Чув наживо навіть у 2013му році. Один з улюблених хіп-хоп альбомів евер, знаю його від початку до кінця. It ain’t hard to tell.

Оверрейтед, як на мене.

Люблю сонік юс 90х, а з дейдрім нейшн якось не склалось в мене.

Цікаво як Джонні Кеш (з допомогою Ріка Рубіна) зміг наприкінці життя оновити свою кар'єру. Колись випадково в секонд-хенді, здається гривень за 20, купив собі його автобіографію, написану доволі відверто. В цій книзі він детально розповідав про сесії для амерікани й напевно об'єктивно четвертий альбом є найкращим, у першу чергу через вдалий кавер на НІН. Десь напевно на початку десятих в нашій тусовці модним було слухати ці альбоми, але скажу відверто що я майже не повертаюсь до них. Тому і ставити високу оцінку не буду.

Я фанат дженезіс (причому люблю як період Гебріела, так і період Коллінза) і ця любов перейшла й на сольне обох лід вокалістів (третього не рахую, його сольне мені не дуже якраз). So це один з найкращих альбомів евер, жодної слабкої пісні. Тоні Левін ван лав.

Легенди, що тут додати. В цьому списку багато класичних альбомів про які ніби нічо і не скажеш. Ill Communication якраз такий.

Цей альбом викликає дуже сильну ностальгію за шкільними часами. В мене була касета і чітко памʼятаю як слухав цей альбом на батіному двокасетному магнітофоні й паралельно читав тексти з буклета. Не всі вчинки чи тексти Емінема постарішали гарно, але все ще його перші 3-4 релізи залишаються класикою реп музики й слухати їх мені доволі приємно (не в останню чергу завдяки ностальгії, брехати не буду)

Ніколи не слухав аббу альбомами, оце вперше спробував. Ну хз, при всій повазі до вміння написати світовий хіт, якось мені воно не дуже заходить.

ББ Кінг чи не перший блюзмен якого я почув, бо у мого Тата була касета. Але я чесно скажу, що при всій легендарності, його музика мені місцями видається ближчою до рокнролу, а місцями якоюсь занадто дефолтною. Цей концертник я ніколи не слухав і загалом мені сподобалось, бо на противагу студійкам, тут відчувається більше життя і навіть стандартні рокнрольні номери звучать задорно.

Ех, дитинство, фіфа-98 і сонг2 яка грає по колу. Так я вперше почув blur. Нещодавно Алберн сказав ніби ту бритпоп "війну" таки виграли оазіс - і якщо брати популярність, хітовість пісень і так далі - мабуть воно так і є. Ноель Галахер це геніальний сонграйтер, який може взяти ідеальні 4 акорди і написати пісню яку буде співати стадіон. Тоді як Blur пішли іншим шляхом і писали музику набагато більш цікаву - саме з точку зору композицій, аранжувань ітд, але все ж менш хітову і все ж менш масову (хоча все одно мали шалену популярність). Parklife пройшов випробовування часом і зараз слухається свіжо й гарно.

Я дуже люблю хіп-хоп 80х і 90х, тут якраз альбом на стику декад. Конкретно щодо айс ті я ніколи не був фанатом, тексти (як і в багатьох тогочасних реперів) постарішали поганенько, але все одно мене легко купити тогочасним хіп-хопом.

Я доволі прохолодно ставлюся до сольної творчості Моріссі. Не скажу що це поганий альбом, але повертатись до нього якось не тягне. Можу виділити дві останні пісні, а особливо Tomorrow.

Відкрив його для себе буквально пів року тому. Дуже кайфова музика.

Люблю практично всю дискографію R.E.M., в кожній декаді свого існування вони примудрялись видати як мінімум один дуже сильний альбом й ще низку просто хороших. Дебютник теж доволі класний, є тут їх перший хіт Radio Free Europe і натяки на фірмовий стиль, який остаточно сформується трохи пізніше.

Виконавець класичний, але музика доволі одноманітна, хоча й звісно має дуже приємні вайби. Наче дивишся якесь feel good movie з 90х.

Ще зі школи й кліпів по ентер мьюзік я не міг зрозуміти цей гурт - він серйозний чи ні? що це за жанр? чому вокаліст переважно розповідає щось, а не співає? Але от зараз послухав і мені загалом сподобався грув.

Не мій жанр, хоча я й розумію чому цей реліз у цьому списку.

