоном". Насправді, більше особливо про нього і нема шо казати - вельми гарний R&B свого часу, який 100%-во зможе подарувати гарний настрій.

Пост-панк є одним із моїх улюблених жанрів останній час. В особливості, якщо ми говоримо про його «класичний» період. У першому випуску Essentials, який був присвячений цій темі, я вже казав, що пост-панк для мене - це, в першу чергу, про артистизм та відхід від загальноприйнятих канонів, при чому як музично, так і ідеологічно. І цей дебютний альбом Echo & the Bunnymen - є одними із тих хто наявно ілюструє собою цю «естетичну революцію». В основі Crocodiles лежить вже, більш-менш, визначене, трохи готичне, пост-панк звучання, які заклали інші британські гурти, такі як Siouxsie & The Banshees та Joy Division, але у випадку наших героїв - тут присутній ще один важливий елемент «деконструкції», а саме класичного психоделічного року, та ідеології кінця 60-х. У музиці та текстах Crocodiles чітко відстежується вплив психоделічних легенд - The Doors, та більш «артових» - The Velvet Underground (дехто, навіть називає цей альбом «puncadelic»), але з акцентом на похмурість, страх та «невротичність». Наркотична культура більше не подається тут як щось «радісне» та «обʼєднуюче», а навпаки - висвітлюється її темний бік. Це дуже і дуже крутий альбом, що безперечно, буде мати величезний вплив на альтернативний рок майбутнього, і коли ми обирали альбоми для Post-Punk Essentials, то довго думали - чи включати цей альбом у список. І він, на жаль, до нього не потрапив, але не через те, що він цього негідний, а через те, що етерний, оркестровий та інтроспективний Ocean Rain (1984) здається нам «на голову вищим», тому він і зайняв його місце.

Як я вже неоднарозово казав - із творчістю Zeppelin бажано знайомитись по порядку, бо саме так найкраще відчувається їх "музична прогресія". І хоча ми вже раніше знайомились з їх другою (https://t.me/community_didko_music/242)та четвертою (https://t.me/community_didko_music/174) роботою, перед прослуховуванням Physical Graffiti дуже важливо звернути увагу на Houses of the Holy. Саме на Houses of the Holy, гурт зробив найбільший крок у сторону максимальної різноманітності, та зробили шикарний "танцювальний" мікс із хард року, фанку, блюзу та навіть реггі. Чи вийшло у них краще ніж на 4-му альбомі? На мою думку, "епічність" 4-го альбому, хоч і була доволі амбітною, все ж вийшла надмірною. За усією його складністю та "багатошаровостю" - важко було розгледіти фірмовий "вайб" Zeppelin, есенцію якого ми отримали на їх 3-й роботі. На Houses of the Holy - цей вайб заграв новими, різнокольоровими, фарбами, а на Physical Graffiti - ці фарби перетворились у більш структуровану та стильну мозаїку жанрів. Physical Graffiti став компіляцією 8 нових + 7 раніше невипущених треків із сесій для 3, 4, та Houses of the Holy. Що в цьому альбомі найбільш цікаво, так це те, що треки хоч доволі сильно і відрізняються один від одного - не перетворюють альбом "збірна солянка". Навпаки, все відчувається як гарно спланована подорож "музичним світом" Zeppelin, в якій кожен трек показує нам різні аспекти творчості гурту, додаючи необхідного забарвлення у загальний наратив усього альбому. Саме через такий "кінематографічний, сценарний" підхід, величезний альбом на 15 пісень, ні в якому разі, не набридає. Більш того, експерименти із східними оркестровими аранжуваннями - підбадьорюють слухати альбом без перерви, та ще більше підсилюють допитливість: що ми ще можемо почути далі? В цьому сенсі, всім відома, пісня Kashmir, яку багато хто вважає верхівкою композиторської майстерності гурту - займає у трек-лісті, найкраще для себе місце.

На цьому каналі, огляди на електронну музику з'являються доволі не часто. І насправді це не дивно, адже розглядати сучасну електронну музику у розрізі альбому, як цілісного твору, часто не є можливим - формат та культура споживання подібної музики є зовсім іншою, ну... принаймні зараз. Але так було не завжди, у епоху коли рок музика панувала у музичному просторі, першопрохідці у світі "компьютерного звучання", також слідували їх традиції випускати цілісні та концептуальні монументальні роботи. І кого, якщо не Kraftwerk, назвати найяскравішим прикладом цього підходу. Музику Kraftwerk до Die Mensch-Maschine, у розрізі тогочасної музики, навіть важко назвати музикою як такою. Це здебільшого був доволі мінімалістичний набір мелодій, які німці намагалися "витиснути" із тогочасних синтезаторів та секвенсорів. Фактично уся творчість Kraftwerk до цього альбому - це чистий звуковий експеримент, дослідження можливостей того що може дати їм техніка, та чи можна із цього зробити музику, яка б також вважалася мистецтвом. Тож те що Kraftwerk робили тоді було і залишається далеко не для кожного вуха. Та і будемо чесні, у порівнянні із сучасною електронною музикою, навіть мінімалістичною, у технічному плані - Kraftwerk просто не витримують конкуренції. Але якщо брати до уваги не тільки на форму, але і концепцію - творчість Kraftwerk є значно цікавішою та глибшою. І те, що теми які вони досліджували підуть далеко за межи електронної музики, та будуть надихати музикантів в абсолютно різних жанрах (привіт Radiohead) - тому доказ. Чому ж я відокремлюю Die Mensch-Maschine від усієї попередньої творчості гурту? Справа у тому, що саме на цьому альбомі, межа між їх ранньою творчістю та більш сучасною електронною музикою починає зникати. В цілях зробити свою творчість більш доступною та більш зрозумілою для широкого загалу, гурт почав робити більш ритмічну та майже танцювальну музику, що стане предтечею для майбутнього синтвейву. І що цікаво, вони це також зробили не просто так. Цим рухом вони фактично розмивають межу між людською та комп'ютерною музикою, демонструючи, що тепер це не музика "від машин для машин", а музика від "машин для людей". Та і взагалі, під сумнім ставиться саме поняття межі між "людиною" та "машиною". Цей альбом став справжнім маніфестом раціоналізму, навіть його обкладинка представлена у стилі радянського конструктивізму у всій його "чіткій практичній потворності", і наслідки якого ми можемо легко побачити, якщо подивимося на старі будівлі на лівому березі Київа. Саме через цю його відразну естетику, я і не люблю цей альбом, і часом, мені його навіть трохи огидно слухати. Але при цьому, не визнати його важливість та вплив на увесь музичний світ, я не можу - монументальна робота з якою точно варто ознайомитися, хоча б для розуміння референсів у сучасній музиці.

Третій альбом Leonard Cohen, що багатьма вважається найкращим альбомом цього фолкового музиканта. І він насправді не є простим для сприйняття. При тому, що з музичного погляду, тут все максимально зрозуміло - "різка" акустична гітара + трохи простих оркестрових аранжувань, взагалі нічого складного, проте головна потужність цього альбому полягає в його ліричній складовій. На момент старту своєї кар'єри як музикант, Cohen вже встиг видати 2 романи та вже мав репутацію знаного поету. І цією поетичністю просякнута кожна пісня, можна навіть сказати, що кожна з них відчувається як невеликий вірш. Вірші ж у Леонарда доволі "своєрідні" та абстрактні, хоча і без особливо складних конструкцій, але знання англійської все ж знадобляться, щоб їх зрозуміти, бо гра слів тут також присутня, а у таких речах перекладач, на жаль, не допоможе. Що ж стосується "наповнення", то як ми бачимо із назви - це пісні в яких любов межує з ненавистю, але ця межа настільки розмита, що часто зрозуміти, що є що - неможливо, а ненависть тут здебільшого спрямована на самого себе. Тому осягнути усе це "головою" у вас навряд чи вийде, і єдиним способом "осягнути" цей альбом - це просто "відчувати" його сенси, які передає нам монотонний, але при цьому тендітний, вокал. І відчути його насправді не буде складно, в плані емоційності Леонард постарався також і його вокальна подача тут просто неперевершена. Ти дійсно відчуваєш як він "роздирає" свої рани, які вочевидь, досі болять. Звісно, головним "бенгером" альбому, безумовно, є Avalanche, що показує нам внутрішню боротьбу та самопізнання, але не менш важливим є останній трек - Joan Of Arc, що символізує прийняття долі через поетичний, але при цьому моторошний, образ Жанни д'Арк, яка у момент свого спалення - веде розмову з вогнем. Якщо спробувати порівняти "почерк" Леонарда з іншими відомими музикантами, то першим на думку, безумовно, приходить Боб Ділан, проте це тільки перше і, вочевидь, хибне враження.

Я ніколи не був великим фанатом Incubus, а тим паче їх третього альбому. Річ у тому, що у часи коли я слухав Nu Metal, я не шукав в музиці якоїсь еклектики, глибини чи ліричності, а усе що мене тоді по-справжньому зачіпало, я із легкістю знаходив у Slipknot чи S.O.A.D. Навіть з минулим альбомом Incubus - S.C.I.E.N.C.E. я ознайомився відносно нещодавно. Мені безумовно подобається його приємний #funk металічний звук, та і якщо порівнювати його з іншим ню металом того періоду, його було цікаво слухати. Але якщо він і виділяється більш різноманітними музичними ходами, включаючи вищезгаданий фанк та DJ скретчі, у його основі так само лежала та сама примітивна ню металічна структура. Чи робить це S.C.I.E.N.C.E. поганим альбомом? Звісно що ні, в рамках цього жанру він просто чудовий. Проте Make Yourself, вигідно вирізняється на його фоні, адже він був не просто "чудовим альбомом" - він був особливим. На ньому, гурт залишив лише "легкі натяки" на те, яку музику вони грали до цього. Тут також присутні грувові фанкові моменти та трохи звичних ню металевих рифів. В усьому іншому, за структурою та за вайбом, це була вже зовсім інша музика. Музиканти відчували, що їм тісно у цьому ню металічному "чоловічому" світі. Їм хотілося грати музику, яка б не була такою однозначною та залишала простір для інтерпретації. А що стосується "важкості", Incubus вирішили, що вона має бути присутня коли це доречно, а не бути самою ціллю. Make Yourself став значно мелодійнішим, ліричним, поетичнім та банально красивішим ніж уся попередня творчість гурту. При цьому, музика не перетворилась у якійсь постгранж аля Nickelback. Аранжування стали витонченими та менш "прямолінійними", а фанкові мотиви працюють на поглиблення у якусь дабово-містичну атмосферу, а не слугують "розкачкою" перед черговим брейк-дауном. Простіше кажучи, сонрайтинг тут справді був дивовижний та привів Incubus до комерційного успіху. З "дивного ню метал гурта, що додає фанк", вони стали успішним гуртом, що грає "поетичний та еклектичний альтернативний рок", хоча подекуди та роблять референси у сторону попереднього альбому. В тім, це працює їм тільки на користь та створює образ гурту, якій вдало звертається до популярного жанру, беручи тільки необхідне, аби тільки підкреслити певні моменти та додати відповідних емоцій.

У рамках цієї рубрики ми вже послухали декілька південноамериканських та африканських робіт, які являли собою або варіацію джазу, або референс до Бітлів. Зараз же перед нами, майже електронний альбом. Я кажу "майже", бо окрім атмосферного down tempo тут також вельми багато матеріалу записано наживо, зокрема доволі автентичні перкусійні лінії, що напряму відсилають нас до босанови, або тропікани. Ну і звісно, чутливий вокал Сібель також гарно підкреслює айдентику цього альбому. Створюючи цей альбом - Suba мав на меті продемонструвати нам життя в Сан-Паулу, місті, яке Суба описує як "вологе, туманне та шалене". І передати вайб міста суто шляхом електронної музики було неможливо, саме тому і був зроблений акцент на поєднанні "старого та нового". Елементи самби, босанови та тропікалії тут вдало поєднуються з електронікою, формуючи унікальне acid jazz звучання, а також створюють трохи темну та хаотичну атмосферу з нотками витонченості, а вищезгаданий вокал Сібель робить ці "нотки" ще і "спокусливими". Це доволі унікальна робота, яка гарно розширює кордони музичного смаку, ніби запрошу тебе на нові, досі не дослідженні території. Проте сказати, що це щось "геніальне", я не можу. Це просто доволі цікаво структуроване даунтемпо, яке я слухаю не так часто, бо більшість його виконавців банально здаються мені нудними. Проте, якщо ви любите екзотичну електронну музику, то альбом вас, безумовно, вразить та ви послухаєте його ще не один раз. Що стосується впливу альбому та самого Суба на електронну музику, то у Бразилії він звісно є колосальним. Ну і це альбом унікальний, бо інших подібних речей Суба вже, на жаль, ніколи не створить, адже він трагічно загинув у листопаді 1999 року під час пожежі в студії, намагаючись врятувати свої записи.

Так, я не люблю Guns n' Roses, хоча ні, не так, я терпіти не можу Guns n' Roses. Чому? Ну подивімося на їх найбільш успішний дебютний альбом (та що там - на один із найуспішніших дебютних альбомів взагалі) трохи уважніше та з'ясуємо що з ним не так. У 70-х існував прекрасний, сповнений артистизму та цікавих ідей жанр під назвою Glam Rock, а його найбільш яскравими представниками варто вважати такі гурти як T. Rex, Kiss, Sweet, Slade, Roxy Music New York Dolls, шикарний Ziggy Stardust від David Bowie та напевно що найбільш наближені до наших сьогоднішніх героїв - Hanoi Rocks. Це були справді гарні та цікаві гурти, що досліджувала нові межі музичного мистецтва граючись із театральними та епатажними артистичними образами. Guns n' Roses, яких часто записують в один ряд до відразного hair metal 80-х, якщо брати до уваги лише музику, мають до нього все ж опосередковане відношення. Вони як раз є прямими нащадками того самого глем року, але із більш hard rock-овим та рок-н-рольним підходом. Але що стосується загальної естетики, то це hair metal "чистої води". Їх тести - відразні, мізогінні та відверто сексистські, а "прямо лоба" іронія та кічеві, "ніби дотепні", образи виглядали просто крінжово. В контексті музики - вони цілком відповідали своєму "кічевому" образу - це не було цікаве переосмислення ідей рок-н-ролу минулого десятиріччя, вони просто брали найбільш впізнавані прийоми та ліпили із них шаблонні, нехай і хукові композиції. Кожну пісню на цьому альбомі, окрім хіба що Welcome To The Jungle та Sweet Child Of Mine міг би зараз із легкістю написати ШІ. Додаємо до всього цього неймовірно дратівливий та верескливий вокал Акселя та отримуємо "хіти на всі часи". Враховуючи, що Hair Metal був тоді на піку популярності, не дивно, що подібний "збочений гібрид" спадщини 70-х та моди 80-х дуже швидко та легко "проковтнули". І мене бісить найбільше, так це те, що альбом подавався як "справжній рок-н-рол, як він є", тим самим спаплюжив усю спадщину цієї прекрасної музики, який тепер у багатьох асоціюється із Guns n' Roses. Це звісно абсолютна дурість, адже та музика на яку вони спиралися та яку "пародіювали" - часто була набагато глибшою та розумнішою. І кращим доказом цього стало те, що заєбавший людей hair metal, відносно швидко "віддав Богу душу", а його місце зайняла альтернативна музика, виконавці якої справді вміли цікаво переосмислювати спадщину 70-х. Підсумовуючи - Appetite for Destruction це Chocolate Starfish and the Hot Dog Flavored Water, а Guns n' Roses це limp bizkit свого часу - одна із найгірших речей, яка могла статися із рок-музикою у 80-х, перетворивши її на низькоякісний примітивний сітком.

Не дивно, що раніше не чув про цей гурт, та зокрема цей альбом. Він хоч і намагається бути експериментальним, змішуючи фолкрок із психоделічним/бароко попом та кантрі, що в теорії і має бути цікавим, але по факту відчувається як щось дуже дивне. Складається враження, що ця музика не до кінця розуміє чим хоче бути, тому досвід виходить доволі нерівномірний. Але це якщо "докопуватись", бо розслабившись в кріслі (нехай і в робочому), після декількох днів прослуховування екстремальної музики, така м'яка та мелодійна, сповнена душі, музика заходить дуже гарно. Проте, як я вже казав вище, шукати тут чогось особливо цікавого та "видатного" - не варто. Краще вже послухати інших психоделічних попвиконавців кінця 60-х, на кшталт, The Zombies, або The Beach Boys, правда там не буде кантрі, але чи потрібно воно було тут взагалі?

Цей альбом, напевно одна із найеклектичніших речей яку я коли-небудь чув. На ньому гурт, здебільшого поєднує електронну музику у вигляді джанглу та техно із класичним психоделічним попом кінця 60-х років у дусі Beach Boys та The Beatles. Із цікавих речей - тут записана телефонна розмова із Полом Маккартні під час якої він «хрумтить» селерою, а у треку Presidential Suite - можна почути ще одну легенду із The Velvet Underground - Джона Кейла, який грає в ній на фортепіано. У час свого виходу, він був виданий не тільки на CD, але і на DVD - Super Furry Animals бачили себе не просто як гурт, а як мультимедійне явище. Та навіть без візуального ряду Rings Around The World звучить немов "кінематографічна драма". Загалом усі його елементи тримаються разом якимось дивом, і тільки виключне відчуття мелодії учасників гурту дозволяє усій цій каші із різних звуків залишатися "стабільним". Якщо говорити про тексти, то тут ви знайдете багато "політичної іронії" на тему жорстокості правосуддя, глобалізації та і цинізму загалом, яка подана у вигляді попкультурних посилань, раджу зайти на Genius, знайдете для себе багато цікавого. Якщо говорити про загальне враження, то в першу чергу, це звісно виказання пошани до політично-активного та психоделічного поп/року минулого (про це каже і настрої, і "мелодійний фундамент" загалом), але більш осучаснене, що відображає безліч музичних та культурних течій останнього сторіччя, немов якась химерна "енциклопедія".

За той період який, я пишу про "видатні" альбоми, я дійсно встиг полюбити блюзові, джазові та соулові живі записи. І цей альбом Van Morrison не став виключенням. У цей період Morrison був на піку своїх емоцій, адже знов почав активно виступати. Саме з цих натхнених виступів і був зібраний цей альбом. Його особливість, як, між іншим, і інших видатних блюзових живих записів - це неповторне відчуття передачі "сирої енергії" та чутливості яку передає нам виконавець, що підкреслюється раптовими імпровізаціями, та реакцією залу на них. У випадку ж Morrison, який виступав разом з гуртом Caledonia Soul Orchestra, це ще і неперевершена робота музикантів, що були максимально "чисто" та детально записані. Гурт звучить неймовірно зібрано й зосереджено, гітара малює "м’які обриси", а ось духові вже малюють деталі, та напевно є тут головним елементом, що утворює атмосферу. Вражає також і динаміка, завдяки якій, ми за лічені секунди отримуємо переходи від R&B та джазу до фолку та госпелу, і при цьому - жанри не витісняють один одного, а навпаки, намагаються співіснувати наскільки це можливо. Ну і ще раз, мабуть, похвалю "деталізацію" запису - немає жодної, навіть маленької деталі, яка б намагалася від тебе втекти. Усе звучить гостро, чітко й водночас ефемерно, наче транс, з якого не хочеться виходити. Та і взагалі, без такого шикарного музичного супроводу, Van Morrison, ні в якому разі, не зміг би нам подарувати такі "блискавичні" та "яскраві" імпровізації.

Як я вже писав раніше - альбом дуже гарний, але все ж трохи нуднуватий, не вистачає в ньому, як на мою думку тої енергетики, щоб зрівнятися із майбутніми релізами. Однак (одначе), альбом є надзвичайно важливим. На ньому гурт фактично сформував для хіп-хопу новий образ - тепер це не був звичайний хіп-хоп, який початково асоціювався з образом «небезпечних, але крутих хлопців» із гетто, на кшталт Public Enemy чи N.W.A. Tribe Called Quest пропонують нам більш вдумливу, але водночас «емоційно легку» роботу, де фокус, з одного боку, було зміщено на «усвідомленість» та «інтелектуальність», а з іншого - на самовираження та життєдіяльність. Хоча більш прямолінійна подача соціальних питань - також знайшла тут своє місце, наприклад у треку Push It Along, що порушує питання поліцейського свавілля. Але не дивлячись на «спрощення» у тематиці деяких пісень - музично це було «переродження» жанру у більш естетичній формі, що поєднує у собі складні джазові семпли та мʼякі, плавні, я б навіть сказав «афроцентричні» біти. Звісно, джазові семпли юзали і до цього, але вони були набагато примітивнішими ніж те що почали робити A Tribe Called Quest. Та і загалом можна сказати, що цей гурт винайшов jazz rap як такий, та представив його широкому загалу у «доконаному вигляді».

#ВидатнийАльбомЩодня Van Halen - 1984 (1984) Я обожнюю однойменний дебютний альбом Van Halen. Не дивлячись на те, що він вийшов у 78-у році, він досі є для мене одним із найулюбленіших «гітарних» альбомів. Едді Ван Галлен, безумовно є майстром своєї справи, справжній віртуоз, що виклався на повну на дебютному альбомі, створивши одну з “найдрайвовіших рок-н-рольних” речей за увесь час. Потім були трохи слабші та більш металеві Van Halen II, Women and Children First та Fair Warning, які можливо і не були настільки «вибуховими» як перший альбом, але все ж мали той самий несамовитий драйв. На 1984 це змінилось. Так, альбом як і раніше являє собою бадьорий hard rock, але із великим впливом, популярної на той час, синтезаторної попмузики. Завдяки цьому він і досяг величезної популярності. Проте, чи була така зміна потрібна гурту в той момент? Чисто з погляду просування - безумовно розумний крок, але в довгостроковій перспективі, він не відчувається чимось видатним - типовий клішований хард/попрок, позбавлений майже всього шарму який до цього мав гурт. В ньому вже не відчувається тої енергії та емоцій - все максимально рівно, обережно та «модно». Більшість альбому відчувається пустою та безідейною, а тексти перетворилися з «веселої вечірки»на відвертий крінж. Тож у гонитві за трендом, гурт втратив своє обличчя, сліпо намагаючись слідувати за трендами без творчого переосмислення. У висновку - маємо доволі посередній альбом, що хоч часом і непогано звучить, але натомість дуже погано проходить перевірку часом.

#ВидатнийАльбомЩодня Nightmares on Wax — Smokers Delight (1995) Як я вже колись писав раніше, я не дуже полюбляю «чистий» Downtempo. у своєму чистому вигляді цей жанр часто виглядає доволі блідим, та не додає якогось емоційного сплеску. Напроти, це більше музика більше для створення певного, дуже конкретного, настрою. В ній мало місця цікавим експериментам - не вистачає винахідливої гри зі звуком. Але і така музика має право на життя та задовольняє попит при певних умовах. Smokers Delight є саме таким downtempo - його задачею, в першу чергу, є чіл та затишність яку ти хочеш відчути розвалившись у своєму улюбленому кріслі після важкого робочого дня. Але окрім цього, Smokers Delight все ж намагаються додати трохи «кольору» своїй роботі, впроваджуючи джазові, франкові та R&B семпли. Нехай трохи, але це все ж роблять музику тут більш примітною та час від часу зосереджують на собі увагу, не даючи повністю розчинитися в медитативному звуковому потоці під монотонний хіп-хоп біт. Чи можна це, якоюсь мірою, назвати трип-хопом? Напевно так, хоча у мене цей жанр, в першу чергу, асоціюється із більш експериментальними роботами у дусі Massive Attack та Portishead.