Ім'я артиста було не дуже знайоме, але коли почув першу пісню то одразу подумав "це було в якомусь кіно" - так і виявилось - вже відносно старий нетфліксовський серіал з варіацією на день бабака (втім тоді мені цей серіал зайшов). Приємна музика у Гаррі, місцями занадто бітлівська, але це не дуже великий мінус. Окремо варто виділити Jump Into The Fire, яка йде аж 7 хвилин і трохи додає альбому неочікуваного повороту. Хороша штука, залишив у бібліотеці.

Доволі дефолтний, але приємний фолк.

Не люблю такого плану музику 60х.

Одне з відкриттів цього списку. Люблю британську музику того періоду, але тут окрім пост-панку та нью-вейву зустрічається й реггі та щось подібне на елементи 2-тон ска, так що цей альбом точно ще послухаю, а про гурт почитаю детальніше.

Якщо брати всі сольніки екс-бітлів що я слухав, то цей мій улюблений, причому так було завжди. І хоча це потрійний(!) альбом, мені його завжди легко й цікаво слухати, бо тут купа різноманітних пісень, купа топових музикантів (до речі цікава історія як нікому не відомий, тоді ще підліток, Філ Коллінз, випадково потрапив на еббі роуд під час запису цього альбому, записав партії перкусії в одну з пісень, але на фінальну версію вона так і не потрапила) і загалом Джордж Харрісон у своєму найкращому вигляді.

Один з найкращих концертних альбомів, у першу чергу завдяки енергетиці яку можна відчути і на записі, що не часто буває з концертниками. Є на вінілі.

Ніколи не любив глем-рок (окрім т-рекс, якщо Болана й компанію можна вважати глем-роком). Цей альбом місцями був веселим, але не більше.

Бразильська музика займає в моєму серці окреме місце, я люблю як сучасних виконавців типу Sessa, так і класику а-ля Arturo Verocai. Club Da Esquina це радше збірка різних виконавців, ніж прям альбом Насіменто, але то напевно не так важливо. Дуже красивий і різноманітний матеріал, ну а португальська мова, як на мене, це взагалі найкрасивіша мова для музики.

Цікавий дебют загалом, хоча я б обрав для себе більш пізній період КВОТСА або songs for the deaf.

Ніколи не був фанатом цього гурту.

Важко оцінювати таку персону як Елвіс. З одного боку я ніколи не був прямо прихильником його музики, з іншого - рівень харизми просто захмарний. Тому поставлю 3 загалом.

Завжди ставився до цього гурту з повагою, але без любові. Ну тобто це гарна музика, яка зроблена профі (а чого ще чекати від таких людей як Бутч Віг, наприклад) - питань нема. І хіти є. Наприклад на цьому альбомі - Queer, це прям супер топ. Або всім відома "я щаслива тільки коли дощить…". Разом з тим я ніколи не відчував якоїсь особливої прихильності до Ширлі Менсон і пацанів, особливо якщо слухати альбомами. Власне так і тут - хіти чергуються з філерами, але слухати загалом на фоні приємно. Є тріп-хопові вайби, що завжди поважно. Не маю ніякої об'єктивної критики, але здається оцінка в 3 найбільш відображає моє ставлення до Garbage.

Всім альбомам ЛЗ (окрім коди) я по дефолту ставлю 5.

Я відкрив для себе цей альбом відносно нещодавно, здається у ковідні часи, хоча ще з давніх-давен шарив кросбі, стілс енд неш. Але сольнік Кросбі це дуже класний психоделічний фолк, такий трохи мрійливий, який дуже класно слухати якраз восени. Не на рівні з Ніком Дрейком, якщо вже розмовляти про таку музику, але все ще дуже й дуже класно. По праву має культовий статус.

В мене складні стосунки з піксіз, деякі альбоми мені більш-менш норм, але цей зовсім не подобається.

Цікаво чому з усієї дискографії стілі ден обрали саме цей альбом. Я дуже їх люблю, і буквально будь-якому альбому який виходив після Pretzel Logic я поставив би 4 або 5.

Легенда!

Тоді одразу напишу і на цей альбом R.E.M. огляд (вчора якраз переслухав і green і automatic for the people). Так, тут є мегахіт оранж краш (як я люблю цю пісню!), але загалом це дуже рівний альбом без якихось екстремумів, як на мене. Що дивно, що друга половина мені подобається більше, а таке буває нечасто, бо зазвичай гурти ставлять всі хіти в першу. Коротше якщо резюмувати - не найкращий альбом R.E.M. і навіть не їхній топ-5 для мене, але все ще дуже й дуже хороша музика.