Важко знайти альбом, що був би настільки болючим для слухача, як остання робота Husker Du. Починаючи як хардкорний та енергійний гурт, що був ладен посунути гори - вже в 85-му музиканти поступово обрали шлях більш емоційної складної та проникливої музики. Але емоції та творча амбітність вирували не лише в їх піснях - поступово Боб Моулд і Ґрант Гарт - рушійна сила «сонрайтингу» цього гурту починають конфронтувати між собою та боротися кожен за свій власний голос у творчості. Ця боротьба, зрештою, і створила цей монументальний, надзвичайно довгий альбом довжиною у 20 треків. 11 з яких написані Моулдом, а решта 9 - Гартом. Кожен з них по своєму сяє - Моулд подарував більш напружені та жорсткіші Could You Be the One? та Ice Cold Ice, а гарт більш ліричні, барокові та мелодійні - She Floated Away, Charity, Chastity та Prudence and Hop. У висновку вийшов, до болю щирий, трохи емоційно перенасичений «альтернативний» альбом із доволі розмитими нечіткими контурами. Так це вже далеко не той рівень енергії, що був на Zen Arcade, але в той самий момент - він значно глибший та більш «дорослий» ніж усе що вони робили до цього. І щоб зрозуміти «смак» цього альбому, його варто послухати далеко не один раз - доволі вдумливо та уважно, що для багатьох стане задачею не з легких. Втім, тільки так можливо відчути його «справжній дух», «розсмакувавши» головні теми -втрата, зруйнованих мрій, та врешті решт, прощавальна епітафія гурту. Епічна робота, яка, на мій погляд є дуже недооціненою.

Хоча Portishead і не вигадали трип-хоп як такий, але вони точно зробили його таким, яким ми його зараз знаємо: трохи тривожним, трохи сумним, ну і до біса атмосферним. Гурт виник на тлі сірої британської дійсності 90-х — Бет Гіббонс і Джефф Барроу буквально познайомились на програмі для безробітних, що «покривала» для Бет її виступи в барах. Це безумовно вплинуло на стиль гурту, та зробило Dummy буквально просякнутим «нуарним духом». Їхній звабливий, але в той самий час, трохи «зловісний» саунд поєднує у собі суміш ламаних бітів із блюзовими інтонаціями та елементами джазу, який ніби як, грають десь у прокуреному барі. Однак, головними героями, тут звісно ж виступають різноманітний вокал Бет, що ніби «вмирає» у кожному треку, та діджейська технічність Барроу. Але що мені також сподобалась - так це surf рокова гітара, що поєднується зі скретчами та звучить ніби крізь марення. Коли слухав цей альбом багато років тому, якось не звертав на це увагу - дуже стильно, навіть у наш час. Та і загалом, не дивлячись на доволі солідний вік цієї роботи - не на секунду не здається, що слухаєш щось з минулого століття. Такі шедевральні речі можна порахувати на пальцях - один із моїх найулюбленіших альбомів ever, хоч я і не часто до нього повертаюсь.

The Low End Theory — другий альбом A Tribe Called Quest, став не просто поворотним моментом у хіп-хопі, а й культурним рубіконом, після якого говорити “реп — це лише музика для вулиць” стало неможливо. Якщо дебютний альбом заклав джазову основу - то ця робота пішла ще далі - глибокі басові лінії легкі джазові снейри, контрабас. Усе послуговує тому, щоб цей альбом звучав камерно та «інтимно». Ну і звісно сам флоу та ритмічні малюнки стали набагато складнішими. Навіть не поглиблюючись в тексти, його дуже приємно та цікаво слухати. Але при цьому - читати тексти все ж дуже бажано - вони тут стали більш абстрактними, філософськими, а подекуди навіть пророчими. Наприклад, гурт зміг передбачити те до чого незабаром дійде музична індустрія у своїй жадібності. Це зрештою і призведе до її стрімкого падіння через піратство на початку нульових. Назва The Low End Theory — не лише про «басовий звук». Це маніфест уваги до тих, кого не видно та не чутно - про бідні райони, про молодих темношкірих чоловіків, які виростають під гуркіт сабвуфера. Саме тому «бас» тут настільки важливий та відіграє роль своєрідної «метафора присутності» - навіть коли він приглушений, все одно залишається панівним елементом. Цей альбом, в тому числі є предтечею того, що пізніше назвуть abstract hip hop, та conscious hip hop. Та якби не цей альбом, навряд ми б отримали інших геніальних виконавців в цих піджанрах, таких як Common, чи Kendrick Lamar.

Якщо згадувати гурти, що «грались» з гаражним роком та пост панком на початку нульових, намагаючись відродити сиру енергійність першого, але в той самий момент, зберегти вишуканість та «розумність» другого - більшість назве The Strokes, LCD Soundsystem чи Arctic Monkeys. Натомість про TV on the Radio часто забувають, не дивлячись на самобутність їх дебютного альбому. Хоча цьому альбому і присутня певна «багатошаровість», здебільшого він все одно лишається доволі мінімалістичним та навіть трохи монотонним, але при цьому, ні в якому разі, не нудним. Основна його ціль - це створення гіпнотичного ефекту, занурення слухача у свого роду «естетичний транс». Це йому доволі добре вдається, і не останню роль в цьому грають, так звані «вокальні мелодії». Саме вокальні партії слугують тут основним «будівельним матеріалом» та вимальовують текстури, а усе інше ніби створено, аби їх підкреслити. І якщо згадувати якийсь інший відомий гурт, що використовував подібний підхід - на думку одразу спадають Cocteau Twins. Проте не дивлячись на схожий підхід, сама вокальна подача тут інша, та більше схожа на манеру Peter Gabriel. Так, ця робота доволі експериментальна, але водночас - вона примудряється залишатися стильною та слухається напрочуд легко - у кращих традиціях попмузики, через що, зрештою, і здобула популярність.

Parallel Lines показує, що Blondie чудово розуміли, як будувати поп музику, яка чіпляє, але при цьому, так повністю в ній і не розчинялись, зберігаючи панковий дух. Структурна чіткість, стриманий драйв, продумана простота — це той випадок, коли «хуковість» працює як інструмент виразності, а не як кліше. Майк Чепмен, продюсер альбому, допоміг гурту зібрати матеріал у щільний, фокусований набір — тут немає зайвого, і кожна пісня тримає слухача. Навіть умовно “прохідні” треки працюють на загальну динаміку, створюючи ефект цілісного, але різноманітного альбому. Звучання — чисте, але не стерильне. У вокалі Деббі Гаррі — іронічна відстороненість, яка додає пісням характеру. Альбом не перевертає уявлення про жанри - це просто гарний power pop/ поп-рок, насичений арт-панківським вайбом. Ну і звісно - диско, його елементів я також почув чимало. Він наочно демонструє, як у межах простих форм можна зробити щось унікальне - Дуже і дуже гарна робота. Між іншим, пісню Heart Of Glass більшість з вас точно чула в TikTok)

#ВидатнийАльбомЩодня Drive Like Jehu — Yank Crime (1994) Цей альбом — як фільм, який спочатку не зібрав великої аудиторії, але з часом став культовим. Yank Crime часто згадують у списках найважливіших «гітарних» релізів 90-х, але знайомі з ним далеко не всі, і дарма. Drive Like Jehu — гурт, який проіснував всього 5 років, випустив два альбоми і не мав жодних хітів. Проте їхній вплив на музику виявився значно більшим, ніж можна було очікувати. Цей альбом часто називають предтечею «емо». Але це не “емо” в тому вигляді, який ми зазвичай уявляємо сьогодні, з усіма його сценічними атрибутами і певною стилізацією. Тут емоційність — це справжній крик тривоги, внутрішня напруга і напружена драматургія, яка виливається в музичну мову. І саме для передачі цього «стану» Drive Like Jehu робили свою музику такою ламаною, агресивною, з частою зміною ритмів і мелодійних ліній. Але при цьому вона не звучить хаотично. Навпаки, кожен трек — це продумана історія з несподіваними поворотами і постійним зростанням напруги. У 1994 році, коли більшість гуртів грали гранж, Drive Like Jehu вже прокладали дорогу для пост-хардкору, матроку і скрімо — жанрів, які з’розвинулися і стали популярними значно пізніше. Yank Crime - це забута класика, яка має величезне значення для розвитку альтернативної сцени 90-х і вплинула на багато гуртів, які ми слухаємо і сьогодні. Навіть якщо ви не є поціновувачем такої «шумної»музики - все одно раджу дати цьому альбому шанс - можливо, саме він стане саме тією знахідкою, яку ви давно шукали😉

#ВидатнийАльбомЩодня Beck - Guero (2005) Наскільки багатогранним та еклектичним є альбом цього гурту Odelay (1996), настільки ж нудним і не незрозумілим є Guero. Часом складається враження, що гурт намагався на ньому повернутись до своєї первинної форми, намагаючись повторити минулу «магію» влучного поєднання хіп хоп бітів із бруднуватим альтернативним/слакер роком. На відміну від вищезгаданого Odelay, тут все пішло не по плану, і замість тонкого поєднання жанрів, що тримаються між собою завдяки виключному відчуттю мелодії - вийшла незрозуміла каша, що слугує «фоном» для більш сучасного на той час інді-року. Сьогодні я слухав цей альбом напевно що рази три, щиро дивуючись кожен раз: чому він ніяк не може «спрацювати». І певно, що причиною чому та сама «формула» не спрацювала - стало саме слідування цій самій формулі, «усвідомлене» бажання зробити «все як слід». Але при цьому, майже повністю загубити концепцію та шарм у гонитві за формою. P.S: Не дарма цей альбом виключено із нового видання «1001 albums you must hear before you die». Я б також їм пожертвував не задумуючись.

На перший погляд цей альбом може здаватись простим атмосферним соулом - він красивий, неспішний, з приємним вінтажним саундом. Але за кілька прослуховувань стає ясно — це одна із найінтимніших і найболючіших речей. Весь альбом пронизаний сумнівом, тривогою, та пошуком тепла у цьому жорстокому світі. Але при цьому в ньому багато надії - щиро та без жодного пафосу. Також не можна не відмітити який же це смачний коктейль із різних жанрів та впливів: струнні, душевний грув, трохи психоделії, трохи блюзу, трохи фанк-у. Він про пошук себе, про невпевненість, про тиху віру в людей, яка весь час тримається на волосинці. І найбільшою помилкою яка може бути - це слухати цей альбом фоном. Цей альбом абсолютно зовсім інший, і через подібний підхід - можна не зрозуміти його величі. Це той соул , що не просто потребує уваги - він буквально «пропонує тобі лопату», аби ти разом з ним почав копати в глибину себе. Неймовірно цікаве переосмислення соулу, та і загалом один із найсильніших альбомів 10-х.

Я багато чув про цей класичний альбом раніше, але якось він завжди проскакував повз, і я чомусь ніколи не мав нагоди послухати його як слід. Це не той альбом який можна слухати фоном, або використовувати в якості акомпанементу до інших побутових активностей. Адже це, в першу чергу наративна робота, що розповідає нам «епічні» історії в дусі сюрреалістичних дитячих казок. Чому епічних? Ну по-перше, кожен трек тут триває щонайменше 9 хвилин, тож історія встигає «розкачатися» та вийти на свій «емоційний пік», немов гарний фільм, що триває близько 3 годин, або навіть більше. Між іншим, помічали, що дуже багато найкращих стрічок ever, тривають саме так довго? У випадку цього альбому це також працює, та перетворює його на «кінематографічний епік». А по друге, це ж звісно сама музика. Струнні та і загалом усі оркестрові аранжування на цьому альбомі є одними з найкращих, що я коли небуть чув. Вони виконані у своєрідній нео-бароковій стилістиці та підкреслюють настрій - часом підкреслюють тривожність, а часом навпаки дарують спокій. Проте до цього є одне зауваження - часом це відбувається доволі різко, і це трохи фруструє, бо я все ж є прихільником більш мʼяких та плавних переходів. Тим паче, враховуючи тривалість - часу для цього було вдосталь. Але не дивлячись на це - альбом дуже і дуже сподобався, а після прослуховування залишилось враження, ніби подивився «Початок» Нолана вперше. Це дійсно сучасна класика фолку, яку легко можна порівняти із кращими роботами Боба Ділана.