Я дуже люблю цей гурт.

Можливо мій улюблений альбом Майлза, якщо не брати sketches of Spain. При тому, що я не прям фанат фьюжна, але цей транзішн, який Майлз Девіс зміг зробити на in a silent way, вийшов просто ідеальним. Ще й шикарно вписана тут гітара Джона Маклафліна. Я б рекомендував цей альбом тим, хто не любить більш класичний бі-боп\кул, але цікавиться джазом.

Дуже люблю і поважаю Боса, колись читав його автобіографію й в той момент якраз переслухав всю дискографію. Born To Run, мабуть, найвідоміший його альбом, чи принаймні один з. Сподіваюсь в цьому списку ще буде, наприклад, nebraska або the rising, але не можна не віддати належне Брюсу на цій класиці. І звісно ж саксофон Кларенса Клемонса, який став такою саме фірмовою фішкою саунду Спрінгстіна, як і його телекастер.

Гурт і альбом, які ще зі школи зі мною. І хоча morning view я люблю більше, обидва вони (як і майже вся дискографія інкубус) ще з тих років є в мене на СД, затертих до дірок. Періодично вертаюсь до них і ніколи не розчаровуюсь.

Ох як же мене бісить ван хален 80х, особливо трек Джамп. Я просто ненавиджу це клавішне інтро, а ще більше ненавиджу кліп.

Однозначно 5 зірочок, пощастило побачити їх реюніон наживо.

Один з найкращих альбомів в історії музики.

Обожнюю Пола Саймона. І особливо цей альбом.

Ідеальний дебют, все ще напевно найкращий альбом в їхній дискографії.

Що тут скажеш

Дуже прикро що АФ мало того що осоромились з кенселінгом, так ще й відверто втратили хист до музики, бо слухати їхні останні альбоми неможливо. А от Suburbs я обожнюю. Наживо це теж було прекрасно, майже до сліз.

В школі в мене був однокласник, який був фанатом гурту Yes і це був навіть мем в нас, бо більшість людей з нашої шкільної тусовки тоді слухали або нюметал або якийсь блек (така в нас школа була). Але особисто я завжди любив Yes причому як їхні ранні класичні альбоми, так і менш відомі типу tales of topographic oceans або більш попсові типу 90125. Конкретно Yes Album це період, коли гурт ще не скотився в надскладні структури і мега ньорд енерджі (рік Вейкман у костюмі чарівника і оце все, хоча до речі на цьому альбомі Вейкман ще й не грав), а натомість вдало працює з формою. Також треба відмітити Стіва Хоу і акустичну замальовку Clap. Коротше від мене тут точно 5 зірочок, я цей гурт слухаю вже більше ніж 20 років свого життя.

Продовжуючи тему улюблених концертних альбомів - цей входить в мій персональний топ-10. Young man blues!

Був в мене період прям фанатіння по The National і навіть колись я обнімався з вокалістом (було дуже душевно) на концерті. Але мало було в моєму житті гуртів, до музики яких я охолонув би настільки сильно наскільки це трапилось з National. Все ще звісно люблю певні їх пісні, як, наприклад, mr november (не з цього альбому), але загалом я став якось розуміти чому цей гурт деякі люди хейтять.

З усіх джазових декад 70ті та 80ті мабуть подобаються мені найменше. Звісно ж Хербі Хенкок це легенда, а конкретно цей альбом - класика, але я не фанат фьюжну і слухає таке нечасто, переважно фоном. 3 з 5

Дуже люблю краутрок (і косміче) у будь-яких його проявах, в тому числі і крафтверк. І хоча я, мабуть, скоріше оберу ближчий до сучасної музики тур де франс, TEE це теж клас, слухаю з задоволенням.

Боуі це не моя чашка чаю, скільки не намагався його слухати.

Поважаю пет шоп бойз, місцями не дуже класно постарішав сінті-саунд, але в мене є певні ностальгічні відчуття коли я чую їхню музику, тому альбом послухав з задоволенням.

Вперше я дізнався про Телоніуса Монка десь на першому курсі університету. Тоді модним був Муракамі, я багато його читав, а також починав занурюватись у джаз. Мені трапилась книга "джазові портрети" (звісно ж російською) і звідти я дізнався про багатьох класиків. На все життя запам'ятав як Муракамі описав там Монка - "він грає наче хтось розколює лід на маленькі шматочки" (цитата неточна, але суть така). І оці монківські акорди я відтоді уявляю саме так. А альбом шикарний.