Цьому великому гурту прийнято співати дифірамби, і я в цьому сенсі не є виключенням, адже дуже важко не полюбити музику LCD Soundsystem - гурту, що знаходиться ніби поза часом та втілює мистецтво у музиці в чистому вигляді. В їх музиці, постпанк, а точніше його похідна dance-punk звучать ніби напряму з 80-х, несучи з собою дух культурної революції, але при цьому не забуваючи про сучасні впливи інді-року та альтернативної електронної музики. Піком їх творчості, на мою думку, безумовно є Sound Of Silver, хоча кожен альбом по своєму особливий. І American Dream - не виключення. Після розпаду в 2011 році та довгої перерви LCD Soundsystem повернулися з альбомом, який відображає зміни в особистому житті Джеймса Мерфі та в культурі загалом. American Dream — це роздуми про втрати, кінець епох, зокрема у світі музики та суспільних ідеалів. Звучання альбому спирається на вищезгадані постпанк та електроніку, продовжуючи традиції гурту, але з помітною глибиною і сумом, що відображає впливи таких легенд, як Девід Боуї, Леонард Коен та Лу Рід, які пішли з життя після останнього альбому LCD, що звісно ж мало дуже великий вплив на Мерфі. Багато хто вважає, що трек Black Screen - взагалі присвячений Боуї, з яким Мерфі працював у останні роки життя музиканта. Альбом відображає сучасну епоху розчарувань — від втрати ідеалів “американської мрії” до переосмислення ролі музики в житті поколінь, що ростуть у цифрову добу. Він не є прямо «зсувом парадигми», та не народжує щось нечуване раніше, але тут є вишуканість та «претензійність» у гарному сенсі цього слова - Мерфі прекрасно розуміє свій геній, і що потрібно робити, аби ти відчув його пісні кожною клітиною свого тіла, тому і подає усе максимально помпезно, можливо навіть надто помпезно. Тим не менш, це один із небагатьох альбомів сучасності, що буквально «дихає мистецтвом» та сочиться эстетизмом, та з яким має ознайомитись кожен поважний меломан.

Якось так вийшло, що на цьому каналі є дуже багато про рок музику і дуже не часто зʼявляється щось, що присвячено хіп-хопу. Насправді на це є причини, адже гарний хіп-хоп останнім часом виходить не так часто, а найкращі альбоми жанру «прогриміли» під 90-ті. Саме тому реп альбоми і зустрічаються тут найчастіше саме в цій рубриці. Але що ж такого стало з репом, що він не настільки ж цікавий як був колись? Ну принаймні на мою думку, жанр дуже сильно спростився, і за вийнятком деяких крутих виконавців став «беззубим», одноманітним та занадто мінімалістичним. 36 Chambers якраз є яскравим прикладом того наскільки проривною могла бути хіп-хоп музика на початку 90-х. В цей час політичний та «розумний» реп, на кшталт Public Enemy якось притих. На західному узбережжі набирав популярності, породжений Dr.Dre, G-Funk, а на східному панував джаз-реп. Загалом це означало, що у тогочасному репі панував «мʼякий» та чіловий вайб, де майже не залишалося місце справжній похмурості. Натомість ця робота звучить наче «крик андеграунду» - сирий продакшн, складні та закручені рими про комікси, дух вуличного Нью-Йорку тих часів, та звісно ж - бойові мистецтва. Навіть сама назва Wu-Tang Clan відсилає нас до старих фільмів про кунг-фу, які в дитинстві обожнював лідер гурту RZA. Але, на мій погляд, основна магія тут в подачі - вона «складна», та не намагається сподобатись. Натомість, навпаки вимагає зосередженості, адже при «фоновому» слуханні - пройнятися темною атмосферою та красою, часом дивних, але цупких метафор, що посилаються до тогочасної гік-культури, буде майже неможливо. Цей альбом, навіть, чимось схожий на старі комікси. В ньому не така «вилизана» картинка, багато тексту та дивних, іронічних/само-іронічних моментів. Це, між іншим, і є для мене відповіддю, чому сучасний реп, здебільшого, є більш примітивним ніж ця робота - сучасному слухачу просто складно сприймати подібну «технічну»подачу в наші дні, бо «занадто заморочено». Навіть соулові семпли, що на той час вже не були новиною, якимось чином, примудряються тут звучати нетипово та підкреслюють напругу, що «літає» поміж лоу-фай бітів, та не відпускає до останнього треку. Альбом здобув неймовірний успіх, фактично ставши одних з перших «хардкор хіп-хоп» альбомів, та зумовивши перехід Нью-Йорського репу «на темний бік» - альбоми, що невдовзі випустять The Notorious B.I.G. (що має одну з найбільш моторошних обкладинок за всю історію) та Nas є тому підтвердженням.

Успіх цього альбому можна вважати дивом. Перед його виходом The Human League розвалився, і його покинули двоє учасників, які фактично писали усю музику. Фактично, залишилась лише назва, яку успадкував, залишений на призволяще, вокаліст Philip Oakey. З ним ще залишався Adrian Wright, але від нього взагалі не було ніякої користі, бо у гурті він навіть не був повноцінним музикантом. Цей контекст важливий, щоб зрозуміти, що перед нами альбом, що був чистим експериментом, та коли він народжувався, навіть продюсер не розумів до кінця «що це» - геніальне новаторство чи повна маячня. Мова йде про звучання сінтів та драм машини у поєднання із меланхолійно відстороненим вокалом Філла. Проте зараз, ми впевнено можем констатувати його успіх та величезне зрушення у поп музиці, яке він зробив. Адже саме цей альбом фактично створив концепцію звучання такого жанру як синті-поп. Мінімалізм, холодна естетика й чітко вивірений, майже готичний образ - усе це працювало на його популярність. Але якщо сорок років назад альбом сприймався як прорив, та нове слово в поп музиці - зараз він відчувається вже зовсім інакше. Ключова проблемою альбому є його нерівномірність. Більшість пісень не витримують конкуренції з головним хітом: вони або надто прості, або емоційно плоскі, та відверто прохідні. Вокал Philip Oakey— це ще один спірний момент. Його відстороненість, яка колись здавалася стильною, тепер іноді звучить просто порожньо. Якщо ж сказати зовсім просто - альбом не чіпляє та не залишає по собі ніяких емоцій. Він швидше слугує музейним експонатом, який демонструє нам те, яким синті-поп був у зародку. Бо якщо ми порівняємо із іншими «класичними» роботами цього жанру, наприклад Songs From the Big Chair від Tears for Fears, чи Black Celebration від Depeche Mode, які вийшли трохи пізніше - у нього не буде жодного шансу. Але попри все — Dare залишається знаковим. Він не просто започаткував хвилю британського синт-попу — він вивів електроніку на мейнстримну арену, зробивши її частиною поп-культури.

Я дуже люблю творчість цього гурт і він для мене є одним із найцікавіших гуртів, що є втіленням експериментального постпанку 80-х. Після доволі сильних попередніх двох альбомів, на Porcupine гурт по максимально спрямував в себе у готичний бік, та представив ледь не найскладніший та найтемніший матеріал, що колись робив. Навіть не дивлячись, що у той час гурт ледь не розвалювався, їм вдалося зібрати до купи багатошарові звукові конструкції з купою дрібних деталей. Особливо, мені в ньому подобається як «готичний дискомфорт», що огортає пісні, які структурно є звичайними поп-треками. Але за рахунок пронизливих гітар, та щільного звуку - вони перетворюються на щось тривожне та трохи моторошне. Якщо ж слухати альбом дуже уважно та намагатися розібратися в усіх наявних звукових особливостях (особливо в Gods Will Be Gods), то може навіть стати трохи погано від запаморочення голови. Чи був це продуманий сонрайтинг, чи навпаки чистий хаотичний експеримент, я не знаю, але головне, що завдяки ньому ми отримали один із найтехнічніших та найвигадливіших класичних постпанк релізів. Про цей альбом важко сказати щось погане, адже він майже не має слабих сторін і якби не моя любов до вишуканих «мрійливих» пасажів на Ocean Rain, саме Porcupine був би моїм найулюбленішим.

Madonna яка мені справді сильно подобається це звісно ж альбом Like a Prayer (1989). Після нього я лише чув від неї різне сміття, яке вона наробила у нульові, коли прагнули наздогнати свою минулу славу. Щодо цього альбому 90-х - він пройшов повз мене, хоча пісню Ray Of Light я звісно що чув безліч раз. Сказати що після детального прослуховування цього альбому я отримав якесь велике «відкриття»? Та ні. Не дивлячись на те, що він часто подається як «відродження» та найбільш виважений та «зрілий», він мені здався просто «нормальним». На ньому, «загартована» материнством Мадонна, спокійно та без «галасу» виконує пісні із вайбом, популярного на той час, трип-хопу у стилі Massive Attack. Також, не без впливу продюсера Вільяма Орбіта тут доволі відчутний вплив техно музики. В цілому, це все за що можна похвалити альбом. Можливо для творчості Madonna він і став якимось особистим проривом, але для світу популярної музики в цілому, він не сказав нічого. Мало того, враховуючи які шикарні трип-хопові речі вже подарувала на той час Бристольська сцена - цей реліз є нічим іншим як кон'юнктурою, що намагається мімікрувати під «трип-хоповий арт поп». Єдиним дивним треком тут може здатися Shanti/Ashtangi, але якщо ви чули до цього сольні роботи Орбіта - ви зрозумієте звідки в нього ростуть ноги. З усім тим, «лаяти» альбом також особливо немає за що. В рамках мейнстримної попмузики, що не претендує на якісь відкриття - це доволі гарний альбом під який можна із задоволенням розслабитись теплого літнього вечора.

Rush це один із тих гуртів, який завжди критикували за претензійність. Дуже складні та незрозумілі для широкого загалу конструкції та надмірно розумні тексти. Звісно вони мали свого слухача, але читати розбір їх пісень музичними теоретиками було значно цікавіше ніж їх слухати. Rush це розуміли також і почали шукати баланс і знайшли його аж на цьому восьмому альбомі. Він став їх найбільшим комерційним альбомом, що отримав платиновий статус. Він став значно простіше, структури пісень наблизились до поп формату, а «хардрокові кути» згладились. Особливо в цьому сенсі вирізняється трек Limelight. Він мелодійний, сповнений легкості та теплого літнього вайбу - справжній поп хіт 80-х, але який не позбавлений характерної для гурту віртуозності. Трек Witch Hunt, на мою думку, є піковим на альбомі та найкраще демонструє те як гурт вміє будувати багатошарові синтезаторні аранжування не втрачаючи чіпляючу частину. На той момент можливо у когось ще і залишалися суперечки чи вірний шлях обрали Rush, але з плином часу стало очевидним, що так - абсолютно вірний. Вони таким чином не тільки збільшили свою популярність, залишаючись вірними своїй творчості, а і підняли рівень зацікавленості складною та прогресивною музикою серед своїх нових слухачів.

Якщо і є на світі альбом, який можна було описати єдиним слово "краса" то Grace від Jeff Buckley буде саме цим альбомом. Головною його особливістю є вокал Джефа - піднесений, тендітний та чутливий. Мені навіть важко порівняти його з кимось, в тому сенсі, що гарних співаків існує багато, але настільки делікатного виконання та відданості годі й шукати. Усі інші мелодійні елементи фактично будуються навколо вокалу. "Текстурні" струнні аранжування, час від часу, зустрічаються з "джангловою" гітарою та поступово нарощують напругу, розгортаючись у яскраві "емоційні піки", що підносять виконання Джефа до якогось "небесного" рівня, даруючи нам одні з найзахопливіших вокальних перфомансів ever. Окрім цього, в музиці також вгадується вплив джазу, та блюз-року у дусі Led Zeppelin. Можливо таке звучання і не робило гурт "сучасним прикладом альтернативного року" з огляду на те, яка музика була на піку в ті роки, але час все розставив на свої місця. Зараз Grace є одним з найвпливовіших альбомів, що є взірцем того наскільки злагоджено він звучить - тут немає жодного зайвого моменту та кожна мелодія спрямована на "кристалізацію" емоції. Ну і на цьому альбомі напевно, що найкращий кавер на легендарну Hallelujah Леонарда Коена.

Pulp далеко не одразу прийшли до бритпоп звучання. Спочатку вони грали доволі нішевий психоделічний постпанк на альбомах It (1983) та Freaks (1987), а потім, характерний для Madchester сцени, електронний та сінтовий Separations (1992). З погляду музики, цікавих елементів та мелодики, ці альбоми є, та напевно що залишаться, для мене найулюбленішими у Pulp. Їх завжди приємно переслухувати, вони атмосферні, але чому вони "не злетіли" у свій час - здогадатися не складно. Не дивлячись на доволі автентичну музику, вони все одно губилися на тлі більш яскравих Public Image Ltd., або Gang Of Four. І тільки в 1992-у році вони наблизилися до бритпопу на His 'n' Hers, хоча в ньому все ще було доволі багато референсів до готичного синті-попу та нью-вейву. Тут з'явилося більше хуків та і структурно воно стало більше походити на попрок. Натомість Different Class вже кардинально відрізнявся від усього перерахованого. З нього пішло ледь не усе, що надавало звучанню Pulp особливості. Він став набагато простішим та вже цілковито перейшов до попрок пісень, але доволі гарних та винахідливих попрок пісень. Кожен трек не навантажує складними конструкціями, а натомість підбирає прості елементи, які просто працюють - ціпки гітарні ритми, що часом підкреслюються "веселими" сінтами, та трохи бруднуватими, "гаражними" соло. Разом з тим змінився і настрій - від альбому тепер віє теплом, та якимось літнім легким вайбом. А вокал Jarvis Cocker став ще більш пристрасним, майже "вампірським". Всі це елементи гарантували альбому комерційний успіх, бо тепер він став зрозумілішим та ближчим до слухача. Але насправді, його основна ідея полягала не скільки у звучанні, скільки в темах та сенсах яки тут підіймаються. Вже з назви зрозуміло, що в першу чергу, це соціалістичні ідеї та питання класової нерівності. Але самі по собі, вони не були б чимось новим, якби не були подані у вигляді трагічно-романтичних пісень де в якості яскравого образу, в тому числі виступає секс. А вищезгаданий "веселий мотив" та очевидна іронія в деяких піснях - робить його лірично ще цікавішим. Мені дійсно було цікаво читати тексти про те як багата дівчинка ніколи не зможе зрозуміти звичайного лузера, що, на його думку, цікавий їй лише як "атракціон", або про шпигуна, який провадить підривну діяльність, сплячи з дружинами істеблішменту. Проте читати, було для мене все ж трохи цікавіше ніж слухати. Альбом майже ніколи не сходить з наміченої тропи, та не дивує бодай якимось "цікавинками" - він дуже рівний і через це навіть трохи монотонний. Але не дивлячись на те, що цей альбом не є моїм улюбленим у Pulp та й у бритпопі загалом, варто визнати його сильну концепцію, що стане рушійною силою бритпоп сцени. Адже роблячи альбом зрозумілішим та простішим для ширшого кола слухачів - Jarvis спромагався достукатись до кожного аби донести свої сенси до якомога більшого кола слухачів, але при цьому не скотився у відверту кон'юнктуру, а знайшов свій автентичний стиль. Чи це не є справжнє мистецтво?

Clandestino — це перший сольний альбом Manu Chao після участі у ска-панк/даб гурті Mano Negra. Перед тим як ознайомитись з Manu Chao, я ознайомився з попереднім проєктом і залишився задоволеним. Поки я послухав лише альбом Casa Babylon (1994), і він вразив мене своєю еклектикою - тут ви зможете знайти не тільки вищезгадані ска-панк та даб, але також регі та хіп-хоп, що поєднуються у психоделічний коктейлі із впливами якихось трайбл мотивів. І коли я перейшов до цієї дебютної сольної роботи, то здивувався скільки пісень я насправді вже чув з цього альбому раніше (наприклад, Bongo Bong), але ніколи не звертав уваги на виконавця. Загалом, альбом мені сподобався, хоча і не подарував вау-ефекту. Музично він дуже легкий, чіловий та сповнений латиноамериканськими мотивами - з гітарою, трубами, перкусією та записаними звуками міста. Регі, ска, сальса — все змішано дуже природно, ритми розгойдують, а вокал Чао все це гарно об'єднує. Але самі мотиви тут доволі репертативні й часто повторюються в різних треках. І якщо в рамках одного треку - це може працювати, створюючи "медитативний транс", то в рамках альбому - чим далі, тим більше наганяє нудьги. На ньому підіймаються різні проблеми імміграції (переважно нелегальної), й не зважаючи на те, що для виконавця багато питань були доволі особистими та важкими - пісні, все-одно, подаються у легкій, розслабленій та ненав’язливій манері, наче сидиш ввечері з друзями, і кожен розповідає якусь свою історію з минулого. Bongo Bong, Je Ne T’Aime Plus, Welcome To Tijuana — кожна з цих пісень розповідає історії розлуки, туги й розгубленості, але завдяки "легким аранжуванням" вони сприймаються зовсім іншими — світлішими й теплішими. У цьому альбомі Чао співає переважно іспанською, але трапляється французька, португальська й англійська — завдяки чому історії набувають іншого колориту й відчуваються, що вони про кожен куточок світу. Це дуже атмосферний запис, який приємно ввімкнути ввечері, поки розслабляєшся, розмірковуєш про життя, а музика ненав’язливо створює правильний настрій. Ну ще він трохи допоміг мені відволіктися від обстрілів сьогоднішньої ночі та "розвантажити голову", за що йому красно дякую.

Якщо колись і був альбом, який узяв панк, розібрав його до останнього гвинтика й зібрав наново в досі нечувану гіпнотичну та похмуру конструкцію — це Metal Box. На своєму дебютному альбомі, що вже був сповнений експериментів, John Lydon ще притримувався більш канонічного панк звучання, яке прийшло разом з ним з Sex Pistols. Натомість у своєму другому альбомі, він пішов у повний "відрив": звучання стало максимально незручним, психоделічним та дисонансним, додалися електронні краутрокові текстури, ритм став холодним та відстороненим. Тут немає "куплетно-приспівної зручності", лірика абстрактна та схиблена, і єдиним, що хоч трохи "вгамовує" увесь цей потік підсвідомості є теплі басові лінії. Навіть якщо ми подивимося на інший постпанк, що почав зародження приблизно у той самий час - Television, Magazine, Wire, врешті-решт Joy Division, то побачимо наскільки виразно від них усіх вирізняється Public Image Ltd. Якщо всі перераховані гурти та їх ранішні роботи були просто “ще одним після панковим експериментом”, Metal Box пішов значно далі, та став пращуром усього похмурого, рваного і мінімалістично-психотичного, що ми потім почуємо в нойзових речах від Sonic Youth, гранж сцені, та й у значно більш пізньому - гараж рок/постпанк ревайвл (The Strokes, Yeah Yeah Yeahs).

Якщо ви не з першого разу впізнаєте вступні акорди Holidays In The Sun, та її риф, то ви швидше за все не є панком в класичному розумінні цього слова. І це добре, бо це означає, що з вашим смаком не все так погано і він не зіпсований одним з найбільш стереотипних та інфантильним панк-альбомом всіх часів. Не зрозумійте мене невірно, я визнаю його вплив і розумію чому він важливий. Про це було сказано та написано так багато, що я не буду витрачати ваш час на перечитування очевидних речей, які всі вже чули мільйон разів. Однак, співати хвалебні оди, приписуючи цій роботі абсолютно невластиві для неї якості, я не хочу. Перш за все, музично він не був чимось революційним, ті самі Clash в той самий час також робили панк, як протест «інтелектуальній, богемній» музиці, що забула про реальні проблеми сьогодення та ніяк не резонувала із тогочасною молоддю, якій було зовсім не солодко. Вони спрощували форму, малий сирий продакшн, а вокальні партії були емоційні та артистичні. Проте коли я кажу про "спрощену" форму - я не маю на увазі "примітивність". Їх композиції все ще мали в собі складні, за мірками класичного розуміння панку, мелодії, та виразні цікаві ритмічні малюнки. В якості ще одного зразка можна згадати Raw Power (1973) від Iggy and The Stooges, що з легкістю можна назвати панк альбомом, який вже мав в собі всі елементи, які ми можемо почути на Never Mind the Bollocks... А якщо подивитися на США - то Ramones в 77-му випустили свій 3-й та найкращий альбом - Rocket To russia (яка ж прекрасна назва). Але саме примітивний, до банальний та кітчевий Never Mind the Bollocks... асоціюють з панком в першу чергу. І секрет дуже простий - дуже контроверсійна (на той час) і пряма лірика, яка не потребувала багато зусиль для інтерпретації, сильно резонувала з тогочасними NPC, які просто ненавиділи Sex Pistols. Гостроти цьому додавав експресивний вокал (найкраще та найцікавіше що є на цьому альбомі) та вигляд Джоні Роттена. Ну ось в принципі й все...це справді все, що зробило цей альбом "легендарним". "Антикапіталістичний протест" настільки гарно продавався, що за іронією долі, гурт фактично сам став втіленням та частиною тої машини проти якої так гучно протестував. Разом з розвалом Sex Pistols, вмер і панк як такий. Звісно, ідеї протесту, контроверсійності та провокативності живі й понині, проте в тому еквілібристичному вигляді, яким його представили та популяризували Sex Pistols, він живий хіба що як мем. Саме тому, цей альбом не проходить перевірку часом та має цінність виключно як музейний експонат - його неймовірно нудно слухати, хоча якщо звертати увагу на тексти - то принаймні стає смішно. На мою думку, сприймати позитивно цей альбом зараз, можуть хіба що люди у яких дуже обмежений музичний смак стосовно рок-музики, і які нічого не розуміють у майбутніх ітераціях панку - для них це вже «не тру».