Все що Бйорк випускала після дебюту мені йде важко. Дуже поважаю її як артистку, але саме музично важко. З Vulnicura теж було так, але дві пісні прям сподобались - Lionsong та Atom Dance.

Ніколи не був я фанатом кіллерс, ба більше - мене завжди бісила пісня somebody told you і кліп на неї, який кожен день по тисячу разів крутили по ентер мьюзік колись. Але треба визнати що mr brightside це один з головних хітів тієї декади, який все ще ефектно звучить коли його хором співає натовп на концертах.

Кейт Буш це моя любов і треба сказати що в її дискографії майже нема прям поганих альбомів. Я не можу сказати що Dreaming мій улюблений, але все ж. Houdini недооцінений трек. Тут є прям все за що можна любити Кейт Буш.

У 2015му році я був на концерті резідентс і мені НАСТІЛЬКИ було некомфортно і навіть кріпово, що в мене тепер травма пов'язана з цим гуртом. Ну і власне цей альбом це жесть. В якомусь сенсі його звісно забавно слухати, бо резідентс мають свій дуже впізнаваний єбанутий вайб і я поважаю їх як акт провокативного мистецтва, але чисто на рівні гармоній і атмосфера для мене ця музика є некомфортною.

З Іггі Попом в мене схожа історія як і з багатьма виконавцями з цього списку. Я поважаю їх як особистостей і музикантів, але музично це не моє. Так само і цей альбом, де окрім вже трохи набридлої passenger, мені нічо не запам'ятовується і слухати його абсолютно нецікаво.

Чесно скажу цей гурт пройшов повз мене й от зараз слухав вперше. Хороший приклад британської музики 80х, приємна секція духових, соул, мені таке подобається.

Ніколи не слухав пана Руфуса, це був перший раз. Якщо прибрати першу пісню і пару останніх, то мені сподобалось. Місцями нагадало по гармоніях і загальній атмосфері редіохед, місцями якийсь барокко-поп типу аркейд файр. Не знаю, досить цікава музика, але без вау ефекта. Ну і за Gay Messiah окрема повага.

Саме цей альбом Хендрікса щось мені зовсім ніяк. Кавер на Ділана звісно гарний, але чесно кажучи більшу частину альбому мені слухати було просто нереально скучно: "джіпсі ууу бейбі джипсі" -> *10 годин пентатоніки*

Ще зі школи це мій улюблений альбом у нірвани. Все про нього вже сказано-пересказано, Альбіні ітд ітп

Не моє, соррі.

Щось в мене цей сайт не зберіг попередню рецензію. Якщо коротко - такий фолк я люблю. Ідеальна музика щоб включити вранці в неділю.

Дуже гарний альбом, прямо відкриття з цього списку. Такий джаз я люблю, вплив африканської тут відчутний звісно, але без надмірності (особливо якщо не брати до уваги останню композицію). Також сподобалась робота піаніста тут.

Доволі нудний інді\чамбер-поп. Так, аранжування й оркестровки красиві, але для мене це не рятує Nixon на жаль. Інколи правда нагадало дестройер, це, мабуть, найкращі моменти альбому.

Я не знаю що тут сказати. Я ще десь з року 2006 фанатів по radiohead, але скажу відверто - саме ОК компʼютер ніколи не входив в мій топ-3 їхніх альбомів. Звісно це знаковий реліз, про який все сказано-пересказано. Звісно тут є шикарні пісні, просто геніальні. Але він для мене все одно стоїть нижче In Rainbows, Kid A, Amnesiac, Hail To the Thief і навіть Moon Shaped Pool. Але як поставити менше 4?

Зараз звісно стидно оцінювати лімп бізкіт позитивно, бо всім відомо який чорт Фред Дарст. Якщо ж залишити це за дужками, то цей альбом я слухав просто мільйон разів і знаю там кожну ноту і кожне слово буквально. В школі ЛБ були одним з моїх улюблених гуртів, якраз клас 7-9 десь, і цей альбом я мав спочатку на касеті, а потім і на СД. Насправді в музичному плані вони завжди були дуже цікавими, бо гітарний стиль Веса Борланда є унікальним, Джон Отто це джазовий драммер оригінально, та і взагалі ритм-секція сильна в них. Тексти звісно гамно, але треба віддати належне Фреду, він завжди вмів зробити хукову вокальну мелодію. І на цьому альбомі нема слабких пісень, як на мене. Тому якщо просто оцінювати не як українець - я б поставив 4, забравши одну зірочку за тексти, а якщо як українець - то 1. Тому поставлю середнє - 3.