Що ж, писати про Metallica можна багато, особливо якщо хочеться охопити усі аспекти їх творчості до цього відомого "чорного альбому". До нього гурт вже встиг отримати культовий статус та вважався одним з найуспішніших метал гуртів. Щодо треш металу, то Metallica справді були новаторами та завдяки своїм першим 3 альбомам додали в нього складність та епічність. Усі ці багатошарові вивірені аранжування які при цьому не втрачали у важкості та драйві вирізняли Metallica серед усіх інших треш метал гуртів та зрештою абсолютно заслуговано підняли їх на "металічний олімп". Натомість ...And Justice for All (1988) вже був настільки замороченим, ламаним та технічним, що частково вже торкався прогресів металу. Хоча цей альбом і був сприйнятий здебільшого доволі тепло, дуже багато людей його просто не зрозуміло та пройшли повз. Тому гурт, який ось-ось забрався на верхівку ризикував доволі швидко з неї злетіти та посісти місце "нішевого" гурту, як це відбулось з іншими гуртами "великої четвірки" треш металу. І хоча ніша ця була доволі великою, Metallica такий розклад не влаштовував і вони почали шукати як цього запобігти. Зрештою, так і з'явився знаменитий "Чорний Альбом", що не просто втримав гурт на п'єдесталі, а запустив їх кар'єру у стратосферу. Досягнуто це було тим, що гурт вирішив остаточно відкинути усі натяки на екстремальність яка була у них на початку карʼєри та почали орієнтуватись на більш популярний формат. Пісні стали хуковішими, а вокал Хетфілда «мʼякішим». Разом з тим спростилася структура та ритм. Ритмічно - це вже були здебільшого поп пісні у дусі якогось Бон Джові, але з нижчими гітарами. Остаточною крапкою стала акустична балада Nothing Else Matters, що була просто приречена на успіх. З усього вищенаписаного, можна зробити висновок, ніби я вважаю альбом поганим. Але насправді це не так. Він дійсно не є моїм улюбленим, адже якщо я захочу послухати «рок гімни», то наряд це буде Metallica. Для мене це гурт перших 4-х альбомів де дебютний є найулюбленішим (так, я знаю що він майже повністю складається з каверів). Але сказати, що гурт вчинив помилку почавши робити таку музику, я не можу. Технічно це бездоганний альбом, він ідеально структурований, де кожен елемент просто працює та бʼє в «яблучко». Він вміло грається з настроєм, витримуючи темп між піснями, а кожна фраза «розкачує» композицію та постійно тримає вашу увагу. Що казати, якщо він «вривається» ледь з не найкращого опенеру у світі - Enter Sandman, та завершується ціпким гітарним рифом в The Struggle Within. Окрім цього, його просто неймовірно приємно переслухувати, не тому, що він відкриває кожен раз щось нове, а тому, що кожен раз він дарує захопливий «вау ефект». Він як перші «Месники» чи «Назад у Майбутнє» - просто знає як правильно маніпулювати почуттям радості. Ви можете не бути гіком чи фанатом коміксів, але ці фільми все одно «спіймають вас на гачок». Так само і з «чорним альбомом»: неважливо любите ви метал чи ні, але відчуття «атракціону» вам гарантоване. І насправді не одні Metallica мають такий альбом. Те саме можна сказати про Vol. 3: The Subliminal Verses від Slipknot, Come Clarity від In Flames чи Sempiternal від Bring Me The Horizon. Але мінусом є те, що після цього «зсуву» Metallica фактично перестали випускати справді гарні альбоми й кожна наступна їх робота буде ставати тільки гірше і гірше…

Існує зовсім небагато альбомів, які змушують тебе у собі розчинитися. Later Guided Melodies є одним з них. З самого початку, він «забирає» вас своїми ефемерними ледь вловними мелодіями, та гіпнотичними повільними ритмами. Якщо намагатися виявити його жанр, то часто його приписують до так званої хвилі Space Rock Revival, що здебільшого покладається на психоделічні ефекти, що змішується з фузовими гітарами, розмитим нечітким вокалом а-ля дрім-поп, та подаються у вельми мінімалістичній манері. Завдяки цьому і створюється цей трансоподібний ефект, що відправляє вас дрифтувати «космосом власних мрій та думок», та повністю віддатися потоку цієї етерної тендітної музики. Такий ефект споріднює її з шугейзом, з тою різницею, що друге це все ж більш експериментальна та «брудна» музика в яку важче зануритись непідготовленим слухачам. Дебютник Spiritualized навпаки ж доволі легкий для сприйняття та зайде більшості пересічних слухачів. Достатньо просто лягти на траву у теплий літній вечір та розчинитися у чистому зоряному небі.

Цей альбом справді культовий. У час коли він вийшов, він звучав дуже автентично. Це було вміло поєднання брейк-бітових бітів та семплів класичного R&B та соулу, що для знавців хіп-хопу вже давно асоціюється з фірмовим звучанням східного узбережжя. Проте попри культовість, зараз він місцями звучить нуднувато, бо на мою думку йому трохи бракує технічності у виконанні. Цей альбом в першу чергу був розрахований на комерційний успіх, тому пішов у бік спрощення на відміну від дебютника Blunted on Reality (1994). І будьмо чесними, зараз цей альбом слухається поціновувачами здебільшого як інтерлюдія до геніального альбому Lauryn Hill - The Miseducation of Lauryn Hill (1998). Саме Lauryn була серцем Fugees та здебільшого завдяки їй The Score має усі ці лаври. Голос та подача Lauryn тут просто шикарні, слухаючи цей альбом вперше я спіймав себе на думці, що увесь час прослуховування я чекав на її партії й радів коли вони починались. З приводу текстів - він доволі різнобарвний, але як і личить хіп-хопу східного узбережжя тих часів - має свою «фірмову агресію» що вміло переплітається з іронією та сильними соціальними висловлюваннями. Цей альбом дійсно варто послухати для більш цільної картини тогочасної реп музики, але якщо ви хочете одразу перейти до охуєнного, вище вже написаний альбом Lauryn Hill.

В цій рубриці ми вже знайомились з більш джазовим альбомом Beastie Boys - Ill Communication (1994). Сьогодні ж перед нами нехай й не мій улюблений їх альбом, але однозначно їх магнум опус. Саме він відокремив більш зрозумілий та хуковий дебютник від подальшої експериментальної творчості. Paul's Boutique примітний в першу чергу видатною роботою з семплами абсолютно різних речей. Це були й класичні соул та фанк, шматочки з різних фільмів, а також треки інших реп зірок, на кшталт Public Enemy. Все воно звучить дуже незвично та дивно. Навіть стандартна для хіп-хопу річ як «біт», тут не є такою вже очевидною. Проте вони все одно якось спромоглися навалити під все це свій качовий та технічний флоу. Це класика, що стала прикладом для експериментального хіп-хопу, яка й досі надихає безліч топових виконавців. З останніх прикладів можу навести торішній альбом No Hands від Joey Valence & Brae.

Це один з класичних кантрі альбомів минулого, який для багатьох буде занадто мінімалістичний. На відміну від більш сучасного, скажемо інді чи альт кантрі, тут не буде різноманіття інструментальних партій, складних абстрактних філософських тем та якоїсь експериментальної глибини. Він покладається на традиції класичної американської фолкмузики та має за ціль розповісти вам душевні історії, під невигадливі акустичні мелодії. В історіях зрештою і полягає його сила. Здебільшого це кавери на інших кантрі виконавців, або традиційні фолкпісні які є або оповідями про розбійників, або присвячені буденним проблемам. А зворушливий вокал Марті тільки додає їм імерсивності. Якщо ви любити кіно, то точно згадаєте сцену з фільму «Мерзенна вісімка», коли Дейзі співала піратську баладу граючи на гітарі. Так ось увесь цей альбом справляє таке саме враження. Звісно, в наш час його напевно що можна вважати «застарілим» та далеко не всім він через це сподобається, але ознайомитися з цією класикою точно варто кожному хто цікавиться сучасною музикою та хоче розуміти її історію.

Суф’ян Стівенс у своєму альбомі Illinois перетворює пейзажі Середнього Заходу Америки на строкату мозаїку людських історій, де величне сусідить із буденним, а трагедія переплітається з піднесеним. Продовжуючи ідею альбому Michigan (2003), Стівенс занурюється в камерний фолк, але з таким розмахом, що Illinois виходить далеко за межі простої музичної розповіді. Це альбом про дух Америки - її мрії, розчарування й тихі драми, що ховаються за фасадами провінційних містечок. Музично Illinois - це пишна барокова подорож, де дзвінкий вокал Стівенса, підкріплений хором Illinoisemaker, струнним квартетом, духовими й десятками інших інструментів, на яких він грає сам Стівенс, створюють багатошарову звукову палітру. Відкриваюча The Black Hawk War, or, How to Demolish an Entire Civilization and Still Feel Good About Yourself in the Morning - це оркестрова увертюра, що наче запрошує до Іллінойсу, виділяється помпезною, але злегка тривожною інтонацією. Довжелезні назви пісень, сповнені іронії й поетичності, задають тон альбому, який балансує між театральністю й щирістю. У центрі Illinois - історії звичайних людей, розказані з такою теплотою й увагою до деталей, що саме це робить альбом “фолковим” у найглибшому сенсі. Хоча музично він далекий від кострубатої простоти традиційного фолку, Стівенс зберігає його дух: єдність у розповідях про людські долі. Casimir Pulaski Day розриває серце ніжною розповіддю про втрату під акомпанемент банджо, а Decatur, or, Round of Applause for Your Stepmother! змушує усміхатися й пританцьовувати. Навіть моторошна John Wayne Gacy, Jr., що присвячена серійному вбивці, вражає своєю літературною глибиною, розкриваючи не лише жах, а й людські слабкості. Illinois - це не просто альбом, а літературний і музичний епос, що вимагає терпіння. 21 трек - від коротких інструментальних замальовок до масштабних композицій на кшталт Chicago - гімну американській мрії про втечу від себе, яка пульсує енергією хору, що співає "All things go!”, обіцяючи звільнення.

Дебютний та перший у, так званій, трилогії «Songs…». Альбом що став взірцем мінімалістичної естетики. У його піснях - майже нічого, окрім голосу та гітари Коена, що змушує зосередитися на грі слів та його «гірко-солодкій» подачі. Співи Леонарда просякнуті тривожністю та меланхолією, а мінорна гітара тільки додає смутку. Це зовсім не той альбом який слухаєш «через музику», бо в цьому сенсі він є занадто стриманим. Головна його сила це звісно ж вірші Коена. В них ви знайдете образи розбитого серця, самотності, та купу релігійного символізму. Звісно, що найбільш «тріумфальним» серед трилогії є Songs Of Love and Hate, але саме дебютний альбом вважається найвпливовішим. Їм здебільшого надихались, та на нього орієнтувались такі зірки як Ренді Ньюман та Джеф Баклі. Ньюман навіть пародіював трек Suzanne, який також перероблювали R.E.M., а величний готичний гурт - Sisters Of Mercy назвалися так на честь 5-го треку цього альбому.

Усім любителям психоделічної музики минулого та сьогодення імʼя Капітана Біфгарта давно знайоме. Але для тих хто тільки відкриває для себе цей «досі невідомий світ» - цей дебютний альбом стане унікальний містком між доступною мелодійністю та сміливими експериментами, які згодом стануть візитівкою гурту. На відміну від радикального хаосу їхнього культового Trout Mask Replica (1969), цей альбом зберігає відносну стриманість, балансуючи на межі між традиційною структурою та психоделічними пошуками. Саме в цій напрузі між контролем і свободою криється його магія. Фундамент Safe As Milk - це блюз та R&B, щедро приправлені психоделією та фолковими мотивами, а хрипкий вокал Капітана Біфгарта що коливається між блюзовою глибиною та «сюрреалістичною дивакуватістю» надає пісням особливого шарму, коли не до кінця розумієш «якого біса тут взагалі відбувається». Значну роль в цьому поєднанні відіграє й слайд-гітара, що створює міцний зв’язок з блюзовим корінням, але водночас натякає на щось нове й незвичайне. Загалом альбом є дуже різноманітним : від дитячої простоти Yellow Brick Road до саркастичного Dropout Boogie, від соулової ніжності I’m Glad до психоделічної симфонії Autumn’s Child. Особливо виділяється Electricity- трек, з химерними ритмами, що вже говорить нам чого варто очікувати від майбутньої творчості гурту. Safe As Milk звучить сиро, але водночас продумано. Це альбом, який намагається бути частиною музичної сцени 60-х, але вже несе в собі зерна «бунтарства», які проростуть у наступних роботах Біфгарта. Як я вже казав, він доступний, але при цьому не поступається унікальністю, пропонуючи слухачеві зануритися в світ, де блюз та сюрреалізм зливаються в єдине ціле.