Якось ніби прийнято не любити ю2 і вважати їх чи то моветоном, чи то поганим смаком, я хз. Можливо це й справедливо для пізнього періоду їхньої творчості, а от у 80х, як на мене, вони робили дуже непогану музику. Джошуа трі це прям класика, хітів тут купа, але мабуть варто виділити bullet the blue sky, на яку купа "важких" гуртів робили кавер і взагалі мені здається що це той трек, який вплинув на появу RATM. Коротше не знаю, хороший альбом.

Кьортіс Мейфілд це американська легенда. Я люблю таке інколи послухати, соул, мотаун оце все. Стильна музика, звісно ж з політичним контекстом. Не можу сказати що прям фанат саме цього альбому. Але знов-таки, це те що я люблю включати вранці на вихідних. Поставив би 3.5, але оскільки не можна, то все ж 3 буде.

В мене був друг, який фанатів від Doves. Десь 3-5 курс університету це мій пік прослуховування цього гурту, особливо альбому Kingdom of Rust. Я знаю що дебютник вважається чи не найкращім їхнім релізом і мені самому завжди дуже подобалась пісня Here It Comes, але от зараз я послухав і якось воно мені дуже прісно (окрім цієї пісні власне), не знаю. Втім все одно доволі приємна ностальгія + я згадав що в цьому році в них вийшов новий альбом, треба послухати все ж.

Talk Talk це один з моїх найбільш улюблених гуртів, можна сказати топ-3 оверолл. Їхню трансформацію з попмузики 80-х у те, що потім стали називати пост-роком, треба досліджувати як приклад безмежної творчої свободи. І саме Colour Of Spring став перехідним альбомом, де гурт ще по суті грав поп-музику, але вже трохи дав волю експериментам. Я слухав ці пісні безліч разів і вони мені ніколи не набридають.

Не складається в мене зі студійками прінса загалом, але його живі виступи я дуже люблю. На 1999 ще й багато пісень безбожно та невиправдано затягнуті.

Переважно доволі нудний альбом, але дві пісні мені дуже сподобались - The Calvary Cross і остання The Great Valerio.

Я розумію впливовість і все таке, але оці ретро-синти в мене викликають якусь неприємну ностальгію, тому на жаль ні, я не люблю Жана-Мішеля Жарра.

Є в цьому списку альбоми, які постарішали так собі й залишились артефактами певних епох. Особливо це стосується альбомів 80х, які (як на мене) найбільше підпадають під "погано постарішали" з точки зору саунду ітд ітп. She's So Unusual не сказати що поганий реліз, спочатку мені взагалі трохи нагадало жіночу версію Спрінгстіна, але все одно якось важко його слухати зараз. Girls just want to have fun це звісно світовий хіт, втім не бачу причин слухати цей альбом ще раз колись.

Я чітко пам'ятаю момент коли вперше почув цей альбом (клас 7й напевно) і сказав своєму другові, що "таку важку музику я не можу слухати". Звісно тоді я не знав, що потім буду слухати гурти, порівняно з якими сліпнот це радіофрендлі гурт (що в принципі так і є місцями), але був час коли вони для мене уособлювали максимум метала. Насправді далеко не вся мазафака постарішала добре, але цього не скажеш про сліпнот. Мабуть, з усієї їхньої дискографії я обрав би айову, але дебютник (альбом з іншим вокалістом не рахуємо) все ще звучить по-справжньому агресивно, швидко й неспинно. Сучасна класика.

Це вже третій альбом R.E.M. в цьому списку (і я впевнений що буде ще). Як я вже писав в рецензії на мурмур, це "мій" гурт, в кожній декаді вони примудрялись видати класний матеріал, хоча й грішили філерами. Automatic for the people вважається чи не найкращим їхнім релізом, принаймні для середньостатистичного слухача, бо тут є їхній головний хіт після реліджн - everybody hurts. Але навіть якщо не брати цю пісню, то альбом кайфовий, Майкл Стайп як завжди пише цікаві метафоричні тексти, а man on the moon, присвячена Енді Кауфману, завжди була однією з моїх улюблених пісень R.E.M. До речі й кіно, де ця пісня була саундтреком, теж дуже щемке, завжди його любив.