#ВидатнийАльбомЩодня Simon & Garfunkel - Bookends (1968) Це все ще не Sounds Of Silence, але все ще дуже крутий класичний фолковий альбом в якому відчувається якась студентська романтика, що є універсальною напевно, що для будь-якого часу. Не дарма саме Simon & Garfunkel звучать у саундтреку оскароносного «Випускника» Майкла Ніколса. Певно, що режисер також відчував в них цей самий вайб. Та у кожного та кожну з вас хто послухає альбом зараз також обовʼязково просочиться цей бунтівний дух юнацької романтики. Музично його можна розділити на дві частини, а якщо слухати на платівці, то вона вже це зробить за вас. Адже саме на першій стороні можна почути усі меланхолійні, тендітні, а часом навіть трохи «темні» треки, що більш епічні та «оркестрові» за розмахом, та що закінчуються наче резюмуючою репризою. В той час як на другій (починаючи з Fakin’ It) зібрані більш веселі та оптимістичні речі. Серед яких всім відомі хіти Mrs.Robinson та A Hazy Shade Of Winter. Альбом відмінно передає настрій та уособлює собою трохи наївну, оптимістичну та пристрасну природу молодості, коли увесь світ перевертається у твоїй голові «з ніг на голову».

Якби мене попросили назвати найбільш характерних представників олдскульного рок звучання, то першим я б напевно, безперечно, назвав Джека Вайта, ну а другими б були The Black Keys. Увесь час до цього альбому вони намагалися знайти щось нове, бо у стилістиці блюз року, вони здається сказали все що хотіли та могли ще на Rubber Factory (2004). Але після трохи дивного психоделічного Attack & Release (2008), вони все ж повернулись до свого фірмового гаражного звучання з впізнаваними блюзовими мелодіями. Альбом Brothers став втіленням цього повернення та по суті не сильно виділяється чимось новаторським на фоні їх попередньої творчості. Напевно єдиним елементом, що дійсно дивує, так це доволі високі вокальні партії. Але ж цей альбом вважають видатним не просто так, правда? Нууу, тут важко сказати, для когось він є найбільш "безпечним" альбомом цього гурту(і це так), та за це його відповідно не люблять. А для когось - це квінтесенція їх творчості де втілено все найкраще що міг колись продемонструвати гурт (і це також так). Якщо говорити особисто про мене, то у порівняні з вищезгаданим Rubber Factory цей альбом, не дивлячись на вторинність, виглядає більш виграшно. Відчувається в ньому майстерність, та впевненість з якою гурт до нього підійшов. Усі музичні малюнки тут максимально яскраві, а партії на The Only One та Howlin' For You раз і назавжди врізаються в пам'ять. Ба більше, альбом просто здоровезний та нараховує цілих 15 треків в якому немає жодного філера, ніби слухаєш компіляцію їх кращих речей. Він як стейк, готуючи який, нарешті вдалося отримати ідеальну просмажку, це напевно і робить альбом видатним.

Цей альбом вийшов після доволі непоганого пост-панк/нью-вейв періоду XTC. І саме в цьому завжди й була проблема цього гурту: вони просто були «непогані», але чогось видатного зробити так і не змогли. Той самий Black Sea (1980) - це дуже гарний альбом із цікавими та веселими поп-рок аранжуваннями, які приємно слухати, але коли в той самий час існували інші гурти, що просто перевертали музичну індустрію своїми роботами, робити «дуже гарну музику» було недостатньо. Сам гурт, принаймні його фронтмен Енді Партрідж, здається, цього не дуже розумів. Борючись із залежністю від валіуму з 1981 року та зловивши панічну атаку у 1982-му, він перетворив XTC на студійний гурт і, напевно, не дуже прагнув «успішного успіху». Проте продюсер Тодд Рандгрен розумів це дуже й дуже добре. В інтернеті можна знайти чимало суперечок щодо впливу продюсера на успіх Skylarking, але те, що саме він перетворив набір ідей на чітку концепцію та вибудував наратив цього альбому - це просто факт. Музично Skylarking став найвишуканішим альбомом гурту. Він набув легкої пасторальної атмосфери, підкресленої чудовими струнними та, часом психоделічними, клавішними партіями. Мелодії з купою дрібних деталей ніжно огортають з самого першого треку, який починається зі «співу пташок», що потім майстерно вплітаються в композицію. І далі на нас чекає ще 14 ідеально впорядкованих треків, що з кожною наступною піснею все глибше й глибше занурюють у ніби «заміську подорож» своїми медитативними ритмами. Саме завдяки бездоганній синергії пісень цей альбом, напевно, і вважають геніальним.А якщо ви фанат психоделічного періоду The Beatles та The Beach Boys, але з якоїсь причини пропустили цю річ - це неодмінно варто виправити.

Альбом, який є одним із найвпливовіших в історії сучасної музики. На ньому гурт відійшов від звичних легких поппісень про серфінг та пляжі й почав більше звертатися до тем внутрішніх переживань, надаючи пісням більшої емоційної та інтелектуальної глибини. Це також один із перших альбомів в історії попмузики, який можна розглядати як цілісний твір, що об'єднує пісні спільною концепцією. А звучить він і досі як справжня насолода. У той час Браян Вілсон почав використовувати незвичні звуки та робити композиції багатошаровими, показуючи, що попмузика теж може мати глибину, бути складною та інтелектуальною. Якщо ви послухаєте ці пісні уважно, а потім звернетеся до сучасного арт-попу чи чембер-фолку, то почуєте безліч мелодійних рішень саме з цього альбому. Є навіть думка, що Pet Sounds надихнув The Beatles на створення легендарного Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band. Звісно, сьогодні він уже не вразить так, як колись, адже, як і Бітли, він залишив слід, який ми чуємо нескінченну кількість разів. Але тільки уявіть: ви в 60-х, купуєте платівку попгурту, який грав веселий і легкий рок-н-рол, а ще минулого року співав вам Papa-Oom-Mow-Mow. Ви вмикаєте її, і перше, що чуєте - легендарну Wouldn't It Be Nice, яка начебто натякає на те, що гурт робив раніше, але водночас звучить зовсім інакше, так, як ви ще ніколи не чули.

Після скромного дебюту Von (1997), який розійшовся мізерним тиражем, та звучав як суміш Smashing Pumpkins та My Bloody Valentine, Sigur Rós вирішили радикально змінити підхід та створили 70-хвилинний опус, що поєднує ембієнт, класичні аранжування та рокові елементи. Ágætis byrjun побудований на принципі масштабності, де звук народжується від динамічного контрасту. Найкраще це демонструє вже перший 10-и хвилинний трек Svefn-g-englar - занурення в підводний світ з ехом сонарів, органном та фальцетом Йонсі Біргіссона. Аранжування тільки додають симфонічного розмаху - струнні, духові, флейти та піаніно створюють багатошарові текстури, що нагадують "мінімалістичну класику", але з роковим впливом. Емоційно альбом викликає відчуття катарсису, суміші меланхолії й піднесення. Це більше “досвід” - суцільна подорож, яка або захоплює, або дратує своєю монотонністю. Звісно - зараз це вже "просто класика" пост-року, яка і досі звучить впізнавано й велично, але й водночас це не найлегший альбом для пересічного слухача, тому для більшості він буде сприйматися швидше як документ епохи. Культурний ефект Ágætis byrjun колосальний. Цей альбом фактично вивів пост-рок за межі вузької сцени й показав, що атмосферна, інструментально складна музика може працювати для великої аудиторії. Саме завдяки цій роботі, Sigur Rós стали джерелом натхнення для десятки гуртів нульових, а їхні треки почали з’являтися в кіно та рекламі.

На початку нульових, коли в рок-музиці панував ню-метал, почала зароджуватися хвиля, що зверталася за натхненням до минулого, а саме до гаражного року 60-х, щоб передати його сирий та абразивний дух із вишуканістю сучасного інді, глем-року та постпанку. Так, зусиллями таких гуртів, як The White Stripes та The Strokes, народився Garage Rock Revival. Натомість Arctic Monkeys зі своїм дебютним альбомом з'явилися, коли ця хвиля досягла піку, на який вони успішно "залізли" і згодом досягли приголомшливого успіху, випустивши альбом AM у 2013 році. Проте цей альбом є звичайним сентиментальним інді-роком, який був нескінченно далеким від шикарного та автентичного дебютника. Такого матеріалу, як на дебютній роботі, ми від них не почуємо більше ніколи. На мою думку, більше й не треба, бо на ньому 19-річний Алекс Тернер разом зі своїми близькими друзями, здається, створив квінтесенцію подібної музики. На Whatever People Say I Am, That's What I'm Not ви не почуєте технічних відкриттів чи якогось "нового погляду" на гаражний рок, головна сила цього альбому зовсім не в цьому. У кращих традиціях панку музиканти без досвіду створюють просту, сиру та щиру гітарну музику, під яку Тернер, не цураючись свого акценту, передає свій досвід роботи в пабі та розповідає історії "простих людей", із якими він стикався щодня. Обкладинка найкращим чином ілюструє цю ідею, адже на ній, очевидно, зображений один із п'яних "героїв" пісень Алекса. Ще однією виразною рисою є тексти та їхня подача. Текстів у піснях справді багато, і вони подаються майже суцільним потоком, ніби ти дійсно слухаєш п'яні розмови за сусіднім столиком. Приспіви, якщо вони є, дуже короткі. Водночас, попри простоту, тексти не позбавлені поетичної вишуканості та чимось нагадують за настроєм п'єси Подерв'янського (я, напевно, перша людина, яка зробила таке дивне порівняння). Композиції, хоч і прості, мають дуже хукові рифи та моментально запам'ятовуються. Коли все перераховане поєднується в єдине ціле, то що це, як не геніальна робота, якій неможливо знайти аналогів, бо вона "вийшла такою, якою вийшла"? Навіть сам гурт ніколи більше не робив спроб повторити подібне, бо, певно, розумів, що створити "саме такий унікальний, неповторний та охуєнно веселий" альбом вони вже ніколи не зможуть.

На момент появи цього альбому вже існувало таке явище, як гаражний рок, що привносило в музику хаос та відчуття «бурхливого життя». Проте на своєму дебютному альбомі Blue Cheer, які були названі на честь сорту ЛСД, зробили настільки щільний, гулкий та гучний звук, якого ще до них не робив ніхто. На той час таке низьке звучання було в буквальному сенсі нищівним, адже ходять чутки, що під час першої спроби запису цього альбому вони «спалили» пульт звукорежисера. Звісно, це швидше за все красива легенда, але легенди не народжуються на пустому місці. Саме з цього гурту починає відлік такий жанр, як Heavy Psych, з якого потім виросте Heavy Metal. Це була суміш блюз-року та психоделічного року з якоюсь «панківською» енергетикою та гіпнотичними імпровізованими соло. Звісно, це не найтехнічніший блюз, який ви можете знайти, проте один з найбільш експериментальних на той час. З цього альбому черпатимуть натхнення такі легенди, як Led Zeppelin та The Stooges, та ще безліч гуртів 70-х. Але самі Blue Cheer, на жаль, більше ніколи не повторять такого успіху, хоч і випустять потім ще два доволі гарних альбоми. Але якщо ви подумали, що зараз це вже все звучить архаїчно та не захопить вашу увагу - ви глибоко помиляєтесь. Адже навіть зараз, не зважаючи на те, що ми маємо набагато важчу музику, це все ще звучить як дуже цікавий, атмосферний та душевний, психоделічний блюз-рок, що розйобує тебе своїм брудним, але до біса щирим звучанням. Він став класикою в момент виходу, я вважав його шедевром, коли почув уперше, та й вважаю таким досі. Хай живе рок-н-рол!

Баррі Адамсон завжди був тим, хто попри очевидний талант, завжди залишався трохи за лаштунками. Він грав у Magazine, Buzzcocks, та навіть був частиною Nick Cave & the Bad Seeds. Але паралельно, також будував свій "власний світ" - нуарний, театральний та трохи іронічний, який постав у всій красі на Oedipus Schmoedipus. Цей альбом одразу показав, що Адамсон не просто акомпанує іншим, а здатен і на власну візію. Тут він органічно поєднує джаз, електронні текстури, фанкові ритми та оркестрові аранжування. Окрім цього альбом відмітився дуже гарними камео - трек Set The Controls For The Heart Of The Pelvis отримав дотепний голос Джарвіса Кокера, лідера Pulp, Achieved In The Valley Of Dolls з Біллі Маккензі, фронтменом шотландського гурту The Associates, додає драматизму, а The Sweetest Embrace з Ніком Кейвом, фронтменом Nick Cave & the Bad Seeds, відкриває більш інтимну та емоційну сторону альбому. Більш камерні треки на кшталт The Vibes Ain’t Nothing But The Vibes чи In A Moment Of Clarity передають нічне місто, The Big Bamboozle, звучить немов відлуння шпигунських саундтреків 60-х, а Something Wicked This Way Comes навіть потрапила до фільму Девіда Лінча Lost Highway, підкреслюючи атмосферу містичної напруги. Oedipus Schmoedipus показав Адамсона вже не як "тінь" у чиїхось проектах, а як автора "цілісного нуарного сценарію" з гумором та мелодраматизмом.

Цей альбом - це вочевидь найкраще, що робив цей гурт. Тут вони досягли найкращого балансу між соуловим вокалом, фанковим інструменталом та зрештою популярним на той час альтернативним металом, що часом схилявся рифами до ню-металу. І часом цей “ню-метал” дійсно буває тут у тему та додає ваги пронизливим крикам Skin, як наприклад у We Don’t Need Who You Think You Are. Хоча у переважній більшості він тільки “додає альбому років” та змушує звучати занадто вже у дусі кінця 90-х. Це насправді вагомий мінус, адже вбиває в музиці Skunk Anansie ту саму пресловуту аутентичність та перетворює її швидше на “побічний продукт епохи”. Але попри це, суто музично, мікс жанрів не дає занудьгувати впродовж усього прослуховування. Тим не менш, попри такі мінуси, як невлучні ню-метал/бат-рок-рифи та інколи занадто сильну жанрову розпорошеність, що ледь не “рве цю роботу на шматки”, я дуже люблю цей альбом, адже він завжди влучно підходив під будь-яку ситуацію, а хукові пасажі між приспівами ніколи не залишали мене байдужим.

Я взагалі не дуже люблю Coldplay через їх неймовірно «безпечний» підхід до власної творчості, але Parachutes мені завжди здавався гарним та багатообіцяючим дебютом. Проте так було до вчорашнього дня. Я повернувся до нього після дууууже великої перерви, і він майже нічого після себе не лишив. Звісно, вокальні партії Кріса є головною прикрасою цього альбому, а всім відома Yellow розкриває його потенціал на повну. В усьому іншому це, знову ж таки, більш «безпечна» версія постбрітпопових Radiohead. Я б навіть сказав - «демо-версія», з якої вирізали все найцікавіше: глибокі ідеї та революційний на свій час сонграйтинг. Зараз альбом значно впав у моїх очах, і я його більше не вважаю «світлою плямою» серед нудотно-сірої творчості Coldplay. Чи сумно це? Та ні, мені й так взагалі байдуже було на цей гурт.

Цей гурт, а зокрема їхній найвідоміший і, напевно, «найпсиходелічніший» трек White Rabbit, я вперше почув у культовому фільмі «Страх і огида в Лас-Вегасі», який показував нам «двох біженців епохи хіпі». І до нього не могло бути кращого саундтреку, ніж цей, адже він, як і альбом загалом, був ідеальним музичним портретом «Літа Кохання» 1967 року, що фактично стало символом тієї епохи. Це був другий альбом гурту і перший, у якому з’явилася вокалістка, клавішниця та авторка пісень Грейс Слік. Саме вона, до речі, принесла дві ключові композиції альбому: вищезгадану гіпнотичну психоделічну баладу White Rabbit та хітову, енергійну Somebody to Love. Якщо до цього вам доводилося слухати фолк-рок, то ви неодмінно одразу впізнаєте тут його естетику — неохайне та природне звучання й легкі пасторальні мотиви. Але на відміну від фолку, звучання тут все ж електричне, хоча часом воно все одно наслідує акустику. На відміну від тих же Бітлів, які на той час уже встигли випустити свій шедевральний психоделічний поп-альбом Revolver (1966), Jefferson Airplane усе далі відходили в бік рок-музики, ставши одним із перших гуртів, що сформували чітке обличчя психоделічного року як жанру. У ньому чується і безтурботність серф-року, і блюз-рокова щирість, і простота кантрі, але все це разом утворює суцільну психоделічну подорож просторами американського Заходу. Jefferson Airplane були на той час одними з небагатьох гуртів, у піснях яких можна було чітко почути прямі натяки на вживання галюциногенів, що також робило їх знаковими.

Якщо на Rubber Soul (1965) гурт тільки починав натякати на психоделічні експерименти, то цей альбом уже повноправно можна назвати psychedelic-pop. У цей час Леннон експериментував із ЛСД, що впливало на його творчі ідеї, а гурт загалом почав потроху розвалюватися зсередини. Саме на цьому альбомі Бітли перетворилися на виключно студійний гурт і максимально зосередилися на написанні пісень. Вони багато експериментували з різними інструментами та темами, створюючи "щільну" за звучанням, досі небачену роботу. Деякі треки, як-от Tomorrow Never Knows (що відтворювала досвід вживання) або Eleanor Rigby, яка взагалі була "мозковиносною" баладою про самотність звичайних людей, досі відчуваються як ті, що прийшли до нас з іншого часу. Це вже не був той "легенький" і наївний, оптимістичний поп про любов. Тепер це складна, цілісна робота, що повноцінно відображала в собі дух того часу. На ньому, як завжди, вигадливі аранжування Пола стали ще більш вишуканими, а "дивацтво" Джона під впливом "речовин" досягло нового рівня (Tomorrow Never Knows, наприклад, надихалася Тибетською книгою мертвих). Об'єднавшись в єдине ціле, ці дві "сили", на мою думку, і роблять Revolver найбільш інноваційним альбомом The Beatles та моїм улюбленим у їхній творчості. Але якщо говорити про "психоделічні ідеї", які він заклав, то повноцінний розвиток вони вже безумовно отримають на Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band (1967).

Цей гурт утворився, коли Кріс Гіллман і Грем Парсонс покинули The Byrds і вирішили зробити щось «ближче до землі». У результаті вийшов альбом, який фактично започаткував новий на той час жанр кантрі-року. На той момент між жанрами була величезна прірва, тому альбом, на жаль, провалився, та лише згодом отримав заслужене визнання як новаторська робота, зі звучання якої пізніше виростуть Eagles. Чи слухається він зараз добре? На диво так. Його тонкі та теплі гітарні мелодії підсилюють емоційне забарвлення нешвільського звучання, а тендітний вокал Парсонса, знову ж таки з притаманною кантрі інтонацією, розповідає про розбите серце з особливою чутливістю. Часом тут навіть виринають протяжні й розлогі психоделічні мелодії, що доповнюють звичну душевність якоюсь «космічною гармонією». Раніше мені не доводилося слухати цей альбом, але під час цієї серії я відкрив його для себе вперше — і це неймовірно приємно. Обожнюю знаходити нові для себе класичні речі, через які починаєш ще глибше розуміти історію музики.

Я ніколи раніше не слухав Mariah Carey, і послухавши цей альбом, який, як кажуть, ознаменував її перехід від поп-звучання у бік соулу та хіп-хопу, можу сказати, що втратив небагато. Він аж ніяк не поганий - естетично вельми привабливий. На ньому ніжний і "загадковий" вокал Mariah ллється в унісон із такими ж ніжними соуловими хіп-мелодіями, огортаючи тебе атмосферою тихого, спокійного нічного міста. Десь до середини альбому ти просто розчиняєшся в ньому, розслабляєшся та відпочиваєш. Проте варто пам’ятати, що це була друга половина 90-х, коли подібний R&B із соул-відтінками лунав із кожної праски - згадаймо хоча б супергіт Un-Break My Heart від Toni Braxton, який вийшов роком раніше. Тож чим Butterfly настільки відрізняється від усього іншого, щоб вважатися проривним чи видатним, я не зрозумів. Він безумовно гарний, і якщо ви скучили за тим звучанням 90-х (або ніколи його не чули) - то послухати можна. Але щоб варто - ні, я так не думаю.

Цей альбом фактично популяризував таке явище, як боса-нова, що є гібридом джазу та самби. За словами авторів, альбом назвали Jazz Samba, бо були певні, що більшість американців не зможуть правильно вимовити «bossa nova». У той час вже багато виконавців так чи інакше йшли до того, аби зробити латин-джазовий альбом. Той самий Чарлі Бірд гастролював у Бразилії перед записом. А коли повернувся з гастролей, то зв’язався з Гетцом, і вони домовилися влаштувати сесію, де поекспериментують, пограючи боса-нову. Сесія тривала близько трьох годин, а її запис зрештою і став альбомом Jazz Samba. Щодо музики, то що тут можна сказати - це класична джазова робота з вишуканими та вигадливими музичними фразами, які створюють чіловий, розслабляючий вайб. Особливо, звісно, варто відзначити спокійний та напрочуд рівний саксофон Гетца. У сучасній музиці часто можна почути "агресивну" подачу цього інструменту, але тут він "стриманий" та, напевно, "збалансований". Коротше кажучи - про існування таких записів має знати кожен, хто цікавиться музикою, адже вони одразу дають "буст +100" до рівня вашого музичного смаку!

Якщо 19 зробив Адель відомою, то 21 - перетворив на легенду. Платівка побила купу рекордів, увійшла в історію як альбом, що найдовше тримався на вершинах чартів, і закріпила за нею статус голосу цілого покоління. Здебільшого це купа балад про розрив, як каже сама Адель, «нікчемних стосунків». Вона писала його три місяці коли була п’яна, вночі, викурюючи купу цигарок. І ось напевно через такий щирий, але руйнуючий з середини підхід ми й отримали настільки чутливі пісні, що доволі сильно відрізнялись від іншої популярної на той час поп музики. Здебільшого через неперевершений надривний та глибокий соуловий вокал. Ніби ця музика прийшла десь з 70-х років, коли blue-eyed соул переживав найкращі часи, та втілювала собою цікавий симбіоз Dusty Springfield з минулого та Amy Winehouse з теперішнього. Але сказати що він бездоганний, я все ж не можу. Всі «сила» альбому зосереджена в його хітах - Rolling In The Deep, Set Fire to the Rain та Someone Like You. Перший відкриває альбом, другий створює «струс» у середині, а третій відповідно закриває його. Розкидати ці хіти було гарним рішенням, аби «оживити» альбом, бо решта пісень взагалі не запамʼятовується, звучить нудно, одноманітно та монотонно. Звісно завдяки цьому альбому Адель стала одною з найважливіших поп зірок сучасності, але дифірамбів йому все ж співають забагато.

Найвідоміший запис живого виступу Кеша, що повернув йому колишню славу. Того року він одружився з Джун Картер, яка допомогла йому подолати залежність від амфетамінів, та записав цей приголомшливий виступ. Як ви напевно здогадались по назві - виступ відбувався у суворій каліфорнійській тюрмі та був заряджений неймовірною напругою. Усі ці вигуки енергійної тюремної публіки буквально є тут частиною самої музики та додають емоційності та атмосфери не менше ніж спів самого Джонні. Пісні по тематиці тут також обирались не випадково. Концерт відкриває Folsom Prison Blues, що була особливо близька слухачам у залі. Кеш ніби одразу каже «Хлопці я свій!», особливо коли зухвало співає “Я засміявся шерифу в обличчя й плюнув йому в око”. Після цього чути рев схвалення, та стає зрозуміла, що межа між артистом та публікою майже стерта. Далі лунають душевні речі про спокуту, здобуту через болючі уроки втрат: від пронизливих зізнань помираючого колишнього в’язня в Give My Love to Rose до «сильної» Greystone Chapel, що присвячена тюремній каплиці. Найціквіший на найбільш аутентичний запис живого концерту який я чув на сьогоднішній день, шедевр та класика яку потрібно послухати кожному, обов’язково вчитуючись в текст.